Прощальна вистава цирку Струцького взимку 1924 року
Тигри м'якою нечутною ступою виходили на арену, дружно переставляючи на піску оксамитові лапи. Жоден не повів жовтими, ніби скляними очима.
З того боку заграття, затамувавши подих, боязко й нетерпляче розглядала їх численна публіка.
Та для бенгальських тигрів глядачів не існувало. Вони не варті були навіть їхнього погляду.
Тигри визнавали єдину людську істоту: жінку посеред арени, вбрану в сукню із золотою лускою та блискучими камінчиками.
Погляд у неї був такий самий гострий, як і в тигрів. Та зелені очі її були владні й нещадні, тим часом як в очах у звірів світилась цілковита покора.
Їхні погляди час од часу зустрічалися. Цього було досить, аби порозумітись.
Жінка пронизувала поглядом звірів, і ті спускали очі додолу. В простягненій руці погойдувався батіг із шовковою китичкою. Кінчик батога показував кожному тигрові його місце:
— Ти станеш тут!.. Ти з цього боку… Ти з того!..
Кожен тигр покірно, пружно підходив до свого місця, похитуючи довгим, важким хвостом.
Обабіч них лежало по шість величезних дерев'яних куль.
Перший тигр обмацав лапою кулю. Потім легко й спритно вистрибнув на неї, як кішка на стовпець воріт. Ждучи інших, тигр позіхнув: ворухнув колючими вусами, показав піднебіння і вишкірив ікла.
Серця в глядачів стрепенулися. Всі були нажахані, бо знали, що за одну мить ці гострі міцні зуби, лапи з 'залізними кігтями могли роздерти, як горобеня, жінку в сукні з золотою лускою та блискучими камінчиками.
Та міс Елліан — так її звали — всміхалася. Всміхалася, ніби так і треба.
Серед хижаків вона була сама. Без ніякої зброї. Хіба що мала батога із шовковою китичкою та ще свій погляд.
Тільки завдяки її батогові й поглядові дванадцять бенгальських тигрів ставали лагідними й слухняними кішками.
— Вся сила приборкувачки — в очах! — мовив старий пан, що сидів з онукою просто перед кліткові.— Хай би вона послабила погляд хоч на мить, хай би тигри відчули, що дресирувальниця загавилася чи її пойняв страх, тоді всі кинулися б і…
— Мені страшно! Не розказуй такого… Я боюся!— прошепотіла дівчинка, тулячись до; дідової руки.
— Ш-ш-ш! Тихо…
Всі принишкли.
Кучерява, русява дівчинка в білій сукенці щільніше притулилася до дідуся. Він чув, як б'ється її серце.
Дванадцять бенгальських тигрів, умостившись на дерев'яних кулях, нетерпляче чекали наказу жіночих очей.
Зверху розливалося сліпуче електричне світло. Двотисячна юрма закам'яніла.
Серед глядачів було всякого люду: діди й молоді жінки, батьки й діти, вчителі й школярі. Їх розділяли тільки ряди лавок і вартість квитків. Одні товпилися вгорі, на галереї, інші сиділи навколо кліток у кріслах, напнених червоним оксамитом.
Всі, забувши про свої домашні турботи, повсякденні жалі й утіхи, втупилися очима в арену.
Хто із них на вулиці не стрепенувся б, якби несподівано загавкало цуценя? Хто б уночі не здригнувся, коли б зненацька рипнули якісь меблі або з-під шафи вибігло мишеня, з очима, мов чорні намистинки?
А тут усі забули про ту смішну лякливість. Всі відчували себе учасниками чогось рідкісного, небуденного.
Дванадцять хижаків були приборкані поглядом жінки, ляском шовкового батога, порухом пальця.
Ніхто не шарудів програмками, не шепотів, не покашлював, не рипіли стільці.
Міс Елліан виступає востаннє з дванадцятьма бенгальськими тиграми.
