Вже в тінь відсунутий.
Авфідій Тепер зробити
Нічого ми не можемо, щоб ноги
Не перебити нашим планам. Він
Поводиться зі мною гордовито,
І навіть дужче, ніж передбачав я,
Коли зустрів його так радо. Вдача
Незламна в нього, а чого не зміниш,
Те треба пробачати.
Воєначальник Все ж тобі
Корисніше було б своєї влади
З ним не ділити. Чи керуй походом,
Чи віддавай командування зовсім
Йому.
Авфідій Тебе я добре розумію,
Але, як будем зводити рахунки,-
Він ще про те не знає,— проти нього
Я висуну оскарження і в цьому.
Хоч він упевнений,— це справді ясно
Голоті всій,— що під його рукою
Виправа наша вдало йде і добре
Прислужується він країні вольсків,
Б'ючись, немов дракон, і перемогу
Мечем він завойовує, одначе
Попереду все те, що шию скрутить
йому або мені.
Воєначальник Як ти гадаєш,
Він переможе Рим?
Авфідій Йому здаються
Міста, як лиш облогу починає,
Сенатори й патриції у Римі
Його безмежно люблять, а трибуни —
Не воїни; народ його попросить
Вернутися з поспішністю такою ж,
Як виганяв. Я думаю, для Риму
Він буде, як орел морський для риби,
Що бачить в нім володаря з природи.
Він спершу Римові служив потужно,
Але під тягарем своєї слави
Зламався. Може, гордощі лукаві,
Постійним успіхом нажиті, може,
Геройство й нерозважність не дали
Заслугами, а може, то натура,
Яка його примушувала бути
Однаковим в шоломі й. на подушці
Сенатора, пошкодила йому.
Одна з цих рис, а він же володіє
Потроху кожною, до нього й викликає
Неприязнь, острах, темну зненавиду,
Тому його й прогнали. Він своїми
Словами задушив свої заслуги.
Чесноти ж наші час перевіряє,
А вчинкам найдостойнішим труною
Найкращою стає завжди трибуна,
З якої прославляють їх. Права
Ламаються-бо іншими правами;
І сила силу знищує в боях,
І тільки цвяхом вибивають цвях.
Вперед, на Рим, мій Марцію незгідний,
Як будеш мати Рим, то будеш бідний!
Виходять.
ДІЯ П'ЯТА
СЦЕНА 1
Рим. Площа.
Входять Мененій, Коміній, Сїціній, Брут та інші.
Мененій Я не піду. Ви чули — він відмовив
Колишньому начальнику. Мене
Він батьком називав, але що з того?
Ви йдіть, хто проганяв його, і станьте
За милю до намету на коліна,
Повзіть, пощади просячи. Як він
Комінія прогнав, я не піду.
Коміній Не захотів мене впізнати!
Мененій Чули?
Коміній Лиш раз мене покликав на ім'я,
Коли я нагадав про нашу дружбу,
Про кров, яку ми разом проливали;
Як я назвав його Коріоланом,
Сказав: "Забудь всі титули мої,
Вони — ніщо, бо я нові здобуду
В огні палаючого Рима".
Мененій Що ж,
Трибуни, ви чудово постарались,
Щоб для добра народу в місті Римі
Коміній Сказав я:
"Володарська чеснота — пробачати,
Коли цього не ждуть". А він відмовиві
"Державі не пасує тих просити,
Кого вона скарала".
Мененій Дуже добре!
Не додаси нічого.
Коміній Я старався
його любов до друзів пробудити,
Але він мовив, що не має часу
Вишукувати їх у смрадній купі
Полови спліснявілої. Вже краще
Спалити купу, ніж заради зерен
Нещасних декількох вдихати запах
її трутизни.
Мененій Я — одне з тих зерен;
Його дружина, мати, син, цей воїн —
Ми ті нещасні зернятка, а ви —
Гнила полова, чути сморід ваш
Аж до самого місяця! Трибуни,
Згоріти маєм через вас.
Сіціній Не сердься!
Не гнівайся, терплячим будь, благаю,
Не докоряй нам, як не хочеш в горі
Допомогти. Я впевнений, одначе,
Як ти за Рим попросиш, твій язик
Зробити може більше, аніж військо,
Поспішно зібране.
Мененій Ні, я не буду
Втручатися в цю справу!
Сіціній Я благаю,
Піди до нього!
Мененій А навіщо?
Брут Ну,
Аби принаймні взнати, що твоя
Любов до Марція поможе Риму.
