РІому перед розлукою цей перстень,
Щоб він мене не забував; а зараз
Повинна я (нещасний посланець!)
Просити Сільвію про те, що хтіла б
Всім серцем я заборонити їй;
Віддать їй те, що хтіла б відібрати;
Хзалить того, кого ганьбить хотіла б...
Я віддана коханому своєму,
И тому не можу бути я йому
За вірного слугу, саму себе
Не зраджуючи щохвилини. Годі!
Піду поклопочусь для нього — тільки
Так холодно, як гаряче у неба
Благатиму відмови на прохання.
Входить Сільвія з почтом.
Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас
Сказать мені, де можу я побачить
Синьйору Сільвію?
Сільвія А що б ви їй
Повідали, коли б то я була?
Джулія Коли це ви, прошу у вас терпіння:
Доручення я маю до синьйори.
Сільвія Від кого?
Джулія Від господаря мого,
Протея, синьйорино.
Сільвія Мабуть, вас
Прислав він по портрет?
Джулія Таж певно, пані.
Сільвія Урсуло, принеси сюди портрет мій!
Приносять портрет.
Віддайте це ви панові своєму
И скажіть, що Джулія, яку забув він,
Пасує більше до його кімнати,
Ніж тінь оця.
Джулія Синьйоро, ось, будь ласка,
Вам листі О ні, даруйте!.. Помилково
Я аркуш вам подав не той. Прошу,
Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.
Сільвія Дозволь мені поглянути й на той.
Джулія Не можу я. Пробачте, синьйорино.
Сільвія Ну, то візьми!
Дивитися не хочу на рядки,
Там повно клятв нових, запевнень різних,
Що їх розірве він так само легко,
Як рву на клапті я його листа.
Джулія Він посила вам персня, ваша милість.
Сільвія Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!..
Казав він тисячу разів, що персня
Дала кохана Джулія йому
Перед розлукою на згадку любу,
І хоч не раз своїм фальшивим пальцем
Поганив перстень він, та я, однак,
Ніколи Джулії так не покривджу.
Джулія Вона вам дякує...
Сільвія Що ти сказав?
Джулія Спасибі вам за співчуття до неї...
Сердешна... Мій синьйор її образив.
Сільвія її ти знаєш?
Джулія Так само майже, як себе я знаю...
Я часто гірко плачу, як згадаю,
Яка вона нещасна...
Сільвія То вона
Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей
її покинув?
Джулія Так, здається, знає.
І в цім журби її тяжка причина.
Сільвія Скажи, чи правда, що вона вродлива?
Джулія Була вродливіша в ті дні, синьйоро,
Коли їй вірилось в кохання друга;
Гадаю, що тоді вона була
За вас не гірша; а проте відтоді,
Як кинула дивитися в свічадо
І не хова під маскою обличчя
Від сонця ясного,— зів'яли їй
Троянди на щоках, а на чолі
Лілеї сніжно-білі помарніли,
И вона засмагла майже так, як я.
Сільвія Яка вона на зріст?
Джулія Така ж, як я; бо на зелені свята,
Як ми в комедіях із нею грали,
Мені жіночі ролі припадали,
Воно прийшлось мені до міри, ніби
Його для мене шив її кравець;
Тому я й знаю: ми із нею рівні.
А раз її примусив я заплакать...
Я грав журливу Аріадни роль,
Що по Тезею плакала й тужила,
Як раптом зрадив він її й утік.
Я грав так щиро й так розхвилювався,
Що зворушив мою синьйору бідну,
Й вона від того гірко заридала...
О, хай умру я, панночко, коли
Не мучивсь муками її й не плакав
Я й сам тоді її тяжкими слізьми.
Сільвія За співчуття твоє сердечне має
Вона безмежно дякувать тобі,
Юначе милий!.. Бідна синьйорина!
Покинута й нещасна! Я й сама
Не втримаюсь від сліз, як те згадаю...
Ось гаманець, юначе; я дарую
Тобі його за те, що ти так вірно
Свою синьйору любиш. Прощавай!
(Виходить)
Джулія Вона сама подякує вам щиро,
Коли ви познайомитеся з нею.
Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!..
Мого коханого чекає, мабуть,
Прийом холодний, бо занадто тепле
У неї співчуття до всіх страждань
Моєї господині. Горе, горе!..
Як з себе ти глумишся, о кохання!..
Та гляньмо на її портрет. Ось він.
