І
В "Судовому бюлетені", № 26, за XLIII рік видання, було надруковано:
"Хуан Варела Конехо, повнолітній, неодружений, поденник, житель Санта-Барбара-де-Ередія, оголошує згідно з законом № 29 від 3 грудня 1934 року, що він займає ділянку досі необроблюваної землі площею в двадцять гектарів, яка знаходиться в заплаві річки Барранки, другий район другого кантону провінції Алахуела, і межує: на півночі з пустищем, на півдні з садибою Анхеля Кіроса, на сході з пустищем і на заході з угіддями монастиря святої Ани Барбоси. Хто може щось заперечити проти цієї заявки на землю, має протягом тридцяти днів зробити подання місцевій владі. Перша судова палата цивільного позову. Сан-Хосе, 29 січня 1935 року".
— Я вже це маю. Ти приготувалась?
— Так.
— Завтра о сьомій.
— Неодмінно. Сказати про це матері?
— Коли хочеш. Я ж…
О сьомій годині, коли народився русявий ранок, Хуан і Ана сіли в автобус, який ішов до Сан-Рамона. Два роки спокійного, безхмарного женихівства закінчилися цією мандрівкою. Під сяйвом ласкавих зірок вони три вечори тому поклали собі втекти геть, тихо, без зайвих слів. Мабуть, плекали великі надії.
Шукали собі місця, де жити. У них було п'ятсот заощаджених зім'ятих колонів. І вони обоє не зводили погляду з далеких гір.
Об одинадцятій приїхали до Сан-Рамона. Заглянули в кондитерську, продавець їм усе пояснив:
— Заплава Барранки? Погана земля. Повно змій. Ідіть прямо он тим шляхом, на південь. Чотири години пішки. Чому не купуєте сеньйорі цукерок? Є шоколад.
Шлях, що вів на південь, був безконечним схилом. Вкрите жорствою плато Сентраль гнітило душу мертвотним блиском, воно спадало до Тихого океану. Там, на півдорозі, серед веселого невеличкого — п'ять на двадцять метрів — кукурудзяного поля, стояв скит Сантьяго.
Стежка слалася руда, скеляста, сумна. Час од часу натрапляли на струмок, і Ана вгамовувала спрагу. Через дві години після того, як вийшли з Сан-Рамона, відпочили на пагорбі.
Ген там блискуча, спокійна затока Нікойя. А ще далі, серед сірої, подібної до ртуті гладіні, блакитна пляма острова Еванхеліка.
Коли посутеніло, заночували в якихось селян, — їхнє ранчо затисла вузька западина. В тиші виразно чути було, як вирує сильна течія річки. Вони вже перебували на своїй землі.
Як солодко думати, що то їхня земля! Вони б зробили її родючою, лагідною, рідною, щедрою, доброю.
Той суворий ліс, та гнітюча тиша, та дика сельва перетворилися б на благословенні кукурудзяні поля, на мирні плантації квасолі, на щедротні зрошувальні канали.
На цьому яристому пустищі пускали коріння їхні серця, і негостинна земля виповнювалась їхнім життям.
Світить березневий місяць. Щось шепоче сухе духмяне листя. Вони вдвох просто неба.
Лежать на опалому, пахучому листі стомлені, знеможені любощами.
— Ано.
— Хуане.
Палахкотить багаття, іскриться давніми, тисячолітніми радощами.
II
Що далі в сельву, то все милостивіше скоряється земля. Забив чотири стовпи: кедр, чіррака[166], ірга і тресуевос[167] — накрив соломою і розпалив вогнище.
Їхній дім!
Щосуботи брав торбину і, перекинувши через плече вірьовку з піти, рушав до містечка. Купував солодкі кукурудзяні коржики, куартільйо[168] квасолі, чотири фунти рису, півфунта кави, сірники та свічки. Іноді випивав чарочку рому.
Вертався надвечір. І на цілий тиждень мов прикипали до сокирища руки — корчував ліс, і довколишня тиша розколювалася, як дерево під сокирою.
Ледве встиг посіяти кукурудзу й полити квасолю. Ана йому допомагала: нахилившись, вона сіяла пригорщами зерно, а він, далі, там, на зарослій горі, розчищав землю.
Треба було поспішати. Заощаджень вистачить тільки до кінця року. Поспішав зібрати й спродати врожай, щоб вчасно впоратися з новою сівбою.
Того ранку, коли в полі зазеленіли перші паростки кукурудзи, Ана впала гарячими грудьми на землю. Горнулася до неї, мов до рідної доньки.
В грудні Ана народила сина. А кохання їхнє міцніло, і час був не владний над ним.
Щовечора, заходячи до хати, Хуан ставав у дверях і, витираючи піт з чола, дивився на маленьку невситиму істоту, що припадала до Аниних грудей.
Мати і син. Роз'єднати їх — неможливо. Ще до народження він існував у Аниній плоті. В її усмішці, в її щирому погляді, в її руках. Ці руки гладили його по голівці й висівали в землю кукурудзяне зерно.
Ще задовго до народження він тут існував, існував у її першому погляді, серйозному й твердому, що вона подарувала Хуанові; в її слові, щирому й прозорому, як склянка води; в її стрункій постаті, в її тендітному рожевому тілі; в її удаваному невдоволенні по заручинах, в її ранкових піснях, коли вона розпалювала вогнище; в її мовчанні коло багаття; в ніжності її м'яких рук, обвинутих круг його шиї; в її прадавніх молитвах перед сном.
Ще задовго до народження він існував у Аниній плоті. Вона була молода, міцна, сяюча й чиста, і він проростав у ній, як серцевина в ананасі.
— Світе мій! Синку мій!