Мененій Гаразд, але, якщо й мене не схоче
Він вислухати, що тоді? Вернусь
Як друг зневажений, побитий горем,
Неласкою, то що тоді?
Сіціній За добре
Бажання помогти — тобі віддячить
Такою ж мірою, як ти старався,
Наш Рим.
Мененій Я спробую, надіюсь,
Він вислухає. Те, що він нагримав
І на Комінія самого, звісно,
Не додає охоти; та, можливо,
Коріолан голодний був. Людина,
Допоки не наповнена, допоти
Студену має кров, і навіть ранком
Вона незадоволена, ні дати
Дарунка, ні пробачити не може;
Та, як наповняться канали крові
Іствами й винами, стає добріша
І від жерців, що постять. Я пожду —
Аж Марцій пообідає, і зм'якне,
Й моє прохання вислухає.
Брут Знаєш
До милості його найкращу путь
І не зіб'єшся з неї.
Мененій Хай же буде,
Що має бути. Скоро пересвідчусь
Про успіх свій!
(Виходить)
Коміній Коріолан нізащо
його не прийме.
Сіціній Як! Не може бути!
Коміній Кажу тобі, він в золоті сидить,
А зір його палає, ніби хоче
Рим підпалити. Впав я на коліна,
Він мовив ледве чутно: "Встань!" — і жестом
Мене відправив геть; тоді послав
Мені письмову відповідь про те,
Що зробить, а чого зробить не може,
Бо вольскам клятву дав. Надії наші
Малі, хіба що мати і дружина —
Вони, я чув, збираються до нього
Піти з благанням пощадити Рим...
Тому ходім і попросім жінок
Тих благородних, щоб вони спішили.
Виходять.
СЦЕНА 2
Біля входу до табору вольсків під Римом.
На посту двоє вартових. До них підходить Мененій.
1-й вартовий Стій! Звідки ти і хто ти?
2-й вартовий Стій! Назад!
Мененій Ви службу несете прекрасно. Я —
Посол держави й, хочете чи ні,
Пройти я мушу до Коріолана.
1-й вартовий Ти звідки?
Мененій 3 Рима.
1-й вартовий Мусиш повернутись.
Нікого з римлян наш воєначальник
Не хоче знати.
2-й вартовий Скорше ти побачиш,
Як Рим горить, ніж матимеш розмову
З Коріоланом.
Мененій Друзі, та невже
Не чули ви, як ваш воєначальник
Розповідав про Рим і про своїх
Найближчих побратимів. Я — Мененій;
Моє ім'я до ваших вух торкалось.
1-й вартовий Назад! Перепусткою тут не буде
Твого наймення слава.
МененШ : . . Милі друзі,-
Мене ваш полководець любить. Я —
Ходяча книга подвигів його,
В якій читали люди про велику,
Хоч перебільшену, здається, славу;
По правді я хотів хвалити друзів,
Серед яких він — перший, але ж правда
Без помилок страждає часом. Отже,
Як м'яч, що котиться в долину легко,
Я перебільшував, йому хвалеби
Складаючи, я завжди додавав
Краплиночку брехні. Тому-то, друзі,
Повинні ви мене пустити.
1-й вартовий Бігме, хоч би стільки ж брехні ти нагородив на
його честь, скільки натарабанив слів на свою честь, ти все одно
не пройдеш. Навіть якби вважалося, що брехати — це така сама
заслуга, як жити праведно. Кажу — назад!
МененШ Прошу, друзі, запам'ятайте, моє ім'я — Мене-
ній. Я завжди був на боці вашого полководця.
2-й вартовий Ти складав про нього брехні, як сам тут зі-
знався, а я повинен під його началом говорити правду, тому й ка-
жу— не пройдеш. Назад!
Мененій Скажи мені хоч би одне він пообідав? Я хочу
з ним розмовляти тільки після того, як він пообідає.
1-й вартовий Ти римлянин, правда?
Мененій Так само, як твій полководець.
1-й вартовий Тоді ти повинен так само, як він, ненавидіти
Рим. На що ви там сподіваєтесь? Ви прогнали свого найбільшого
оборонця. Ви, догодивши темній юрбі, віддали ворогам власвяй
щит. А тепер хочете зупинити його помсту. Чим? Голосінням ва-
ших бабусь, молитовно складеними долонями ваших дочок чи без-
порадним заступництвом такого здитинілого старигана, як ти?
