— Бог свідок, Пені, цебто містере Доллан, що на весь Мулларавог не нашкребти й фунта грошей. Не набереться й фунта в усіх нас шістдесяти. — Кремезний сутулий селянин, ніяково переступаючи з ноги на ногу, подивився на гурт інших, таких, як і він; потім знов крадькома, мов настрашена дитина, глянув на чоловіка перед собою.
Пекі Доллан сидів на бочці з борошном, погойдуючи однією ногою. Лікоть він поставив на ящик з беконом, а підборіддям сперся на долоню і, добродушно всміхаючись, дивився на селянина, що геть збентежився і квапливо провадив далі:
— Повір, Пекі, у всіх нас не знайдеш і півкрони. Аж до червневого ярмарку. Правду кажу, — і він знов обернувся до гурту, мов за підтримкою.
Люди боязко збилися докупи, наче отара овець, крутили головами на всі боки і мовчали, з надією, страхом або й нерозумінням поглядаючи на усміхненого червонощокого чоловіка на бочці.
Доллан спроквола підвівся, обтрусив борошно зі штанів і витер руки об свій білий фартух. Усе ще усміхаючись і не звертаючи ніякої уваги на селян, він промугикав кілька рядків із пісеньки і поглянув у вікно комори на широкий порослий вересом косогір. Потім засміявся, ухопив з полиці бухгалтерську книгу і повернувся до кремезного селянина.
— Помагай тобі боже, Джоне Джо Мулі, бідолахо сердешний, — осміхнувся Доллан. — Ото сказав — так сказав! Не маєш навіть пів— крони. І так само усі вони. — Він окинув поглядом гурт чоловіків, що набився в його комору, і глузливо похитав головою. — Та хай тобі абищо, Джоне Джо, — і Доллан захоплено посміхнувся — раз, удруге і втретє. — Звісно, язик у тебе добре підвішений, але ти мене що — за мільйонера маєш?
Він розгорнув бухгалтерську книгу на кришці ящика з беконом, і селяни, мов заворожені, підступили ближче. Приязно всміхаючись і підморгуючи щоразу, як котрийсь із селян на мить зустрічався з ним поглядом, Пекі Доллан помахував книгою, наче всі вони гралися в якусь гру.
Помалу його наполеглива усмішка дала наслідки, і селяни силувано заусміхались йому у відповідь. Заклавши палець між сторінками книги, Доллан на якусь мить випростався.
— Отже, вас шістдесят, — провадив він тим самим жартівливим тоном, — шістдесят двоє, як я бачу по книзі, — і винні ви мені десь по сорок фунтів, — мовив Пекі насмішкувато, звертаючись до Джона Джо Мулі, і гучно зареготав. І знову селяни силувано засміялись йому у відповідь.
Хвилину чи дві Пекі мовчки усміхався до юрби, а тоді розгорнув книгу і почав читати:
— Джон Джо Мулі, сорок сім фунтів, дванадцять шилінгів і три пенси. Правду я кажу, Джоне Джо, чи ні?
Гурт селян відповів йому протяжним зітханням, схожим на форкання коней. У міру того як Доллан читав далі, чоловіки усе тісніше збивались навколо книги.
— Мікін Макх'ю О'Берн, тридцять дев'ять фунтів, вісім шилінгів і десять пенсів. Правильно, Мікіне?
Селяни ніяковіли, по-дитячому сопіли і трясли зсутуленими плечима, вдаючи, ніби сміються на знак згоди з Пекі. Здавалося, це улюблений шкільний учитель веде неприємний урок. Лише вряди-годи їх проймало несподіваним страхом, і вони тужливо дивились у вікно на розлогі верховини, які вважали своїм домом.
Мулларавог являв собою три скелясті гребені, що здіймалися над пологою верховиною. Далі на захід темнів головний хребет, відгороджуючи зовнішній світ. Там не було людного села, жодної хатини. Жодна дорога не вела на захід.