Мені здається, що, якби зробила
Я зачіску таку, моє обличчя
Було б не менш принадне, як її;
А втім, художник підлестив їй трошки,
А може, я сама собі лещу?
Волосся в неї темне, в мене ж — світле;
Якщо за це її він покохав,
Собі добуду я перуку темну.
А очі в нас обох зеленкуваті,
Як то буває часом скло; зате
її чоло низьке, моє ж — високе...
Що ж саме любить він у ній, чого
В мені не міг би він любити?! Ох!
Любов сліпа, і це всьому причина!
Ходімо ж, тінь, ходім; візьми з собою
І другу тінь, суперницю твою...
О нечутлива формо! Таж тебе
Голубити він буде й милувати!..
Якщо ж в ідоловірстві є чуття,
То хай же плоть моя жива замінить
Цей образ безтілесний, мовчазний!
Та все ж тебе я берегтиму — ради
Твоєї господині, бо вона
И мене поберегла; коли б не те,
Я видерла б ці очі невидющі,
Щоб розлюбив тебе мій пан-господар!
(Виходить)
ДІЯ П'ЯТА
СЦЕНА 1
Мілан. Абатство.
Входить Е г л а м у р.
Егламур Вже сонце золотить вечірнє небо;
Якраз пора, коли зустріти маю
Я Сільвію у Патріка-ченця.
Вона не спізниться; ті, що кохають,
Призначену годину забувають
Лише для того, щоб прийти раніш:
їх підганяє власна нетерплячка.
Входить С і л ь в і я.
Ось і вона! Добривечір, синьйоро!
Сільвія Амінь, амінь! Іди вперед, мій друже!
Мерщій крізь монастирську хвіртку вийдім;
Боюсь, за мною стежать шпигуни.
Егламур Не бійтеся: до лісу звідси йти
Не більш, як три години; нам би встигнуть
Дістатися до нього,— там безпечно.
Виходять.
СЦЕНА 2
Там само. Покій в герцоговім палаці.
Входять Турі о, Протей та Джулія.
Туріо Що Сільвія відповіла, синьйоре,
На сватання моє?
Протей Вона тепер
Ласкавіша немовби, ніж була;
А все ж їй щось у вас не до вподоби.
Туріо А що? Чи не задовгі в мене ноги?
Протей О ні! Вона вважа, що затонкі.
Туріо То взую чоботи, повніші будуть.
Джулія
(вбік)
Острогами кохання не збудити...
Туріо Що каже панна про моє обличчя?
Протей Що надто біле.
Туріо Ах, яка шахрайка!
Неправда ж то, бо я таки смаглявий.
Протей Одначе перли білі; кажуть люди:
Смаглявий чоловік — то є перлина
В очах прекрасних дам.
Джулія
(вбік)
О, крий нас боже
Від отаких перлин! А щодо мене,
То я заплющу очі, щоб на них
І зовсім не дивитись.
Туріо їй приємно
Зі мною розмовляти?
Протей Аж ніяк;
Вам про війну не слід розповідати.
Туріо А про любов і спокій — їй приємно?
Джулія
(вбік)
Найкраще, все ж, як ти даси їй спокій.
Туріо Що каже панна про мою відвагу?
Протей Про те не може бути й мови.
Джулія
(вбік)
Слушно!
Бо добре зна, який ти боягуз.
Туріо Якої думки панна про мій рід?
Протей Відомо їй давно, що ви людина
Високого коліна.
Джулія
(вбік)
Ведете
Ви рід свій від вельможців аж до блазня.
Туріо А панна чула про моє багатство?
Протей О так, і вас шкодує.
Туріо А чому?
Джулія
(вбік)
Тому, що все воно ослу належить.
Протей Адже ж маєтки ваші у заставі...
Джулія Іде пан герцог!
Входить герцог.
Герцог Туріо! Протею!
Ну, як ся маєте, мої синьйори?
Хто з вас синьйора Егламура бачив?
Туріо Не бачив я.
Протей І я його не бачив.
Герцог А донечку мою?
Протей Не зустрічав.
Герцог Тоді втекла вона до Валентина,
Й до неї приєднався Егламур.
Так,— певно це, бо їх брат Лоренс бачив,
Проходячи по лісі, де моливсь він.
Він знає Егламура й запевняє,
Що з ним була й вона, хоч не впізнав
Під маскою її лиця. Збиралась
Вона до брата Патріка на сповідь;
Але ж у брата не було її!
Тож певен я, що справа тут нечиста...
