Переклад: Ростислав Доценко
У містечку та й в усій околиці їх вважали за безневинних диваків. "Чудії",— казали про них люди, і з часом ця думка набрала відтінку своєрідної симпатії. Вони були худі, неговіркі, одне з одним дуже схожі — брат і сестра, що успадкували однакову зовнішність. Обоє кістляві й вилицюваті, вони мали блакитні, аж білясті очі й гострі правильної форми носи. Такий самий з вигляду був і їхній батько, тільки він відрізнявся рудим ластовинням на щоках і легковажною, безтурботною вдачею. Колись їхня родина відома була як "Міддлтони з Каравея", але тепер брат і сестра звалися просто Міддлтони, бо садиба та — Каравей — уже ні для кого нічого не означала, хіба тільки для самих них.
Держали вони четверо корів герефордської породи і трохи курей, їхній дім стояв за три милі від міста. Великий, збудований ще за часів Георга II, він відображав колишню славу й пізніший занепад добробуту родини. В міру того, як брат і сестра старішали, дах на будинку дедалі менше захищав від негоди, ринви поточила іржа, а риштаки густо заросли травою. Місцевий поголос мовив, що їхній батько віддав у заставу успадкований маєток, щоб було з чого забезпечувати винами та шовками одну католичку з Дубліна. Коли він помер 1924 року, дочка й син виявили, що вся їхня власність зводиться до дванадцятьох акрів землі. Сусіди казали, крім того, що ці знегоди тільки посилили їхню волю до життя і з цієї ж таки причини вони полюбили рештки Каравея дужче, аніж могли б полюбити він — дружину, а вона — чоловіка, якби коли-небудь надумали одружитись. В усьому своєму безталанні вони винуватили ту католичку з Дубліна, якої самі зроду й у вічі не бачили, а заразом і новий національний уряд Ірландії, якось у свій дивацький спосіб пов’язуючи одне з другим. Мовляв, у часи британського урядування такі жінки знали своє місце, й тоді в усьому був лад.
Двічі на тиждень, по п'ятницях і неділях, Міддлтони приїжджали до міста—спершу в двоколці, а пізніш у машині марки "форд-англіа". У крамницях та й усюди вони не приховували, що зберігають вірність минулому. По неділях брат і сестра ходили на відправу у протестантський собор святого Патріка — цей храм приваблював їх тим, що в ньому й далі проголошували молитви за здоров'я короля, дарма що Ірландія уже не визнавала його зверхності. Революційний режим довго не протягне, спокійно зауважували вони превелебному Пакемові; який сенс у цих пофарбованих на зелене поштових скриньках, у цій мові, якої ніхто не розуміє?
По п'ятницях, коли вони, обоє у випрасуваних твідових костюмах, везли до міста по сім чи й вісім дюжин яєць, їх щоразу супроводила зграя рудих сетерів, яких завжди тримали у Каравеї. Вони продавали яйця в бакалійну крамницю Ке, а тоді заходили в ту її частину, що правила за буфет, випити чарку разом з господинею. Містер Мідд— лтон брав звичайно віскі, а його сестра — вино "тіо-пепе". їм обом приємні були ці відвідини, бо вони любили місіс Ке, та й вона їх любила. Після того Міддлтони купували дещо в крамницях, обговоривши з власниками останні новини, і йшли до готелю Гілі перехилити ще по чарочці, перше ніж вирушити додому.
Питво було їм за втіху, і саме завдяки цьому — незважаючи на їхню вірність минулому — в них склалися такі приязні стосунки з городянами. Гладун Дріскол, різник, мав звичку навіть жартувати з ними про минуле, коли зустрічав їх чи то в готелі Гілі, чи то у своїй крамничці, де він стояв за прилавком і нарізав їм тоненькими шматочками печінку або м'ясо на відбивні.
— Ви ще не забули тих часів, містере Міддлтон? Я б тоді чкурнув як заєць, коли б ви тільки пальцем мені погрозили.
І Гладун Дріскол, похитуючись на п'ятах зі склянкою міцного портеру в руці або ж кладучи на терези м'ясо, знову заходився реготом.
— Тоді ваші очі були такі насторожені, містере Дріскол,— лагідно казала міс Міддлтон, і собі всміхаючись на згадку про ту далеку минувшину.
Дріскол і з ним фермер на ім'я Магір та ще один, що звався Брін, стояли тоді у холі в Каравеї, кожен з дробовиком у руці. А брат і сестра Міддлтони, як і їхні мати, батько та тітка, сиділи замкнені у кімнаті нагорі. Більш нічого в той час і не сталося: сподівалися на появу британських солдатів, але ті не прийшли, і люди у холі кінець кінцем облишили вартувати.
— Різанини їм треба було,— заявив Міддлтон-старший, коли вони пішли.— Кляті розбишаки!
Потім настала друга світова війна. У місті була фабрика рукавичок, якою володіло подружжя Вінкельманів, німців за національністю; і от Міддлтони запідозрили, ніби вони шпигуни на користь третього рейху. Городяни, добре знаючи власників фабрики, сміялися з цієї нової химери Міддлтонів: "Та хіба ж можна брати їх усерйоз",— казали вони неабияк стривоженим Вінкельманам. Незабаром після закінчення війни превелебний Пакем помер, і його заступив превелебний Госфорд, представник молодшого покоління; він, як і решта жителів містечка, теж сміявся з Міддлтонів і дивився на них як на анахронізм. Вони запротестували, коли в соборі святого Патріка перестали проказувати молитви за здоров'я королівської родини, але превелебний Госфорд вважав, що їхні протести так само безглузді, як і ті молитви. З якої це рації виголошувати молитви за монархів сусіднього острова, коли їхній власний острів має тепер свого законно обраного президента? Міддлтони ніяк не зреагували на цей аргумент. Якось у присутності превелебного Госфорда вони демонстративно підвелись на ноги, коли радіо "Бі-бі-сі" заграло "Боже, храни короля", а в день коронації королеви Єлизавети II поїхали в місто, виставивши в задньому віконці свого фордика британський прапорець.