Так писалося в програмі.
Остання вистава.
Завтра згорнуть циркове шатро. Всіх тварин Посадять у білі вагони й повезуть до іншого міста. Може, вони вже ніколи сюди й не приїдуть.
Залишиться після них тільки голе місце біля міського саду.
Дорослі повернуться до своїх турбот і праці. Діти — до своїх іграшкових звіряток із фарбованого дерева, сукна чи повсті.
Хлопчики, захоплені своїми іграми, скоро забудуть, що є на світі істоти з дикою і незрівнянною красою: з оксамитовим хутром, із скляними очима, звірі, що стрибають рівною дугою, як камінчик, пущений з рогатки. І знову боязкі дівчатка злякано зойкнуть, коли назустріч їм вискочить цуценя із задертим хвостом чи пробіжить кімнатою миша, мов заведена іграшка.
Ось тому всі діти й зібралися ще раз, аби поглянути востаннє на двоє чудес цирку Струцького, що їх показували на прощальній виставі взимку 1924 року: міс Елліан з дванадцятьма бенгальськими тиграми і Фрама, білого ведмедя.
Тигри принишкли на своїх дерев'яних кулях.
Жінка у сукні з золотою лускою, та блискучими камінчиками відступила на крок, зашурхотівши шлейфом, і зробила знак батогом.
Дванадцять гнучких стрибків, і тигри були довкола неї. Вони полягали, поклавши морди на витягнені лапи. Тепер круг жінки ніби розцвів велетенський соняшник, з дванадцятьма жовтогарячими пелюстками, покресленими блискучими чорними оксамитовими смугами.
Жінка почала пестити рукою круглі голови, м'які вуха, вологі морди. Вона була задоволена своїми тиграми.
Дівчинка соромилась навіть подумати, що вдома її ніяк не хоче слухати кіт, який з тиждень тому, граючись, ні за що ні про що подряпав їй лице.
А вище на лавці кирпатий хлопчик, очі в якого сяяли захватом, пнувся навшпиньки, щоб краще бачити.
То був Петруш, найменший син робітника міської фабрики. Як і багато інших хлопчиків, він цілий тиждень крутився біля цирку і складав монетку до монетки на квиток. Тепер йому хотілося нічого не прогавити. Адже недаремне він стільки разів уважно перечитував афіші, незважаючи на холоднечу й мокрий сніг, і недаремне стільки вечорів заздрісно дивився на людей, що входили до цирку. Хіба він міг тепер, попавши нарешті всередину, лишатися байдужим, не ловити поглядом усього, що діється на арені?
Міс Елліан підняла руку — знак устати. Тигри м'яко, безгучно прослизнули на свої місця й непорушно чекали на дерев'яних кулях нової команди. Жінка підняла паперового обруча, а ще одного такого самого запалила на залізній підставці.
Вдруге ляснув батіг. Один по одному тигри відділяються од блискучих куль. Видовженими стрибками пролітають крізь паперовий обруч і, ледве торкнувшись піску, пориваються знову і плавно проносяться крізь вогняне коло.
Але наймолодший непокірний тигр уникнув владного погляду дресирувальниці. Намагаючись прошмигнути попід вогняним обручем, прикидався незугарним. З нудьгуючим поглядом умостився на своїй дерев'яній кулі й позіхнув.
— Це Раджа. Його звати Раджа,— шепоче дівчинка.— Я знаю його ще з минулої вистави. Він найвередливіший.
Жінка не гукнула тигра. Не торкнула кінчиком батога. Не копирснула сердито носком черевичка пісок. Лише пронизала звіра гострим поглядом і підняла обруч.
Тигр люто вишкірився.
— Я боюсь! Ходімо додому,— страхалася дівчинка і вп'ялася маленькими нігтиками в дідів рукав.
Проте голубоокій дівчинці в білій сукенці і з кучерявим волоссям, яке вибивалося з-під такої ж білої шапочки, нічого було боятися.
