"Кожен сам дбає про своє поховання, і неможливого на світі немає".
(Останні слова Кінкаса Водожаха за свідченням Кітерії, яка була при ньому).
І
Ще й досі балакають різне про смерть Кінкаса Водожаха. В розповідях свідків багато суперечностей і плутанини, є чимало прогалин. Ось чому нелегко встановити час, місце смерті й останні слова небіжчика. Кінкасова родина разом з сусідами і знайомими твердить, що помер він уранці спокійно, без очевидців, і не казав ніяких пишних слів. Ця смерть сталася майже за двадцять годин до тієї голосної романтичної його загибелі вночі, коли над морем сяяв місяць і коли біля входу в гавань Сальвадора відбувалися загадкові події. Передсмертна сповідь Кінкаса Водожаха, виголошена в присутності правдивих очевидців, облетіла всі вулички й завулки; всі в один голос запевняли, що це було не просто прощання зі світом, а віще слово, пророцтво, сповнене глибокого змісту, як висловився один молодий сучасний літератор.
Хоча свідки люди дуже статечні, як-от Шкіпер Мануел і Вирлата Кітерія, жінка не язиката, та, незважаючи на це, дехто ставить під сумнів не тільки чудову передсмертну фразу, а й усі події тієї пам'ятної ночі, коли Кінкас Водожах у годину, яку неможливо точно визначити, і за обставин, що й досі викликають суперечку, поринув у баїянське море, вирушивши в ту останню мандрівку, звідки нема вороття. Такий уже цей світ, залюднений скептиками й маловірами; мов ті воли під'яремні, ці людці гнуться під кормигою порядку й права, їм зрозумілі лише пересічні людські вчинки, вони вірять тільки папірцям з печаткою. Переможно тицяють вони свідоцтво про Кінкасову смерть, підписане рівно опівдні лікарем, і цим папірцем, цим нікчемним клаптиком — лише тому, що там надруковані літери й наліплені гербові марки — гадають кинути тінь на останні, такі яскраві хвилини життя Кінкаса Водожаха перед його добровільним відходом у кращий світ, про що він виразно й голосно заявив приятелям і всім присутнім.
Небіжчикова рідня — його шановна дочка, путящий зять, урядовець з блискучим майбутнім, тітка Марокас, молодший брат, купець із скромним кредитом у банку — запевняє, що вся ця історія й купи не тримається, вигадали її п'янички, беззаконники, покидьки суспільства, одне слово, ті, кого давно вже слід запроторити до в'язниці, щоб вони перестали розгулювати вулицями й золотими пляжами й бешкетувати ночами в гавані. Кінкасові кревні даремно звалюють на його приятелів усю вину за те животіння, яке він провадив в останні роки, коли став ганьбою родини і завдав їй стільки неприємного клопоту. Вдома взагалі заборонили згадувати його ім'я, про його пригоди ніколи не говорили в присутності дітей — цим невинняткам казано, що блаженної пам'яті дідусь Жоакім давно вже помер цілком благочестиво, оточений загальною увагою і шаною. Звідси випливає, що Кінкас уперше помер — якщо не тілесно, то принаймні морально — ще кілька років тому і, отже, коли порахувати, вмирав тричі. Таким чином його можна вважати рекордсменом, своєрідним чемпіоном щодо переходів у небуття, а це дає підстави гадати, що всі наступні події від самого констатування смерті і аж до хвилини занурення Кінкаса в море це не що інше, як фарс, розіграний для того, щоб зайвий раз отруїти життя близьким, попсувати їм кров, зганьбити їх, щоб вуличні пліткарі перемивали їм всі кісточки. Якщо цього гультяя й цимбала ще поважали його друзяки, то тільки за те, що йому щастило в азартних іграх, а також за те, що був він витривалий у пиятиці й дотепний у застільних розмовах.
Не знаю, чи зумію я повністю розкрити таємницю смерті Кінкаса Водожаха, вірніше, двох його смертей, одначе купив, не купив, а поторгуватися можна, як і сам він любив примовляти; головне — це спробувати щось зробити, навіть неможливе.
II
Босота, що патякає скрізь — на вулицях, на площах, у завулках, на ринку Агва-дос-Менінос — про останню хвилину Кінкаса, ображає цим лише пам'ять небіжчика. Вийшла навіть книженція з кострубатими віршами, написаними на його смерть місцевим віршомазом, і довго на неї був попит. Але ж пам'ять про померлого, як відомо, священна і зберігається в серцях не для того, щоб п'яниці, картярі й контрабандисти, що торгують наркотиками, сквернили її, брали темою для своїх убогих частівок, що їх виспівують вуличні трубадури при вході до ліфта Ласерди[143], де буває стільки статечних людей, і серед них колеги Леонардо Баррето, путящого зятя Кінкаса. Після смерті людина знову вертає собі людську пошану, що її колись мала, навіть якщо вона й припустилася в житті дурниць. Незрима рука смерті стирає всі плями, і пам'ять померлого сяє, мов діамант. Така була думка Кінкасової родини, і її цілком поділяли сусіди й приятелі. Вони вважали, що Кінкас Водожах по смерті знову зробився колишнім високошанованим Жоакімом Соаресом да Куньєю, людиною з порядної родини, з упевненою ходою, з ретельно виголеним обличчям, став колишнім взірцевим урядовцем податкової контори, який носив чорний альпаковий піджак і теку під рукою. Сусіди, бувало, шанобливо слухали його думку про погоду й політику, в шинку його ніколи не бачили, бо пив він завжди вдома та й то чарочку, не більше. Отож, завдяки зусиллям, гідним усякої хвали, Кінкасова родина зуміла досягти того, що в останні роки в суспільстві Кінкаса вважали покійним і зберігали світлу пам'ять про нього. Якщо траплялося з тої чи іншої причини згадувати Кінкаса, про нього говорили в минулому часі. Проте, як на лихо, вряди-годи то хтось із сусідів, то колега Леонардо, то лепетлива приятелька Ванди (його зганьбленої дочки) здибали Кінкаса або дізнавалися про нього від когось. Виходило так, ніби мертвий вставав з могили, щоб заплямувати власну пам'ять: бачили, як він на осонні лежав п'яний під базарними ворітьми, або як брудний і обідраний різався засмальцьованими картами на паперті церкви Пілар або вештався по Ладейра-де-Сан-Мігел, обнявшись з легковажними негритянками й мулатками і щось виспівуючи хрипким голосом. Який сором!