Невже ти думаєш своїм кволим подихом загасити вогонь, який
от-от охопить усе місто? Ні, сам себе дуриш, і надаремно, а то-
му йди додому й приготуйся до смерті. Ти засуджений до страти.
Наш полководець поклявся нікого не щадити, не давати наймен-
шого прощення, не замінювати вироку ріікому.
Мененій Дурню, якби твій начальник знав, що я тут,
він би прийняв мене з пошаною.
1-й вартовий Балакай, мій начальник тебе зовсім не знає
Мененій Я маю на увазі вашого полководця.
1-й вартовий Моєму полководцеві начхати на тебе. Йди геть,
кажу тобі, бо я випущу з тебе останні півпінти крові. Назад! Не
все, що я тобі скажу,— назад!
Мененій Послухай, друже...
Входять Коріолан і Авфідій.
Коріолан Що тут за крик?
Мененій
(до 1-го вартового)
Ну, тепер, мій приятелю, я скажу про тебе сло-
во. Ти побачиш, як мене поважають, ти будеш знати, що якомусь
нікчемному вартовому не вдасться відгородити від мене мого си-
на Коріолана! Тепер подивись на нашу розмову збоку і вгадай,
яка смерть тебе чекає: на шибениці чи, може, якась приємніша
для глядача і жорстокіша для тебе. Дивися й зомлівай від здога-
дів, що тебе жде.
(До Коріолана)
Хай всемогутні богове годинами сидять і радяться, як зберегти
твоє благоденство, хай люблять тебе не менше за твого старого
батька Мененія! О мій сину, мій дорогий сину! Ти готуєш вогонь
для нас, та подивись на мої сльози, от вода, що погасить його.
Мене ледве вблагали прийти до тебе, але я й сам знаю: ніхто,
крім мене, не здатний випросити для Рима пощади. Мольби при-
мусили мене вийти за наші ворота, і я благаю тебе пробачити
Римові і твоїм співвітчизникам! Вони просять! Хай добрі боги
пом'якшать і вгамують твій гнів, а рештки його хай кинуть на
цього негідника, який, мов кам'яна брила, перегородив мені доро-
гу до тебе.
Коріолан Геть!
Мененій Я? Геть?
Коріолан Дружина, мати, син — я їх не знаю!
Служу я іншим, хоч моя відомста
В моїх руках, та право пробачати —
У вольсків. Те, що нас колись єднало,
Я краще вб'ю невдячним забуттям,
Ніж покажу скорботою, наскільки
Були ми друзями. Знай, вуха в мене
Міцніше проти всіх благань твоїх
Зачинені, ніж ваші римські брами —
Проти моїх войовників. Одначе,
Оскільки друзями були ми, лист
Я написав тобі, збиравсь послати,
Візьми.
(Подає листа)
Ні слова більше. Йди додому!
Авфідію, із римлян всіх найбільше
Любив я цю людину, та, як бачиш...
Авфідій Стоїш ти твердо на своїм.
Коріолан та Авфідій виходять.
1-й вартовий Ну, найдостойніший, скажи, твоє ім'я Мененій?
2-й вартовий Воно має велику силу! Ти знаєш дорогу додому?
1-й вартовий Ти чув, як нас вилаяли за те, що ми не про-
пустили таку знатну персону?
2-й вартовий Скажи, від чого я маю зомліти?
Мененій Мені начхати на вас, на вашого полководця
й на цілий світ. А про таких нікчем, як ви, і думати не варт.
Хто вирішив померти від власних рук, той не боїться ката. Хай
ваш начальник робить свою чорну справу. А ви довго живіть,
і хай ваша нікчемність росте разом з вашими літами. Я скажу
вам те, що ви говорили мені: "Геть!"
(Виходить)
1-й вартовий Надзвичайний дід! На такого можна покластись!
2-й вартовий Ні, надзвичайний наш полководець. Він — ске-
ля, дуб-велетень, якого вітер не сколихне!
Виходять.
СЦЕНА З
Коріоланів намет.
Входять Коріолан, Авфідій та інші.
Коріолан Ми Рим оточим завтра! Я хотів би,
Щоб ти, мій співучасник в полководстві,
Сенатові своєму доповів,
Що я дотримав слова.
Авфідій Тільки смерть
Ти їхню поважав; для просьби вуха
Позатикав, не допустив ні разу
Розмови пошепки із тими навіть,
Хто вірив ще тобі.
Коріолан Цей стариган,
Відісланий у Рим з розбитим серцем,
Любив мене, як батько: більше — він
Обожнював мене.