Владний погляд жінки таки примусив скоритися молодого впертого тигра.
Раджа опустив очі. Вмить зіскочив з дерев'яної кулі. Напруживши всі м'язи під м'яким хутром, двома стрибками подолав обидві перешкоди й опинився по той бік обручів, один з яких палахкотів.
Потім спокійно сів на місце. Прохав очима співчуття й прощення. Він знав, що його жде. ,
Тільки-но він повернеться у свою клітку, його разів кілька шмагонуть дошкульним гарапником, а не ніжним шовковим батогом. А замість пайки сирого м'яса дадуть відро води. Таке покарання йому не первина. Тоді у дресирувальниці геть Інший настрій, не такий, як на арені. Міс Елліан перевдягається в стару шкірянку. Більше не осміхається принадно, як тоді, коли посилає публіці повітряні поцілунки, дякуючи за оплески, від яких аж здригається цирк. Вона хапає ремінний батіг із свинцевим наконечником і залізну дошкульну палицю. Хрипко кричить і нещадно б'є тигра, бо директор цирку, жорстокіший і ненаситніший за звірів, не дозволяв бути милостивим. Йому повсякчас здавалося, що всі працюють замало. Безперервно намагався ввести у програму ризиковані номери. Постійно бурчав, що тримає на роботі дармоїдів.
— Ось витурю вас на вулицю, щоб поздихали з голоду!
Завжди метав на дресирувальників грім і блискавку. Ті ж, налякані, згонили злість на тваринах. Всі страждали, всі терпіли. Всі знали — ні від кого ждати рятунку. З їхньої роботи і мук, з безкінечних штрафів директор багатів день у день, від вистави до вистави. Він найжорстокіший і найзажерливіший звір на весы цирк.
Але це відбувається там, біля кліток, після того як, розходяться глядачі й гасне світло.
Раджа, молодий, жвавий тигр, знає, що порухом батога його кличуть на середину арени.
Приборкувачка розтулить йому пащу і між зуби покладе голову з завитим волоссям, знаючи, що він найнепокірніший і найжорстокіший. Та міс Елліан хоче довести, що анітрохи його не боїться. Цей номер вона показує ось уже третій вечір. Що було б, коли б він бодай трошечки зціпив зуби? Голова хруснула б, як шкаралупа, як кістки антилоп, котрих він роздирав ще на волі, кидаючись із засідки.
Раджа позіхає на своїй дерев'яній кулі. Знає, що так не вчинить, бо тепер він під владою людей.
А гострий погляд дресирувальниці нищив будь-яке намагання чинити опір. Тепер він таке ніщо, як і мавпи, огидні й облесливі, котрі тільки й знають що сидіти в клітці і виманювати горіхи й помаранчі.
Тигр опускає повіки на вузькі, розкосі скляні очі, такі, як у кішки опівдні.
Він більше не бачить ні міс Елліан, ні публіки, що обліпила арену з усіх боків.
Коли тигр заплющував очі, він завжди бачив себе на волі.
Тропічний ліс. Непрохідна гущавина, ліани звисають до землі. Там водяться птахи з пір'ям всіх барв веселки; з шовковистим шелестом походжають павичі, літають маленькі, як комахи, колібрі; пурхають метелики завбільшки з пташку. А це що гойдається між деревами, гілка чи гадюка? Чи то просто вітер шарудить або підкрадається плазом інший тигр? Ну, звичайно! Там же є озерце з бамбуковими зарослями. Як добре він знає те місце. Скільки він там ховався, чатуючи у засідці антилоп біля їхнього водопою? Ждав годину, другу, ждав до пізньої ночі. Змінював місце так, аби найлегший подув вітру не доніс його запаху. З'являлися антилопи. Дві, три, інколи одна-однісінька. Роздивлялася вологими полохливими очима, нюхала повітря. Нечутно ступала по м'якій землі.