Біля східного підніжжя Мулларавога, де кінчалися останні стежки цивілізації, притулилося містечко Барнаслів. Головна його вулиця, власне, являла собою забудований гірський прохід, та й сама та назва означає по-ірландському "ущелина", отже, в Барнасліві сходилися всі дороги, що вели на верховини цього гірського краю.
На головній вулиці стояла велика корчма з написом "П. Доллан" над дверима. Поряд видніла менша будівля з тим самим ім'ям і ще кількома фразами: "Машини на прокат. Влаштовуємо похорони. Обслуговуємо культурно й швидко".
На задвірках корчми у чотирьох окремих приміщеннях було обладнано загальну крамницю, з одного кінця — бакалійну, де оце тепер монотонний байдужий голос Пекі Доллана повільно читав:
— Мартін Майк Докері, сорок два фунти, чотири шилінги й вісім пенсів. Правильно, Мартіне Майку?
Позаду містечка розлога скеляста гора обхопила своїми зелено— бурими руками десятки й десятки оброблених латок землі, що прилягали до селянських хатин і споконвіку захищалися від нашестя дроку, вересу та каміння, яке сипалося з гори. Між тими нивками і над ними здіймалися необроблені верхи Мулларавога, тихі й привітні, помережані безліччю низеньких кам'яних огорож на жовто-зелені квадратики, в яких то там, то там біліла овеча вовна.
Темне громаддя головного хребта відділяло Мулларавог від такої далекої Ірландії. На тих верховинах не було жодної селянської хатини, жодного перевалу, вартого цієї назви, жодна дорога не вела за хребет. Усі піднімались нагору і спускалися з гір через Барнаслів. Монотонний голос у бакалійній крамниці, здавалося, підкреслював цю обставину.
— Денні Джем Райєн, тридцять вісім фунтів, чотири шилінги і шість пенсів. Правильно, Денні Джеме? Педді Гефні, сорок один фунт, дев'ять шилінгів і…
У довколишніх горах ходив про Пекі Доллана такий жарт. Пекі, любили повторювати горяни, завжди готовий продати тобі колиску чи винайняти катафалка — без нього ні народишся, ні помреш. Усе в Барнасліві належало Пекі.
Почавши з нічого, Доллан тяжко трудився усе життя. Спочатку складав у крихітній крамничці пенні до пенні, потім, дедалі розгортаючись, — фунт до фунта, а згодом нагромадив багато сотень у єдиному на весь Барнаслів банку, — отак він, Пекі, й виріс.
Історія досить звичайна для Ірландії та й для будь-якої сільської країни. Якийсь чоловік несподівано відкриває, що, постачаючи речі першої необхідності, можна збити багатство. Згодом він неминуче стає панівною комерційною силою в усій околиці.
У ірландців є для цього особливе слово. Містечкового крамаря, що поступово прибирає до рук усю округу, називають гомбіном. "Гомба" по-гельському означає приблизно "шматок" або "клапоть". "Гомбін" — зменшувальна форма. В одному цьому слові сконденсовано добрий підручник економіки.
Пекі Долланові було ще далеко до тридцяти років, а він уже збагнув важливість географічного розташування Бариасліва. Невелике селище біля підніжжя гори було єдиним містком між горянами й цивілізацією. Не було іншого виходу з верховин у світ торгівлі, окрім Барна— сліва. Поки Пекі володів єдиними в містечку п'ятьма крамницями, єдиними двома ваговозами, Пекі був гомбін.
Напівдикі, несміливі, як вівці, майже всі неписьменні, горяни мусили рано чи пізно спускатися зі своїх вересових верховин, щоб купувати і продавати. Купували вони в Пекі, йому ж і продавали. Голос у коморі підбивав підсумки:
— І нарешті Дікін Каллаген, сорок один фунт, одинадцять шилінгів і три пенси. Правильно, Дікіне?