Аж це врешті якось уранці продавець святих образків з Ладейра-до-Табуан заявився до скромного, але затишного будиночка родини Баррето і повідомив його дочці Ванді й зятеві Леонардо, що старий дав дуба в своїй убогій норі. Подружжя полегшено зітхнуло. Нарешті волоцюга Кінкас перестане бешкетувати, тривожити тінь відставного урядовця податкової контори Жоакіма Соареса да Куньї і втоптувати в багно його ім'я. Настала пора заслуженого відпочинку. Віднині можна вільно говорити про Жоакіма Соареса да Кунью, вихваляти його як взірцевого урядовця, батька, чоловіка і громадянина, ставити його за приклад дітям, учити їх шанувати пам'ять діда, не боячись ніякої халепи.
Продавець святих образків, худорлявий сивий дідок, докладно розповів: одна негритянка — вона готувала на продаж мінгау[144], акараже[145], абара[146] та інші страви — прийшла того ранку з важливою справою до Кінкаса. Він обіцяв їй добути рідкісне зілля, необхідне для кандомбле[147]. Отже, негритянка прийшла по зілля, їй воно було потрібне негайно, оскільки настала пора обрядів на честь негритянського божка Шанго. Двері кімнати на верхній площадці крутих сходів були, як звично, відчинені. Кінкас давно вже десь посіяв свій здоровенний старий іржавий ключ. А втім, подейкують, що одного нещасливого дня, коли довелося сплачувати програш, він продав його туристам як священний ключ від якоїсь церкви, вигадавши цілу історію, посилаючись на точні дати і підкріплюючи вигадку мальовничими фактами. Негритянка покликала Кінкаса, але відповіді не почула. Переконана, що він ще не прочумався зі сну, вона штовхнула двері. Кінкас усміхався, вивернувшись на ліжку, на чорному від бруду простирадлі, в ногах подерта ковдра. Усміхався він привітно, як завжди, і знахарка не помітила нічого особливого. Вона запитала про обіцяне зілля. Але Кінкас тільки усміхався й мовчав. З дірявої шкарпетки стирчав великий палець, стоптані шкарбани валялися на підлозі. Негритянка добре знала Кінкаса і звикла до його дивацтв. Вона присіла на край ліжка і сказала, що їй ніколи. На її подив, старий бабій не простяг руки, щоб ущипнути або полапати її. Вона ще раз позирнула на вистромлений палець і лише тоді стурбувалася. Негритянка торкнулася Кінкасового тіла, схопила його холодну руку, злякалася і вибігла на вулицю, щоб розповісти про нещастя.
Дочка й зять нерадо слухали всю цю довгу розповідь про негритянку, зілля, щипки, кандомбле. Вони хитали головами, майже квапили крамаря. Але той, людина розважлива, любив розповідати повагом, з усіма подробицями. Він один знав про те, що Кінкас мав родичів; якось під час нічної пиятики Кінкас розповів йому про себе, і тому крамар прийшов сюди. Скорботно скрививши обличчя, він висловив родині своє "глибоке співчуття".
Леонардо час було йти на роботу. Він звелів дружині:
— Іди туди, а я заскочу на службу і теж скоро прийду. Треба тільки розписатися. Я побалакаю з шефом…
Крамаря запросили до вітальні, посадили на стільця. Ванда пішла переодягнутися. Крамар заходився розповідати Леонардо про Кінкаса. На Ладейра-до-Табуан всі любили його, як рідного. Але ж чому він, людина з порядної і забезпеченої родини — у чому крамар тепер сам переконався, сподобившись честі познайомитися з його дочкою й зятем — провадив життя волоцюги? Якась неприємність? Напевне, так. Може, його дружина скочила в гречку? Таке часто трапляється. Наставила чоловікові роги? Крамар притулив пальці до лоба, щоб зобразити роги, нахабно запитуючи, чи він вгадав.
— Дона Отасілія, моя теща, свята була жінка!
Крамар пошкрябав собі бороду: то в чому ж річ? Та Леонардо не відповів, Ванда покликала його зі спальні.
— Треба повідомити…
— Повідомити? Кого? Навіщо?
— Тітку Марокас і дядька Едуардо… Сусідів. Запросити на похорон…
— Навіщо одразу повідомляти сусідів? Люди й так їм перекажуть. А то підуть плітки…
— Але тітку Марокас…
— Я сам побалакаю з нею й дядьком… по дорозі з контори.