СТЕПОМ, ПУСТЕЛЕЮ та ОКЕАНОМ
Переклад Костянтина Олєйнікова
Присвячується Меггі та Стюарту,
які навчили мене всьому про коней
ПЕРЕДМОВА
Багато років тому я щось довго пояснював своєму маленькому синові, який деякий час терпляче слухав, а потім запитав: "Так, тату, але як воно пов'язане?" Це питання не дає мені спокою з того часу. Що б не вражало нашу уяву – краса чаші часів династії Сун; те, як дикі коні у степу ввечері йдуть на водопій; статуя математика аль-Хорезмі в Хіві, або ім'я вікінга, надряпане рунічним шрифтом на балюстраді в Ая-Софія – помістіть їх у контекст, занурений у мережу сполученості, і вони стануть нескінченно цікавішими й набудуть абсолютно нових значень. Історія – це набагато більше, ніж низка подій і біографії великих людей; це тонке сплетіння людських дій, що відбуваються на величезних просторах і в глибинах часу, створюючи щільну тканину, кожна нитка якої має значення. І дивно, як воно все взаємопов'язане.
Ця книга є спробою дослідити дві великі теми, сполученість і мобільність, те, як вони розвивалися на території всієї Євразії з ранньої доісторичної доби, і не пізніше початку XIV століття нашої ери зв'язали світ у єдину систему. Це історія про надихаючі стосунки між осілими державами, такими як Китай, Близький Схід, а згодом і Європа, з кочовими скотарями степу, чия неосяжна батьківщина простягалася від Монголії до Угорщини, і з морськими громадами, що мешкали на узбережжі океанів. Цей степ, ці пустелі й океани створювали мережу сполучення, якою рухалися люди, товари та ідеї.
Охопити всю Євразію протягом перших десяти тисяч років її становлення – це певний виклик. Я цілком усвідомлюю, що кожен абзац у цій книзі можна було б легко розширити до розділу. Мета полягала в тому, щоб бути суворо вибірковим, зосередитися на динаміці, яка видається важливою для розуміння наративу, і не відволікатися на привабливі побічні теми. Отже, вплив кліматичних змін є постійною темою, тоді як пригоди Александра Македонського в Азії згадуються дуже коротко – можливо, для когось занадто коротко. Усе, чим я можу виправдати себе, це те, що вибір – справа особиста. Я зрозумів це рано в житті. Ще дуже молодим археологом у 1960-х я мав прочитати лекцію про одне з моїх польових досліджень перед поважною аудиторією в Оксфорді. Це був сумний досвід. Після виступу до мене підійшов мій наставник, дуаєн романістики сер Ян Річмонд. Відчувши моє збентеження, він поклав руку мені на плече й сказав: "Це було добре... (пауза)... навіть не те, про що ви тут нам розповіли, а все те, що вирішили оминути". Можу лише сподіватися, що цього разу я також дотримався правильного балансу.
Розповідь значною мірою спирається на результати археологічних досліджень, багато з яких стали доступними лише з 1990 року, та на історичні джерела. Результати досліджень ДНК я подавав обмежено – не тому, що маю сумніви в їхній корисності, а тому, що ми ще багато чого не знаємо про те, як ними користуватися. Генетичні дані стануть вагомим внеском у дискусії лише тоді, коли їх буде набагато більше, і ми почнемо розуміти їхні нюанси. Більш дивним для деяких читачів буде відсутність будь-яких згадок про мову. Це упущення є навмисним, оскільки я хочу, щоб археологічні та історичні джерела розглядалися самі по собі, і щоб на них не впливали хибні кола аргументів лінгвістичних теорій, як це вже часто траплялося. Коли з часом будуть отримані вагомі археологічні свідчення, то ці дебати можна буде розпочати наново.
Мене завжди цікавили ландшафти, але написання цієї книги допомогло мені ще більше усвідомити вирішальний вплив географії на світогляд людей та їхню поведінку. Це одна з причин, чому в кнізі так багато мап, що допомагають наочно уявити середовища й простори, з якими людям доводилося взаємодіяти. Ці мапи й світлини дуже корисні, але ніщо не замінить власних вражень від перебування у тих місцях. Під час досліджень для цієї книги я пережив багато незабутніх моментів: дорога через пустелю Такла-Макан під час піщаної бурі; прибуття до Пальміри на краю сирійської пустелі, де я був приголомшений напруженою самотністю цього місця, коли дивився на схід, на безкраї піски, якими каравани верблюдів везли екзотичні товари, щоб задовольнити прагнення римлян до розкоші; або їзда верхи влітку вдень монгольським степом, коли твій кінь вдихає п'янкі пахощі трав, і ти усвідомлюєш лише тишу, спокій і гармонію усього цього. Бути там – означає усвідомити суть. Я можу лише сподіватися, що ця книга заохотить хоча б деяких її читачів дослідити кілька згаданих місць, щоб краще відчути людей, життя яких сформували ці ландшафти.
Баррі Канліфф, Оксфорд, жовтень 2014 р.
1
ЗЕМЛЯ І ЛЮДИ
Це історія про людей і ландшафти місць їхнього проживання, про акторів і сцену. Історія, створена здебільшого неписьменними авторами, і складена із фрагментів розрізнених свідчень, зібраних величезною кількістю фахівців. Це повість, сюжет якої розгортається в Євразії і охоплює приблизно 10 000 років людської діяльності.