Маленьким ротиком він ловив м'які груди матері. Молоко перлистими струмочками бризкало йому на пухкі щічки.
Мати й син — одна кровинка. Хуан цілував їх у тиші.
А хлопець підростав. І підростала кукурудза на полі. І наступного грудня Ана вже знову ходила вагітна, і ранчо весело дзвеніло, ніби всі пташки з ближньої гори злетілися до них під солом'яну стріху лаштувати гнізда.
Яка то втіха оглядати вранці кукурудзяне поле, коли на ньому зеленіють ніжні сходи!
Хуан згадував ту першу ніч: багаття коло їхньої постелі з сухого листя; трепетне тіло Ани; її тихі слова; горда, сповнена таємничих звуків сельва; голі скелі. А тепер?
Викорчувана ділянка, оброблене поле, зелені стебла кукурудзи. А там далі пасовище, в травах якого зникала Ана, коли шукала курячі виводки. Хуан дістав хімікати й труїв змій. Поле засіяв після перших квітневих злив. Засіяв добірним кукурудзяним насінням.
Потім у вересні, коли наставав період зимових дощів, садив квасолю. На схилі положистого пагорба вона добре родила: висаджував один короб, а наприкінці грудня збирав двадцять.
Думав ще більше розширити плантацію тростини. Знав, — про це розказував Анхель Кірос, — що в сільськогосподарському інституті в Сан-Хосе можна дістати насіння кубинської тростини, м'яке, ніжне, добірне.
Іноді брав з собою старшого сина, і вони щезали в заростях харагуаля[169]. Треба було привчати хлопчика до праці. Син мав стати господарем тієї землі, яку він заступом і сокирою відвоював у сельви.
Може, промайнуть роки, і внуки ще згадають того Хуана й ту Ану, які ясного чудового ранку втекли з Санта-Барбари в долину річки Барранки.
Можливо, тим внукам пощастить, вони стануть впливовими особами. Дай боже! Їхнє майбутнє залежало від його рук, розуму, сили, від його заступа, від його землі. Од тієї землі, з якою він зрісся серцем, наче зернина.
Яка то втіха слухати, як хлопчик тоненьким голоском кличе телятко! Ана поралася вдома, Хуан ходив коло веселих деревець, на яких уже вистигали перші плоди. А в хатині кричало немовля.
Такий був сенс його життя: кукурудзяне поле, Ана, діти. Тепер, як ніколи, усім своїм єством відчував високий смисл землеробської праці.
Не стомлювався. Не нудився. Не знав, що таке лінощі й душевна пустота.
Ясні ранки. Спокійні вечори. Зелень і квіти. Повна комора. Пасовища. Молоді телятка. І Ана. І діти.
Настало четверте квітня. Висохле поле чекало дощів, щоб спрагло розкритися й прийняти зерно. Хуан не зводив очей з неба, шукаючи прикмет першої зливи, але папуги не летіли до берега, яструби не шугали на сході.
Перші дощі випали аж у травні. Все поле ожило, кликало любити. Вся сельва піднесеними голосами виконувала "Пісню пісень".
Майже до дверей хатки, поблискуючи рогами, на світанні підходили олені. Під густолистою сейбою дзвеніли москіти. Птахи спускалися на гребінь стріхи й відлітали назад, несучи в дзьобах дрібні соломинки. Обіч кукурудзяного поля, в рідному для них гуанакасте[170] гніздилися дикі голуби, і він, прислухаючись вечорами до їх туркотіння, думав про нову сівбу.
Земля після щедрих дощів духмяно пахла. Хуан працював на кукурудзяному полі, що оживало на очах, а син тим часом блукав на широкому пасовиську, шукаючи батька. Ана стояла біля дверей, тримаючи на руках немовля, і дивилася на них, усміхаючись ясними, як смарагд, очима.
Поблизу, в плакучій вербі, звив гніздечко ігуїро[171]. Квітневими ранками, ще в ліжку, слухав Хуан його спів.
Птахи, що селяться в кедрових лісах, саме збиралися в зграї.
І він знову не розгинався весь день. Виводив кліщі у корів. Полов маніоку. Викошував пасовище. Прочищав канал. Викорчовував і розорював стрімку гору. Його мужність, його душа і його сокира обернули пустельну землю на орну і родючу, яка в грудні красувалася кукурудзяними качанами, волоттям, квітом цукрової тростини. Він сам це зробив. Усе для Ани, все для дітей. В цю землю пустило коріння його серце.
Ночами, обіймаючи Ану, він шепотів їй про це на вухо. Вона мовчала і, лагідно всміхаючись, куйовдила йому чуба. В широкому й теплому ліжку спали дітлахи. Він говорив зовсім тихо, щоб не розбудити їх. Коли ж вони прокидалися, Хуан співав їм давню пісеньку:
Сеньйоро свята Ано,
Чом сльози ллє дитя?
Бо яблуко упало,
Згубилось без пуття.
Та ми на небо злинем
І двійко візьмем там:
Що перше — для дитини,
А друге буде вам!
Сила цієї повноти існування облагороджувала їх почуття, і вони впивалися життям, життям, що було зорею, вечором, річкою, хмарою, далеким морем, щоденними турботами.
Все тут було життям. Річка Барранка, до якої можна за півдня дійти пішки, текла кам'янистим річищем, співаючи свою кришталеву пісню.
Вузька й глибока, народжується вона трохи далі на північ. Дорогою збирає співучі води з високої гори святого Херардо і, спадаючи на рівнину Еспарти, лагіднішає, широко розлившись, і аж тоді впадає в океан.
Над вигинами річки, затіненими великими коста-рікськими орхідеями, мелькають тіні швидких чайок.