От і прошу: без зайвих слів, панове,
Сідлайте коней і скачіть мерщій
Туди, де шлях здіймається на гору,
До Мантуї. Я там чекать вас буду.
Вона напевне ту обрала путь.
Скоріш, скоріш, синьйори, мчіть за мною!
(Виходить)
Туріо Яке ж дурне дівчисько й непокірне!
Тіка від щастя власного, коли
Воно само за нею так женеться!..
Помчу їм навздогін! Для того лиш,
Аби на Егламурові помститись,
А зовсім не з кохання до того
Шаленого дівчиська!
(Виходить)
Протей Я ж подамся
Лиш доганяти Сільвію кохану,
На Егламура зовсім я не серджусь.
(Виходить)
Джулія За ними я подайсь лише для того,
Щоб перешкодити його коханню,
Однак не мстити за її кохання.
(Виходить)
СЦЕНА З
Ліс.
Входять розбійники з Сільвією.
1-й розбійник Ходім, ходім!
Терпіння! Ми повинні відвести вас
До нашого отамана.
Сільвія Я звикла
До лиха так, що й це знесу терпляче.
2-й розбійник Веди її.
1-й розбійник Де дівся той синьйор, що був із нею?
3-й розбійник Він прудконогий і утік, але
Біжать Валерій з Мозесом за ним.
Веди її на західне узлісся:
Там наш отаман; ми ж — за втікачем;
У лісі повно наших! Ми — впіймаєм!
1-й розбійник Ходім, я відведу вас до печери
Отамана; не бійтесь, має він
Шляхетне серце й жінки не покривдить.
Сільвія О Валентине, все терплю за тебе!
Виходять.
СЦЕНА 4
Інша частина лісу.
Входить Валентин.
Валентин Як швидко в нас народжується звичка!
Ці сутінки дрімливі, пуща ця
Мені миліша гомінкого міста.
Тут можу я сидіть на самоті,
Ніхто тут не пасе мене очима,
І можу я до пісні солов'я
Й мою тужливу пісню приєднати.
О ти, що тут живеш в моєму серці,
Не покидай надовго свій притулок,
Щоб сум тяжкий ці мури не пошкодив,
Не обернулась ця оселя в пустку!
О Сільвіє! Прийди, утіш мене.
Я жду тебе, ласкава, ніжна німфо!..
Чути гамір.
Що там за гамір? Знов мої хлоп'ята
Здіймають бучу, взявшись за грабунок!
їх воля — їм закон! Когось полюють...
Хоч я їм до душі, але ж як важко
У шори брати їхній буйний норов...
Сюди ідуть,— сховайся, ВалентинеІ
(Зникає)
Входять Протей, Сільвія та Джулія.
Протей Щоб стати вам в пригоді, синьйорино,
Хоч послуг ви й не ціните моїх —
Життям своїм я важив, щоб звільнити
Вас від негідника, який хотів
На вашу честь тяжкий зробити замах.
Невже ж не заробив я у віддяку
Хоч погляду ласкавого від вас?
Вже менше я не можу вимагати,
Та менш мені ви й дати не могли б.
Валентин
(убік)
Чи ж це не сон, що бачу я і чую?
Любове, дай мені терпіння знести
Такий удар!
Сільвія Яка ж бо я нещасна!..
Протей Нещасні ви були, допоки я
Щасливою вас не зробив, коли
Так вчасно нагодивсь.
Сільвія Моє нещастя
У тім, що ти наблизився до мене...
Джулія
(вбік)
Й моє у тім, що він почав до вас
Підходить надто близько.
Сільвія Горе, горе!
Коли б голодний лев мене схопив,
Радніша я померти в нього в кігтях,
Ніж почувати, що від злої смерті
Мене Протей невірний врятував!
Бог бачить, як люблю я Валентина!..
Життя його для мене дороге,
Як і моя душа; але безмежна
До брехуна негідного Протея
Палка моя ненависть! Геть, облудо!
Протей Ладен я кинутись в обійми смерті
За погляд твій єдиний чарівний!
О, вічне то прокляття для кохання,
Як нас жіноче серце не цінує,
И мене не любить та, яку люблю я!..
Сільвія Свою кохану сам ти не шануєш!
Згадай-но Джулію, кохання перше.
Ти ж присягався тисячі разів.
І клятви всі ганебно розтоптав,
Мене злочинно покохавши потім.
Де ж честь твоя? Чи ти у ній дволичний?
Та це ж удвоє гірше, ніж її
Не мати зовсім.