Давайте віднесемо до вартівні.
Цей чоловік не з простих.
3-й вартовий Може, він
Очуняє. Ходім.
Виносять тіло.
СЦЕНА 10
Між обома станами.
Входять Антоній і Скар на чолі війська.
Антоній Вони морський готують бій — на суші
Ми їм не до вподоби.
Скар Та й на морі
Вони бояться нас.
Антоній В вогні, в повітрі —
Ми скрізь готові битись. Та до діла.
Піхоту став на пагорках круг міста.
Очолю я. Вже флот наказ прийняв
І вийшов з гавані. А звідтіля
Неначе на долоні кораблі
І видно все на морі й на землі.
Виходять.
СЦЕНА 11
Інше міце на рівнині.
Входить Цезар з військ ом.
Цезар Без виклику від них стояти тихо,
Не ворушитись. Він нас не зачепить:
Цвіт війська він послав на кораблі.
Ми ж краще в полі місця пошукаймо.
Виходять.
СЦЕНА 12
Пагорки під Александрією.
Входять Антоній і Скар.
Антоній Флоти ще не зійшлися. З-під сосни
На пагорку видніше — гляну звідти
Й скажу, в чім річ.
(Виходить)
Скар На щоглах Клеопатри
В'ють гнізда ластівки. Хмурні авгури
Не знають, що сказати нам, і правду
Приховують. Антоній то бравує,
То знов пригнічений,— щербате щастя
И надію будить в нім, і страх за те,
Що мав і втратив він.
Здаля ніби відгомін морського бою. Входить Антоній.
Антоній Усе пропало!
Нас зрадила безчесна єгиптянка.
Флот здався — он як кидають шапками
Повіє, тричі віроломна! Ти —
Ось хто продав мене молодикові!
Тепер воює серце лиш з тобою...
Розпустиш військо. Я ж зведу рахунки
З чаклункою цією — і кінець.
Розпустиш військо, й сам тікай.
Скар виходить.
О сонце,
Вже більше не побачити мені,
Як ти над світом сходиш. Тут Антоній
З фортуною прощається навіки.
Так вийшло вже. Всі ті, що наче пси
Канючачи мені лизали п'яти,
Мед точать перед Цезарем розквітлим,
А кедр, що височів над усіма,
Стоїть обідраний. Який обман!
О підла єгиптянко! Зла чаклунко,
Твій погляд вів у бій і тяг назад.
Твої обійми мрією моєю,
Вінцем жадань були,— а ти мене,
Як та циганка, спритно ошукала
Внівець. Гей, Еросе!
Входить Клеопатра.
Ти, відьмо? Згинь!
Клеопатра Чом пан мій на любов свою гнівиться?
Антоній Геть звідси, бо за все тобі віддячу
І Цезарю тріумф я зіпсую.
Іди за колісницею його
На посміховище зраділій черні
Як пляма на жіноцтві: хай тебе
За гріш показують, немов потвору.
Хай лагідна Октавія в обличчя
Своїми нігтями тобі ввіп'ється.
Клеопатра виходить.
Пішла — і вельми мудро ти вчинила.
Та краще б я убив тебе — ця смерть
Не одному б життя урятувала.
Я весь горю, як в Нессовій сорочці.
Влий в мене люті, предку мій Алкіде,
Щоб Ліхаса на місяць кинув я
Й рукою, що важенний кий тримає,
Вона мене хлопчиську продала.
Від підступу я гину, і за це
Вона помре. Гей, Еросе, сюди!
(Виходить)
СЦЕНА 13
Александрія. Палац Клеопатри.
Входять Клеопатра, Харміана, Ірада і Мардіан.
Клеопатра Допоможіть, дівчата! Ну й лютує!
Так Теламон за зброєю Ахілла
Не побивався, фессалійський вепр
Отак не шаленів.
Харміана Сховайсь в гробницю.
Перекажи йому, що ти умерла.
Душі із тілом легше розпрощатись,
Ніж з величчю.
Клеопатра В гробницю! МардіанеІ
Скажи йому, що я себе убила
З останнім словом на устах — "Антоній",
Розбурхай жаль у ньому. Та пильнуй,
Запам'ятай, як сприйме він цю звістку,
И мені розкажеш. А тепер — в гробницю.
Виходять.
СЦЕНА 14
Александрія. Палац Клеопатри.
Входять Антоній і Ерос.
Антоній Кого ти бачиш, Еросе? Мене?
Ерос Так, володарю мій.
Антоній Буває часом,
Що хмара в небі схожа на дракона,
Чи на ведмедя, лева, чи на замок,
На скелю стрімковерху, кряж гірський,
Чи синій мис, що ліс на ньому мріє.
