Дракон Мартін

Гельмут Ценкер

Повість-казка
Переклад: Іван Сойко

1

Мартін мешкає за містом. Він, так би мовити, передостанній дракон на все місто з околицями разом. Останнім треба вважати його брата Георга. Той як-не-як на сто двадцять вісім років молодший від Мартіна. Звичайно, Мартін — не найкраще ім'я для дракона, та ще й для такого, якому через два тижні минає п'ятсот. Але, як відомо, для дракона п'ятсот років не який там уже й вік. Крім того, Мартіном звався і батько його, і дід. Зрештою, не сам же він вибрав собі ім'я.

Про Мартіна не можна сказати чогось надзвичайного. Метрів чотири на зріст, очі карі. Кожне крило — понад метр завдовжки. Оце ніби й усе. Ні, ще одне. Шкіра у нього — зелена. Це, звісно, не означає, що всі дракони такого кольору. У Георга, наприклад, шкіра оранжева з жовтим. І висловлюється він часом трохи пишномовно. На нього тоді наче щось находить. Просто ніби він так нічогісінько більше й не навчився відтоді, як триста років тому закінчив школу. Коли ж це в нього минається, він знов починає говорити, як усі.

Теплої днини Георг і Мартін, перш ніж іти на роботу, люблять трохи поплавати. Правда, бувши драконом, не дуже де скупаєшся. У громадські міські басейни їм поткнутися не можна. Там купаються лише дорослі, ну, ще діти та солдати — за півціни. У річках дракони заважали б судноплавству. В озерах — веслувальникам і моторним човнам. Отож лишаються тільки чималі ставки, що лежать осторонь від головних шляхів.

На щастя, в лісі, який починається зразу ж за будинком драконів, є такий ставок. Туди рідко хто навідується. Поблизу ставка є галявина. Там можна полежати на вранішньому сонечку. Георг страшенно це любить.

Ось і сьогодні він похлюпався трохи та й гріється собі на галявині, а може, навіть знов спить. А Мартін ще купається, тільки перекинувся на спину. Тому й не зразу помітив двох дітей, що йшли стежкою прямісінько до ставка. Тепер Мартін уже не вилізе непомітно з води. Діти б його неодмінно вгледіли. Та й Георга теж не встигне попередити. Той справді спав і не бачив дітей.

Мартін пірнув, перевернувся під водою на живіт — тільки очі виглядають з води.

Тепер він міг уважно роздивитися дітей. Це були дівчинка і хлопчик. Дівчинка з каштановим волоссям, не дуже велика, заходилась кидати у воду дрібні камінчики. Хлопчик і собі почав, спершу з дрібнесеньких, а далі вже шпурляв чимраз більші. "Певно, хоче показати дівчинці, який він дужий. Задавака", — подумав Мартін.

Чималенький камінець ударив Мартіна в спину. Мартін стримався і не зронив ні звуку. Та враз другий камінець влучив його в голову. Цього разу Мартін не міг стриматися.

— Ой! — скрикнув він.

Цей зойк вихопився у Мартіна під водою. І все ж дітям щось почулося.

Дивіться також

— Це ти? — спитала дівчинка.

— Що? — не зрозумів хлопчик.

— Ну, оце так голосно булькнув.

— У мене нема води в роті, — образився хлопчик. — Як би я без води булькав?

Цієї миті дівчинка помітила в ставу дракона. Вона показала пальцем прямісінько на Мартінові очі.

— Диви, Шурлі, он щось плаває. Що воно?

Тепер і хлопець глянув у Мартінів бік, здригнувся й кинувся до найближчого дерева. За мить він опинився на третій знизу гілці. Уже аж звідти він упевнено заявив:

— Це крокодил. І сліпому видно.

"Отакої!" — подумав Мартін, все ще тамуючи подих.

— Отакої! — майже тієї миті сказала дівчинка. — Звідки б тут у ставку взявся крокодил? Крокодили бувають тільки у звіринці та по телевізору.

Про всяк випадок вона й собі вилізла на дерево. З цього спостережного пункту обоє стежили за головою дракона. Звичайно, Шурлі теж не уявляв, яким чином в цьому глухому лісовому ставку опинився крокодил. Так чи так, а діти, на лихо Мартінові, зовсім не збиралися йти звідси.