Якщо почати з припущення, що "історія" є наслідком людських вчинків, обумовлених характером навколишнього середовища, то з цього випливає, що нам потрібно зрозуміти дещо про тваринну природу людини та вимоги, закладені в гени цієї тварини, а також осягнути географію місцевості у всій її постійній мінливості.
Уся жива матерія керується двома бажаннями: прогодувати себе й відтворити свій вид. Люди теж бажають цього, але є складнішими істотами, які відрізняються від усіх інших видів своїм потужним прагненням до придбання. Це вроджене бажання набувати проявляється у двох формах: пристрасть до володіння речами, і потреба збирати знання та інформацію – пізнавати. Саме ця допитливість протягом тисячоліть змушувала людей досліджувати кожну екологічну нішу на землі й заселяти більшість з них. Це, можливо, єдиний інстинкт, який відокремлює нас від решти тваринного світу.
Бажання знати, що знаходиться "по той бік", притаманно людині. Мабуть, це був один із головних стимулів, який спонукав людей культури Лапіта досліджувати й заселяти острови Тихого океану наприкінці 2-го тисячоліття до н.е., подолавши 6500 км відкритого океану. Це бажання також було підґрунтям подорожей греків в Атлантику, про які так яскраво згадував грецький письменник ІІІ ст. до н.е. Ератосфен, описуючи, як теоретично можна було проплисти з Іберії вздовж паралелі й досягти Індії. Страбон, який цитує його, зазначає: "Ті, хто намагався обігнути земну кулю океаном, а потім повернув назад, кажуть, що плавання за межу досягнутого було неможливим не через опір чи якісь обмеження, а через злидні й самотність; само ж море дозволяло рухатись і далі". (Страбон, Географія 1.1.8).
Скільки шукачів пригод вирушили в подорож і скільки повернулися? Це відчуття вічно захопливого "потойбіччя" блискуче відображене в класичному китайському живописі з його послідовностями обріїв, кожен з яких з віддаленням стає все блідішим, заманюючи глядача далі вглиб пейзажу.
Допитливість, що кличе в дорогу, може задовольнити особисту цікавість, але в багатьох суспільствах мандрівка дарувала шукачу пригод ще й славу. Мандрівник, що повертався з тривалої подорожі з таємними знаннями чи екзотичними товарами був не таким, як всі інші люди: він володів силою, якої вони не мали, а розповіді про далекі землі ставали мистецтвом. Саме так жили героїчні суспільства, відображені у творах Гомера. Коли нікому не відомий мандрівник Телемах зі своїми супутниками прибув до палацу Нестора, його прийняли, обмили та нагодували без жодних запитань. І лише після того, як всі правила гостинності були дотримані, Нестор міг запитати: "Хто ви, шановні? З яких країв прибули ви морськими шляхами? Чи ви тут по торгових справах; або ж вийшли в море шукати долі, як ті пірати, що блукають світом та ризикують життям, грабуючи інших людей?" (Одіссея 3.67).
Іншою заохотою до подорожей була можливість придбати рідкісні природні матеріали, володіння якими підвищувало статус, частково завдяки властивим цим предметам якостям, а частково через те, що їх привезли "з-за кордону". Мешканців Месопотамії зачаровував насичено-синій лазурит, який видобували в горах Афганістану, та криваво-червоний сердолік з Індії, а китайці цінували витончені відтінки зелені нефриту з околиць пустелі Такла-Макан та інших місць, що забезпечило попит на цей камінь від доби неоліту до наших днів. Інші товари, що посідають важливе місце в нашій розповіді – це мідь, коні, шовк і прянощі. Всі вони були рідкісними, важко здобутими, а тому ще більш бажаними. Суть справи блискуче підсумував французький історик Фернан Бродель, коли писав: "Отже, ми бачимо, що наше море від самого початку своєї протоісторії було свідком дисбалансів, що породжували зміни, які задавали ритм усьому його життю" (Середземне море в античному світі (1998), 58–9). Бродель писав конкретно про Середземномор'я, але він розмірковував про те, що ресурси у світі розподілені дуже нерівномірно, і їхній перерозподіл задає ритми, що поширюються і можуть немовби "реверберувати" у часі. Усвідомлення цих ритмів, які зазвичай ховаються за буденними термінами "торгівля" та "обмін", є важливою частиною роботи археолога.
Головні рушійні сили
На суспільний та економічний розвиток впливає велика кількість факторів, але два з них археологи з повним правом вважають найвагомішими. Це демографія та зміна клімату.
Усі форми життя мають природне прагнення розмножуватись, і, якби вони робили це безконтрольно, їхня чисельність зростала б експоненціально. Лише середовище, в якому вони мешкають, стримує процес через обмежену можливість забезпечити це життя всім необхідним. Взаємозв'язок людських громад та демографічної ємності територій проживання є дуже складним питанням, яке важко розглядати методами археології, але певні узагальнення все ж можна запропонувати. Якщо чисельність населення зростає до неприйнятного рівня, існують різні технологічні та соціальні механізми для вирішення цієї проблеми. Так, можна розробити нові методи отримання їжі. Наприклад, вирощування зернових і одомашнення тварин може, за ідеальних умов, призвести до більш високих і гарантованих врожаїв.