Повітря так обманює нам очі,-
Не раз ти бачив ці дива небесні
В імлі вечірній.
Ерос Так, мій пане, бачив.
Антоній Те, що було конем, за мить зникає,
У хмарі розчиняється незримо,
Як у воді вода.
Ерос Це так, владарю.
Антоній Тепер владар твій, Еросе мій добрий,-
Якраз той привид: я-бо ще Антоній,
Та скоро ця подоба розпливеться.
Я за царицю воював. Вона ж,-
Що серцем, я гадав, мені належить,
Бо їй своє віддав, а з ним мільйони
Чужих, вже втрачених сердець,— вона
Відкрила карти Цезарю, шахрайка,
І продала Антонієву славу,
Купивши ворогу його тріумф!
Не плач, мій Еросе. Що нам лишилось —
Це вибрати собі кінець.
Входить Мардіан.
Підступна!
Вона мій меч украла.
Мардіан Ні, цариця
Тебе любила й долею своєю
Була навік пов'язана з тобою.
Антоній Геть звідси, підлий євнуху! Мовчи!
Вона — зрадливиця і має вмерти.
Мардіан Не дано людям умирати двічі...
Свій борг вона сплатила. Що бажав ти —
Здійснилося. її слова останні
Були: "Антоній! Доблесний Антоній!"
А потім лиш зітхнула тяжко, й вигук
Між серцем і устами перервався...
Отак, з життям розставшись, поховала
В собі й твоє ім'я.
Антоній Умерла?
Мардіан Так.
Антоній
(до Ероса)
Скинь лати з мене. День важкий скінчився,
Пора й заснути.
(До Мардіана)
Йди. Що Йдеш живий,
То й це тобі вже щедра нагорода.
Мардіан виходить.
Скидай же! И семилистий щит Аяксів
Не захистив би від цього удару.
Розкрийтесь, груди! Серце, будь твердіше
За кліть свою ламку — розбий її!
Та швидше, Еросе. Я вже не воїн.
Геть лати ці порубані — яз честю
Носив їх. Залиши мене самого.
Ерос виходить.
Я поспішу до тебе, Клеопатро,
І виплачу прощення. Мушу так,
Бо гаятись — це мука. Факел згас мій —
Лягай і спи, нема чого блукати
Навпомацки: зусилля — зайвий труд,
Бо міць твоя тебе ж таки здолає.
Покласти ще печатку — й годі, край.
Гей, Еросе! Я йду, моя царице,
Зажди — ми вдвох, рука в руці, туди,
Де серед квітів душі спочивають,
Увійдем радісно, усім на диво,
А почет весь Дідони та Енея
Оточить нас. Гей, Еросе! Сюди!
Ерос повертається.
Ерос Що, мій владарю?
Атоній Клеопатра вмерла,
А я живу в безчесті і гнівлю
Богів своєю ницістю. Це я —
Що кроїв світ мечем, що з кораблів
Міста громадив на зеленій спині
Нептуновій! Слабкіший я, ніж та,
Що Цезарю своєю мовить смертю:
"Бач — я сама себе перемогла!"
Ти клявся, Еросе, що в мить скрутну
(А вже вона прийшла), як опинюсь
Перед лицем жахливої ганьби
Невідворотної, ти вб'єш мене.
Прошу — зроби це зараз; час настав.
Ти не мене — ти Цезаря поцілиш.
Чого ж ти зблід?
Ерос Нехай боги боронять!
Вчинити те, чого парфянські стріли
І підступи ворожі не змогли?
Антоній А ти б волів з вікна в великім Римі
Дивитися, як, голову схиливши,
З руками скрученими твій володар,
Від сорому згоряючи, бреде
За колісницею й щасливий Цезар
З його приниження глузує?
Ерос Ні.
Нізащо.
Антоній Знай, мене врятує рана.
Тож вийми з піхов меч, що так почесно
Вітчизні послужив.
Ерос Прости, владарю.
Антоній Коли тобі, рабові, дав я волю,
Ти клявся це вчинить, як зажадаю.
Ну, то й додержуй слова, а як ні —
Усі твої заслуги — нуль. Коли ж!
Ерос Тоді принаймні відверни обличчя,
Що сяйвом слави вічної сліпить.
Антоній Ну, ось!
(Відвертається від нього)
Ерос Я вийняв меч.
Антоній Своє він діло
Хай виконає зразу.
Ерос Мій державче!
Мій вождю, царю! Перше ніж кривавий
Удар завдам, дозволь "прощай" сказати.
Антоній Ти вже сказав. Прощай!
Ерос Прощай, великий
Владарю!.. То разити?