Каллаген кивнув і збентежено засміявся. Притуливши книгу до грудей, Пекі оглянув гурт і ошкірився з виразом комічної розгубленості.
Горяни човгали ногами по долівці, шпорталися в кишенях, зиркали один на одного, мулялися ще дужче, однак мовчали. Доллан перечекав, кілька хвилин, потім зненацька розкрив останню сторінку книги.
— Дві тисячі чотириста дев'яносто п'ять фунтів, вісімнадцять шилінгів та ще й вісім пенсів, — виголосив він. — Ось скільки моїх грошей пішло на верховини Мулларавога борошном, беконом, тютюном, та всім іншим. Майже дві з половиною тисячі. Дві-з-половиною-тисячі— фунтів!
Довгим одностайним зітханням відповіли селяни на названу Долланом суму. Вони перезирнулись між собою і збилися докупи — чисто тобі отара овець. Пені засміявся.
— Ну й жартівники з вас, — мовив він, схвально киваючи головою.— Жартівники, куди твоє діло. Нічого у вас нема, отже, й платити немає чим. Нема, та й годі. Тому ви зараз просто щасливі, бо ж у вас нічого нема. Виходить мої дві з половиною тисячі пропали отам на горі.
Він поглянув у вікно на верховини Мулларавога. Селяни й собі подивилися туди, а Доллан раптом рвучко обернувся.
— Ви щасливі, — повторив він, і його приязний сміх задзвенів аж на вулиці. — Бо нічого не маєте, й отже, нічого не можете заплатити.
— Після червневого ярмарку, Пекі… — почав був Джон Джо Мулі.
Долан посміхнувся і кивком голови змусив його замовкнути. Розгорнув книгу десь на перших сторінках, недбало зазирнув у неї і поклав її на ящик.
— Ці борги, — весело повідомив він, — набігли з тих залишків, що зоставалися по кожному червневому або грудневому ярмарку за останні двадцять років. Тепер вони становлять дві тисячі п'ятсот фунтів. Тож облиш, Джоне Джо, свої жарти про червневі ярмарки, поки я не вмер зо сміху.
Селяни здавалися страшенно зніченими, а крамар і далі посміхався. Запала мовчанка, і помалу на кожному обличчі проступив винуватий вираз, наче Пекі зловив їх на мерзенній змові обшукати його. Потім, так само мовчки, селяни втупились у гомбіна з безнадійним спокоєм у очах. У них не було нічого, отже, вони нічого не могли заплатити, нічого не могли вдіяти.
— Там, на верховинах Мулларавога має бути сім чи вісім сотень овець, Джоне Джо,— недбало кинув Доллан голосом, ледь чутнішим за шепіт. Гурт селян відсахнувся, наче гомбін вихопив бомбу.
На верховинах Мулларавога, де разом паслося чимало невеликих овечих отар, великі обшири непридатного на пашу дроку були поцятковані латочками трави, де дрок було випалено.
Усі вівці ходили там однією отарою, кожна з хазяїновим тавром на вусі або на вовні, аж поки наставав час вилучати їх на забій, на продаж або на стрижку. Тобто поки вівця або її вовна не спускалися вниз у Барнаслів, до Пекі Доллана.
Для горян ті вівці були чимось одвічним і незмінним, такою самою невід'ємною часткою їхнього життя, як покрівля на хаті або вода в гірських потоках. Господар міг продати двійко овець, п'ятеро ягнят або з десяток настригів вовни, . але він мав усе ту саму невеличку отару і ніколи не думав про овець як про власність.
Усі дрібні господарства вирощували на продаж овес, картоплю, ріпу та всяку всячину. Для горян це було головне заняття, джерело нехай і скромного, а все ж прибутку. А вівці давали ніби побічний продукт, були засобом здобувати щороку кілька фунтів з безплідних верховин Мулларавога.
Навіть найбідніший селянин мав десь на горі з тридцять-сорок овець.