Метелик

Анрі Шарр'єр

"Цього чоловіка звали Анрі Шарр'єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше – з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу…"

Переклад Григорія Філіпчука

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Безперечно, ця книжка не з'явилася б ніколи, якби в липні 1967 року в каракаських газетах, за рік після землетрусу, котрий зруйнував венесуельську столицю, шістдесятилітній чоловік не прочитав про Альбертіну Сарразен. Вона тільки-но була померла. Сарразен прославилася тим, що трохи менш ніж за рік опублікувала три книжки, дві з яких присвятила своєму перебуванню у в'язницях і втечам звідти.

Цього чоловіка звали Анрі Шарр'єр, він повертався здалеку. Коли говорити точніше – з каторги, з Кайєнни, куди його, звісно правопорушника, заслали 1933 року за вбивство, якого він не вчиняв, засудивши на довічну каторгу. Анрі Шарр'єр, прозваний колись у злочинному світі Метеликом, народився 1906 року в учительській родині у французькому департаменті Ардеш, нині він венесуелець. Венесуельці надали перевагу його поглядам і словам перед відомостями про судимість, а тринадцять років утеч і боротьби за те, щоб вирватися з пекла каторги, краще віддзеркалюють майбутнє цієї людини, ніж її минуле.

Тож у липні 1967 року Шарр'єр іде до французької книгарні в Каракасі й купує "Таранну кістку". На стрічці, яка оперізує книжку, зазначено: 123 000 примірників. Він читає її і думає: "Гарна книжка, але якщо це дівча із переламаною кісткою, що перебиралося від одного таємного сховку до іншого, продало 123 000 примірників своєї книжки, то я з тринадцятьма роками пригод продам своєї втричі більше".

Взагалі міркування логічне, але слід зважити на те, що після успіху Альбертіни інші автори завалили столи видавців десятками рукописів, і все було марно. Адже самих тільки найпікантніших пригод, нещастя й несправедливості замало, аби книжка була цікавою. Ще треба вміти описати все це, тобто треба мати певне обдаровання, завдяки якому той, хто пише, може примусити читача побачити, відчути, пережити те, що побачив, відчув і пережив він сам.

І тут Шарр'єрові дуже пощастило. Раніше йому ніколи й на думку не спадало написати бодай один рядок про свої пригоди. Це дійова, життєрадісна, запальна людина із трохи хрипким і по-південному теплим голосом, яку можна слухати цілими годинами, бо вона розповідає як ніхто, цебто як усі великі оповідачі. І сталося чудо: позбавлений будь-яких літературних амбіцій (він напише мені: "Я надсилаю вам розповідь про свої пригоди, дайте комусь із професіоналів описати їх"), Шарр'єр написав книжку так, "мовби розповів її вам", і ви бачите, відчуваєте й переживаєте описане ним, а коли раптом зупиняєтеся на сторінці, де він говорить про те, що йде до клозета (місця багатозначного, яке відіграє неабияку роль на каторзі), ви змушені загнути ріжок сторінки, бо то не він іде туди, а ви самі.

Дивіться також

За три дні по тому, як Шарр'єр прочитав "Таранну кістку", він пише перших два зошити – зошити учнівського формату, скріплені спіраллю. Давши прочитати написане одному-двом знайомим і вислухавши їхню думку, він до початку 1968 року завершує тринадцять зошитів.

Як і від Альбертіни, я отримую його рукопис поштою у вересні. А через три тижні до Парижа приїздить і сам Шарр'єр. Оскільки саме мені з Жаном-Жаком Повером випало благословляти у світ книжки Альбертіни, то він довіряє мені й свою книжку.

Я тільки розставив розділові знаки в рукописі, переклав французькою деякі надто туманні іспанізми, підправив в окремих місцях стиль, на якому позначилася щоденна говірка в Каракасі, де автор усно завчив три-чотири мови.

Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр'єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам'яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза "Кайєнна" (видавництво "Жюльяр", 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр'єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі.

Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в'язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр'єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, – з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.

Жан-П'єр Кастельно


Зошит перший

"ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ"

Суд

Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув.

Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в'язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли – у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать.

Мені двадцять п'ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм "джентльменським" виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро – п'ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, – ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі.

Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: "У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають". Я сміюся зі слів "нас виправдають". Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому.