Антоній Так, рази!
Ерос Ну що ж, тоді...
(Убиває себе)
Принаймні не побачу
Я мертвого Антонія.
Антоній Ти втроє
За мене благородніший. Навчив
Мене ти, друже, що зробити мусив
Я сам. І ти, й цариця — ви обоє
В мені зродили благородство давнє.
Але ж і я зі смертю заручився
Й спішу до неї, мов на ложе шлюбне.
Твій пан став учнем, Еросе,— дивись,
Як ти, помер...
(Падає на свій меч)
Та що це? Я не вмер?
Гей, варто!.. О... Мерщій мене добийте!
Входить Деркет з вартою.
1-й вартовий Що тут за шум?
Антоній Я схибив, друзі. Прошу —
Скінчіть, що я почав.
2-й вартовий Упала зірка.
1-й вартовий Звершився час.
2-й вартовий О горе!
Антоній Хто мене
Хоч трохи любить — вбийте.
1-й вартовий Лиш не я.
2-й вартовий Й не я.
3-й вартовий Ніхто.
Варта виходить.
Деркет Твоя недоля й смерть
Відстрашують прихильників твоїх.
(Піднімаючи Антонієвого меча)
Цей меч і звістка ця відкриють доступ
Мені до Цезаря.
Входить Д і о м е д.
Діомед А де Антоній?
Деркет Та ось.
Діомед Живий? Чому це ти мовчиш?
Деркет виходить.
Антоній Ти, Діомеде? Прошу, меч візьми
И добий мене.
Діомед Державче мій, послала
Мене сюди цариця Клеопатра.
Антоній Коли послала?
Діомед Щойно.
Антоній Де вона?
Діомед У склеп укрилася. Передчувала
Вона, що тут щось трапилось. Дізнавшись,
Що запідозрив ти несправедливо
її у змові з Цезарем,— а гнів твій
Нестримний був,— вона вдала, що вмерла,
Але, злякавшись наслідків, звеліла
Тобі відкрити правду. Та боюся —
Запізно.
Антоній Правда, любий мій. Поклич
До мене охоронців, Діомеде.
Діомед Гей, охоронці! Володар вас кличе.
Входять к і л ь к а Антонієвих охоронців.
Антоній Востаннє, друзі, послужіть мені —
Несіть мене до Клеопатри.
1-й охоронець Горе!
За що така нам кара — пережити
Тебе, володарю?
2-й охоронець Жахливий день!
Антоній Не треба, друзі, тішити недолю
Скорботою своєю. Краще ви
її скарайте виглядом бадьорим.
Ну, веселіше, хлопці. Піднімайте.
Я за собою вас водив — тепер
Ви несете мене. Спасибі, любі.
Антонія виносять.
СЦЕНА 15
Там же. Царський склеп.
Нагорі з'являються Клеопатра, Харміана таїрада.
Клеопатра Я звідси вже не вийду, Харміано.
Харміана Царице, заспокойся.
Клеопатра Ні, не вийду.
Жду найстрашнішого я лиха, тільки
Не заспокоєння. Моя печаль
Безмірна має бути, як і горе
Моє безмірне.
Внизу з'являється Діомед.
Що? Кажи — умер він?
Діомед Ні, ще не вмер, та смерть вже близько. Ви-
глянь,-.
Бач, воїни несуть його сюди.
Внизу вартові вносять А н т о н і я.
Клеопатра О сонце, спопели небесну твердь!
Хай вічна пітьма землю всю огорне!
Антонію, Антонію коханий!
Ірадо, Харміано, поможіть
Піднять його! Всі помагайте...
Антоній Тихше...
Антонія не Цезар переміг,
Антоній сам себе подужав.
Клеопатра Звісно,
Нема такого, хто б тебе здолав,
Хіба ти сам. Та хто мій біль полегшить?!
Антоній Вмираю, єгиптянко, я вмираю.
Лише на мить хотів би смерть затримать,
Щоб на уста до тисяч поцілунків
Тобі останній ще покласти...
Клеопатра Вибач,
Не смію, любий мій, зійти до тебе,
Не смію — схоплять там мене. Ніколи
Не стану я оздобою тріумфу
Для Цезаря-щасливчика. Допоки
Ще є на світі смертоносні зела,
Гадюки і кинджали — яв безпеці.
Докором лагідних очей невинних
Октавія не обпече мене!
Я не спущусь — ти сам до мене зійдеш.
Допоможіть, дівчата, всі гуртом,
Його підняти.
Антоній Швидше, я вмираю.
Клеопатра Оце робота! Нелегкий же ти!
Колишню силу обернула смерть
Нам тягарем.