Шурлі дістав з кишені жувальну гумку і дав половину дівчинці. Обоє ні на мить не зводили очей з води.

— Скільки ми тут чекатимемо? — не втерпіла дівчинка.

— Не знаю, — сказав Шурлі. — Хоч би яка це була звірюка, а колись та мусить виринути.

"Правду каже", — подумав Мартін.

— А що, як це таки крокодил? — промовила дівчинка.

— Ну й нехай, — відповів хлопець. — По деревах крокодили не лазять.

Хвилин через п'ять Мартін не витримав і, пирхаючи, по груди висунувся з води.

— Привіт, — сказав він, жадібно ковтнувши повітря. Нічого мудрішого йому не спало на думку. — Мене звуть Мартіном.

Хлопець тепер сидів на п'ятій знизу гілці, а дівчинка — на четвертій.

— А мене… мене звати Шурлі, — повільно проказав хлопець. Здається, в цю мить його анітрохи не здивувало, що Мартін уміє говорити. — А це, — показав він на дівчинку, — моя молодша сестра.

— Франціска, — додала дівчинка. — Або краще просто Франці.

Якусь мить Мартін міркував, чи не відповісти йому: "Дуже приємно". Але вирішив краще промовчати. З обачності він весь не висунувся з води. "А то ще перелякаються, що я такий великий", — подумав він.

— Виходить, ти все-таки не крокодил, — сказала Франці.

Мартін випростався.

— Певно, що не крокодил, — промовив він. — Я — дракон.

Франці витріщила очі. Шурлі й бровою не повів.

— Драконів не буває, — заявив він, зневажливо махнувши рукою в Мартінів бік. —А якщо й були колись, то давно вже зникли.

Сказавши це, він про всяк випадок підліз на восьму знизу гілку. Вище вже не було куди.

— А я? — спитав Мартін. — Я що, з повітря? — Він ще трохи висунувся з води.

— Я знаю, де є дракони, — сказала Франці до брата, щосили задираючи голову, бо так і сиділа на четвертій знизу гілці. — На Печерній залізниці й на Дорозі привидів.

— Еге ж, — зрадів Мартін. — Я й є дракон Мартін з Печерної залізниці.

— Так-так, — сказав Шурлі. — А я тітонька Фіні з Америки.

На це Мартінові годилося б дихнути своїм драконовим полум'ям і спопелити гілку, на якій примостився Шурлі. Отаке нахабство! Але дракон спокійно вів далі:

— Гаразд. Мені ви не вірите. Але, може, ви знаєте мого брата? Він працює на Дорозі привидів. Сидить там на даху, людей лякає. Он він спить.

— Ми ще ніколи не були на Дорозі привидів, — сказав Шурлі поспіхом. Він аж тепер помітив другого дракона і ще міцніше вхопився за дерево.

— І на Печерній залізниці теж, — додала Франці.

Мартін знизав плечима.

— Я вам кажу, що я дракон, і все. Хто ж би я ще був?

Франці засміялася і злізла з дерева.

"Вона з глузду з'їхала", — подумав Шурлі.

— На вигляд ти ніби й справді дракон, — погодилася дівчинка. — Але, мабуть, ти таки щось інше.

— І що ж саме?

Шурлі раптом здогадався, про що подумала сестра.

— Ти — костюм! — вигукнув він. — Не дракон, а просто маскарадне вбрання! Тільки хтось там є всередині.

Тепер і Шурлі засміявся й зліз із дерева.

— Нікого там усередині немає, — сказав Мартін і міцно вщипнув себе за товсту шкіру. — Я — це я. І не маскарадний, а справжній.

— Але якщо ти справжній дракон, — засумнівалася Франці, — то чому ж у тебе тільки одна голова?

— А в тебе ж теж одна, — відповів Мартін.

— Я не дракон, — заперечила Франці.

— Знаю, — сказав Мартін. — Ти дівчинка.

— Отож-то. Я дівчинка, а в дівчаток завжди лише одна голова. А ти ось кажеш, що ти дракон, а голова в тебе теж тільки одна.