— Містере Міддлтон, бійтеся бога! — засміявся Гладун Дріскол, коли побачив цей прапорець, забираючи з вітрини крамниці таріль із свининою.
Міддлтони вибачливо посміхнулися. Сьогодні у Співдружності Націй велике свято, пояснили вони, чим ще дужче розвеселили Дріскола. Згодом він повторив ці їхні слова у шинку Фелана.
— Її британська величність! — зареготав його приятель Брін.
Розташоване в мальовничій долині з багатими на рибу річками та болотами, де водилося чимало дикого птаства, містечко процвітало завдяки зростанню післявоєнного туризму. Готель Гілі тепер був відкритий цілу добу й називався "Новий Ормонд". Крамарі пооздоблювали вітрини своїх крамниць, а містер Гілі став організовувати щорічні "Фестивалі лосося". Навіть канонік Келлі, який попервах гостро критикував поведінку туристів і особливо жіночі сукні, зрештою заспокоївся, побачивши, що мораль його пастви не піддалася згубним впливам. "Дякувати господу богові та здоровому глуздові",— прорік він, маючи на увазі бога і свої проповіді. З часом він навіть почав пишатися, що мірило вартостей його парафіян не зазнало ніякого ушкодження від того, що в їхньому місті гостюють люди з іншими поглядами на життя.
У місцевих бакалійників з'явилися тепер імпортні сири — і брі, і камембер, і порт-салют, а також розмаїті вина. Взірцем для наслідування став коктейль-хол у "Новому Ормонді"; місіс О'Брацєн, дружина адвоката, раз чи двічі на рік стала влаштовувати вечірні прийоми, зобов'язавши чоловіка готувати коктейлі з джину й вермуту у високих склянках, а сама частувала гостей горіхами та японським печивом. Звичайно сюди заглядав і канонік Келлі й кожного разу переконувався, що все відбувається без порушення пристойності. Щоправда, він не визнавав мішаних напоїв і віддавав перевагу традиційній скляночці "Джона Джемісона".
З вікон монастиря Лорето черниці бачили довгі лискучі автомобілі з номерними знаками Великобританії; вітер доносив до них голоси з англійським та американським акцентом. Матері чепурили своїх дітей і посилали у гольф-клуб трохи приробити, підносячи гравцям м'ячі. Кондитори торгували святковими сувенірами. Випечені на соді підрум'янені хлібчики з коринкою із пекарні Мерфі-Флуда зажили слави справжнього делікатесу. Містер Гілі вдвічі збільшив число офіціанток з місцевих дівчат, які обслуговували ресторан у його готелі, і взимку 1961 року найняв будівельників для дальшої розбудови свого закладу, на що банк "Манстер і Ланстер" дав позичку в двадцять дві тисячі фунтів.
Але тим часом як містечко процвітало, Каравей дедалі більше занепадав. Міддлтони вже дійшли до середини сьомого десятка і примирилися з тим, що рік у рік житиметься їм усе тяжче. Удвох вони вибиралися на просторе горище свого будинку й розставляли старі пофарбовані бляшанки та блюдечка з-під вазонів у тих місцях, де протікав дах. Вечорами обоє сиділи над своїми тоненькими котлетами в їдальні, яка колись мала такий вишуканий вигляд; по-своєму вона й досі лишилася б вишуканою, якби не вибляклі меблі з облупленою політурою та вицвілі шпалери. У холі на них згори, з портрета в позолоченій рамі, оздобленій слоновою кісткою, дивився батько, зображений в уніформі ірландського гвардійця британської армії, йому колись випало розмовляти з самою королевою Вікторією, і хоч брат і сестра були вже на середині сьомого десятку, їм і досі чувся, мов живий, голос батька, коли він казав, що бог, імперія і королева — це воістину неподільна трійця у чесному солдатському серці. У холі висів також фамільний герб і вишитий на старовинному ірландському полотні хрест святого Георга.
Собака, який тепер супроводив Міддлтонів, звався Терлоч. йому було тринадцять років; він уже осліп, майже оглух і ледь переставляв ноги. Господарі з жахом думали, що ж буде, коли він здохне, знаючи, що вибриків ще одного цуценяти їм уже не витримати. Своїм виглядом Терлоч нагадував Міддлтонам про їхній похилий вік і про те, як тяжко їм стало доглядати корів та курей. Щоразу більш нетерпляче дожидали вони п'ятниці, коли побудуть у товаристві такої гостинної місіс Ке, погомонять у готелі з містером Гілі. Тепер вони якомога довше затримувалися в місіс Ке, і в готелі, —та й у крамницях, а додому їхали повільніше. Вони все так само зберігали вірність далекому минулому, хоч воно вже примерхло в їхній пам'яті, і коли вони згадували в розмовах, яким був колись Каравей і як їхній непутящий батько зустрічався з королевою Вікторією, їх слухали без роздратування.
Приїжджим до містечка розповідали про Міддлтонів, і ці розповіді справляли належне враження.