У дверях з'являється судовий виконавець і запрошує нас зайти. Через широко відчинені двостулкові двері, обабіч яких стоять по двоє жандармів і аджюдан[1] – цей тримається трохи збоку, – я входжу до величезної зали. Аби я краще відчув той ляпас, усе довкола вбрали в криваво-червоний колір: килими, завіси на великих вікнах, аж до одягу суддів, які зараз мене судитимуть.

– Панове, суд іде!

З дверей праворуч виходять один за одним шість чоловік. Попереду голова, за ним п'ятеро членів суду в шапочках. Перед стільцем, що стоїть посередині, зупиняється голова, праворуч і ліворуч від нього – члени суду.

У залі, де всі стоять, і я також, панує дивна тиша. Суд сідає, сідає і решта людей.

Суддя, повнощокий, з рожевими вилицями, суворий на вигляд, дивиться мені у вічі, не виказуючи ніяких почуттів. Прізвище його – Бевен. Трохи згодом цей чоловік, не– упереджено керуючи судовим процесом, своєю поведінкою дасть усім зрозуміти: він, досвідчений юрист, не дуже вірить у щирість свідків та поліцейських. Ні, то не його вина, що він дав мені такого ляпаса.

В ролі прокурора виступає суддя Прадель. Його бояться всі тутешні адвокати. Він зажив сумної слави прокурора, який найчастіше вимагає для підсудних гільйотини або каторги – чи то в самій Франції, чи в її заморських колоніях.

Прадель – державний обвинувач. Він представляє закон, терези, якими сам-таки й маніпулюватиме і зробить усе можливе, щоб вони переважили в його бік. Прадель трохи опускає повіки на своїх хижих очах і дивиться на мене пильно й бундючно. Він не скидає з себе червоної мантії, проте шапочку кладе перед собою. І спирається на свої великі, наче довбешки, руки. Золота обручка свідчить про те, що Прадель одружений, а на мізинці він носить, мов перстень, відшліфований цвях-вухналь.

Він нахиляється наді мною й наче каже мені: "Коли ти гадаєш, голубе, що вислизнеш із моїх рук, то помиляєшся. Хоч мої руки й не схожі на кліщі, але вони вп'ються в тебе, мов пазурі. На судових процесах усі адвокати бояться мене, бо я прокурор небезпечний і ніколи не випускаю з рук своєї жертви. Мені не конче знати, винен ти чи ні. Я використаю все, що спрямоване проти тебе: твоє безладне життя на Монмартрі, сфабриковані поліцією свідчення й заяви самих поліцейських. За допомогою фальшивих доказів, зібраних судовим слідчим, я виставлю тебе таким огидним, що суд присяжних неодмінно ізолює тебе від суспільства".

Мені здається, ніби я справді чую, як він говорить (принаймні якщо я не марю, бо мене не на жарт вразив цей "людожер"): "Дай себе звинуватити, навіть не пробуй боронитися – однаково я кину тебе на "шлях занепаду". Сподіваюсь, ти не дуже покладаєшся на присяжних? Не плекай марних надій. Ці дванадцятеро людей зовсім не знають життя. Подивись на них, ось вони вишикувалися перед тобою. Бачиш, дванадцять старих шкарбунів, завезених до Парижа з далекої провінції. Це дрібні буржуа, пенсіонери, торговці. Гадаєш, вони зрозуміють, що таке твої двадцять п'ять років і те життя, яким ти жив на Монмартрі? Для них площі Пігаль та Біла – справжнє пекло, а люди, котрі не сплять уночі, – вороги суспільства. Всі дванадцятеро страшенно пишаються тим, що їм випало щастя бути присяжними в суді округу Сена. Навіть більше: запевняю тебе, вони глибоко страждають через своє становище обмежених дрібних буржуа. А ти прийшов сюди такий молодий і гарний. Розумієш, я не посоромлюся змалювати тебе таким собі нічним донжуаном з Монмартру. Отож насамперед я зроблю цих присяжних твоїми ворогами. На тобі надто вишуканий костюм, ти мав би одягтися куди скромніше. Невже ти не бачиш, що їм не подобається твій костюм? Самі ж вони вдягаються як самаритяни й ніколи навіть не мріяли вбратися в сучасний костюм".

Десята година, всі вже готові розпочати судове засідання. Переді мною шестеро судочинців, один із них агресивний прокурор, він використає всю свою диявольську владу, весь свій хист, аби переконати цих дванадцятьох сердег у моїй вині, і вони неодмінно засудять мене або до каторги, або до гільйотини.

Мене судитимуть за вбивство сутенера, в якого товклися мокмартрські злочинці.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: