Не завжди минулі роки забирають із собою ціле наше життя, потроху нищачи все, що залишається нам від молодості. Буває й навпаки: плин часу вертає нам якусь частку життя — можна нарешті говорити про таке, про що перед тим доводилося мовчати, можна з полегкістю розповісти приятелеві історію, спогад про яку мучив нас саме тому, що ми зобов'язалися зберігати мовчанку. А що вже казати, коли той, хто досі мовчав і полегшив нарешті свою душу,— вахмістр карабінерів!
З Джіджі ми не бачилися вже кілька місяців, а звідси й зрозумілий навіть переданий не дослівно цей коротенький вступ до історії, яку вчора ввечері в нашому постійному куточку остерії "Три щелепи" вирішив мені розповісти Джіджі:
— …тільки обіцяй мені додержати таємниці в одному: щоб при описі події ти позмінював назви місцевості й імена осіб, причетних до цієї справи. Відтоді минуло десять років, головні особи вже повмирали, але залишилися діти й далекі родичі. Отож позмінюй імена!
— Не хвилюйся, я звик до цього.— І я пояснив Джіджі, що ця необхідність змінювати імена збігається з найважливішим моментом у праці письменника, автора роману чи новели, з тим магічним моментом, коли ні зібраний матеріал, ані логіка вже не вивезуть його і конче потрібне натхнення. Імена, справді, повинні допомагати уяві письменника задовго перед тим і куди більшою мірою, ніж уяві читача: вони мають якось перегукуватися з іменами дійсними, але й різнитися від них, ніби для того, щоб зробити письменника вільнішим від його власних намірів і запевнити створеним постатям самостійне й повне життя… Я запитав Джіджі, де сталася пригода, яку він має намір мені розповісти.
— Це було у В., великому селі поблизу Туріна, я був там комендантом карабінерського поста років із десять тому. А дійові особи були дві з Туріна, третя з Новари. Перепрошую, забув ще про одного персонажа, з усіх чотирьох тільки він один і був симпатичний. Саме через нього все й почалося. Був то пес, бергамський кундель, великий як теля, з дуже довгою густою кудлатою шерстю. Масть іржаво-біляста, де-не-де білий або каштановий космик. Його ім'я можеш залишити без зміни. І навіть не треба його змінювати. Флок. Настільки симпатичний, наскільки антипатичний був його хазяїн. Та й моя симпатія до одного, як і антипатія до другого, були, гадаю, цілком взаємні.
Флок одразу навчився мене впізнавати. Коли, було, не пройду біля вілли, він, хоч би й був на другому кінці величезного парку, вмить мене зачує. Гавкав здалеку, а по хвилі я бачив, як він вибігає з ліска. Гнав через моріжок прямісінько до брами. Його довга іржаво-жовта шерсть хвилювалася й маяла, мов пелерина, зроблена з самих торочок. Брама майже завжди була зачинена. Флок кидався на неї, спинався передніми лапами і з радісним вискотом стромляв морду між грати, намагаючись лизнути мене. Я не соромлюсь признатися, що… ну, що мені це було приємно: я любив Флока, як близьку істоту. Іноді браму тільки причиняли. Вона була дуже важка, але Флок одчиняв її поштовхом одної лапи. А мені доводилося тоді оберігати свій мундир, особливо якщо я надягав чорну форму. Бо Флок кидався на мене з такою радістю, що бруднив мене від ніг до голови.
Вілла, стара будівля кінця вісімнадцятого століття, колись належала одній шляхетській родині з Туріна, вже забув, якій саме. 1938 року вона перейшла у власність такого собі Карло Еммануеля Карутті, промисловця й фашистського сановника, широко відомого в околиці. Той Карутті спочатку, тобто в перші роки фашизму, мав ательє — виготовляв жокейки і взагалі спортивні головні убори. З часом він спеціалізувався на пошитті мундирів для фашистських бонз і мав нагоду близько познайомитися з багатьма із них. Добровольцем у чині старшини ополчення він воював у Східній Африці, звідти повернувся в ранзі консула і врешті відкрив у. передмісті Туріна великі фабрики готового одягу, де шили тільки військові мундири. За "соціальної республіки" він був федеральним секретарем, префектом, а навесні сорок п'ятого року його при спробі втекти до Швейцарії в горах, що оточують озеро Орта, захопили в полон партизани і стратили. Так принаймні звучала офіційна версія. Але у В. та довколишніх селах і далі вірили радше в іншу версію цієї історії: люди шепталися, що Карутті живий і десь ховається і що врочистий похорон, який відбувся через два роки після перевезення тіла, був тільки комедією — її влаштувала вдова, аби покласти край поголоскам і мати змогу спокійно одружитися з одним інженером, Марко Мідана-Марадзі. Той був її коханцем ще за життя чоловіка і від початку війни аж до визволення хитро тримався "правильної сторони", ставши у лави лібералів-монархістів.