— Ну то її що? — здивувався Мартін.

— Я читала, що в драконів щонайменше по три голови, — пояснила Франці. — А часто ще й більше. Це я…

— Байки! — перебив її Мартін. — Вигадки. Яких тільки страхів не розповідають про драконів! Чистісінька брехня, звичайно. Правдою й не пахне. Зроду-віку дракон мав усього одну голову, так само й тепер вона в нього одна. Однієї ж бо цілком досить. Вибачте, можна мені нарешті вилізти з води?

— Будь ласка, — сказав Шурлі й відступив на два кроки до дерева.

Мартін вийшов на берег. Тепер Франці дивилася на нього знизу вгору.

— Таки дракон, — сказала дівчинка. — У нього й крила є.

— Справжні дракони не вміють розмовляти, — трохи помовчавши, сказав Шурлі. — А ти чого вмієш?

— Бо навчився. Я навчився і ще чимало такого, чого дракони не вміють. Наприклад, я вмію писати. І їсти з ножем і виделкою. І в футбол грати теж умію.

Проте Франці й Шурлі все ще дивилися на нього недовірливо.

— Ану ж розбудімо мого брата, — запропонував Мартін. — Може, ви хоч йому повірите.

Франці й Шурлі погодилися і пішли з Мартіном до галявини.

Георг спав, лежачи на животі. Мартін добре поторсав його за праве плече — не допомогло. Тоді стусонув ногою. Аж тепер Георг поволі підвів голову і закліпав очима, побачивши брата, а потім дітей.

— Це — Франці, — сказав Мартін. — А це — Шурлі. Георг підвівся, злегка вклонився й простяг дітям своє праве крило.

Дуже приємно, —промовив він. — Дозвольте вас запевнити, що я невимовно щасливий познайомитися з вами.

— Ти що, з глузду з'їхав? — сказав Мартін.

Георг миттю заговорив, як звичайно. Це на нього саме було найшло.

— Що сталося? — спитав він, цього разу не дуже люб'язно.

— Георгу, — сказав Мартін, — поясни лишень оцим дітям, що ти таке.

— Тобто як? — промовив Георг здивовано. — Дракон, звісно. Дракон ось уже триста сімдесят два роки. І ти мене розбудив, щоб спитати таку нісенітницю?

Шурлі подивився на сестру.

— А може, твій брат каже неправду? — обернувся він до Мартіна.

— Що-о? — обурився Георг. Він остаточно прокинувся. — Ти про що це? Дракон ніколи не бреше! Ніколи! Так і знай.

Георг не на жарт розгнівався. Навіть там, де шкіра в нього завжди була жовта, повиступали червоні плями.

— Я чув, що ти начебто працюєш на Дорозі привидів, — сказав Шурлі.

— Як це — начебто? — Георг уже не тямив себе з люті. — Ось я зараз спопелю цього хлопчиська! — прошипів він і роззявив пащу.

— Не задавайся, — сказав йому Мартін.

Як відомо, кожен дракон уміє пахкати полум'ям. Але Георг не вмів. Занадто вже давно він пахкав полум'ям востаннє. Єдине, на що він ще був спроможний, — це трохи розжеврювати кінчик свого язика. Над ним можна було хіба що погріти руки. Мартін, звичайно, так само все забув. Від його язика паи Долежал, Мартінів шеф, іноді припалював сигарету, коли не мав напохваті сірників.

Георг стулив пащу.

— То ти тепер працюєш на Дорозі привидів? — допитувався хлопець. — Так чи ні?

— Так, — відповів Георг. — Звісно, я там працюю. Я й є той дракон, що сидить там на даху.

— Але ж зараз ти сидиш тут.

— Так, — промимрив Георг. — Але ми починаємо працювати тільки о десятій.

— І все ж якось не віриться, — сказала Франці, — щоб справжній дракон — і працював на Дорозі привидів.

— Кінець кінцем, і драконам треба з чогось жити, — сказав невдоволено Георг і забив по землі чотирипалою лапою.

— Драконам не треба працювати, — не здавалася Франці.

— Як-то не треба? — поцікавився Мартін.

— Бо в кожного дракона є скарб, який він стереже.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(