Останки колишнього кравця спершу спочивали на кладовищі Верхнього Інворіо, сільця між озером Орта й озером Маджоре. Звідти їх перевезено на кладовище у В. і покладено в розкішному склепі, змурованому там родиною Карутті. А проте це не заткнуло рота злостивцям, не покінчило з сумнівами: казали, наче в домовину покладено прах зовсім не Карутті. І не годилося б занадто довіряти актові розпізнання останків перед закриттям труни. Бо це розпізнання, хоч і проведене з усіма приписаними законом формальностями, відбувалося в квітні 1945 року в Інворіо, де ніхто живого Карутті ніколи в очі не бачив, отже, воно мусило ґрунтуватися тільки й виключно на свідченні дружини. А що, як дружина, казали люди, мала якийсь інтерес збрехати? А що, як ця справа задумана ними трьома — нею, Карутті й Мідана-Марадзі? Карутті був, і всі це знали, одним з найфанатичніших прибічників Республіки Сало[1], одним з небагатьох, хто до кінця вірив у "секретну зброю" Гітлера. Він співробітничав з есесівцями ще й тоді, коли інші вже від них відхрестилися. Чи ж дивина, що це його ганебне співробітництво могло скінчитися смертю, місце й дата якої наводилися так точно? Чи ж могла бути краща нагода уникнути справедливої кари, ніж нагода, підказана йому хитрістю дружини; може, в поєднанні з якимось шасливим збігом обставин: нагода симулювати смерть, використавши для цього труп невідомої людини? І дружина могла зажадати як нагороду — навіть виставити це за неодмінну умову — згоди на одруження з тим, кого вона кохала…
Отак виглядала ця справа в очах злостивців: Карутті, на їхню думку, жив собі любесенько десь в Аргентіні, Венесуелі чи Бразілії або ж сидів під фальшивим ім'ям у якійсь божевільні. Вдова, чи так звана вдова, через три роки вийшла за пана Мідана-Марадзі, принісши йому в посаг віллу в В., фабрики готового одягу та ще інші значні статки, що їх Карутті завчасу передбачливо переписував на дружину. Від цього шлюбу народилося двоє дітей, а двох старших, дітей Карутті, Мідана-Марадзі усиновив, і вони носили тепер потрійне прізвище: Карутті-Мідана-Марадзі.
З інженером Марко Мідана-Марадзі я познайомився першого ж тижня по моєму прибутті до В. Вілла була гарна і тепер уже стояла досить близько від міста, щоб там міг постійно мешкати той, хто, як власне інженер, мусив проводити цілі дні в місті, але вона не мала парового опалення, і саме зараз інженер вирішив його встановити, аби на осінь зовсім перебратися до В. Під час внутрішніх робіт в особняку за робітниками наглядав сторож вілли. А все ж виявлено деякі крадіжки — дрібні, правду кажучи, зовсім дрібні: килимок з підлоги, нібито коштовний, і кілька дрібничок. Не було ані найменших доказів проти когось із робітників. І саме тому викликано мене. Відтоді почалася моя дружба з Флоком, а також, мушу признатися, моя неприязнь до його хазяїна.
Інженер належав до тієї породи людей, яких я найбільше в світі ненавиджу… чи, краще сказати, до єдиної породи, яку я ненавиджу,— бо до звичайних злочинців, грабіжників чи навіть убивць я не почуваю ненависті: я борюся з ними, роблю все можливе, щоб піймати їх на гарячому й запроторити до в'язниці, звісно, по заслузі, щоб вони більше вже не шкодили суспільству, але я не можу сказати, щоб я їх ненавидів. Знаю, що вони стали такими, як є, великою мірою не з власної вини, а з вини батьків, через брак виховання, злидні, голод, хвороби, успадковані й набуті вади. Я не почуваю до них ненависті, ні, мені тільки дуже їх жаль. Але такі, як отой інженер, котрим від самого народження доля дає все, чого людська істота потребує, щоб рости й розвиватися за веліннями справедливості, а вони натомість робляться найзапеклішими оборонцями несправедливості й привілеїв, прикриваючи власний брудний егоїзм іменем бога, церкви, святих, божественним законом, що, як на них, глаголе — багатій має бути багатієм, і то щораз більшим багатієм… ні, до тих усіх я почуваю огиду й ненавиджу їх усією душею. Той Мідана-Марадзі під час агітаційної кампанії перед референдумом був одним із найзапекліших монархістів. Згодом він перейшов до ліберальної партії, а тепер, в останні вибори, його обрано радником. До жителів свого села він ставився з удаваною добродушністю, старався говорити при них тільки діалектом, але водночас його обличчя виказувало безмежну погорду й непохитну свідомість власної вищості. Щоб піддобритися до них під час виборчої кампанії, інженер урочисто пообіцяв, що коли його оберуть до громадської ради, то він виділить власні кошти на оркестр — купить нові інструменти й подбає про приміщення для репетицій. І, звичайно, обіцянки дотримав. Але зведення нового будинку громадської управи на місці старого — пошкодженої бомбами розвалюхи — доручено одній фірмі з Казале, тій самій, що встановлювала парове опалення у віллі. Звичайно, не було жодних доказів, що Мідана-Марадзі дістав якусь знижку при оплаті цієї установки. Квитанції були в ажурі. Такі пани завжди мають документи в ажурі. І ніколи нема проти них доказів. Тут у них чиста робота. Тобі дивно, що так говорить вахмістр карабінерів? Мені здається, ти радше міг би дивуватися, якби було навпаки. Бо часи змінилися чи принаймні починають змінюватися.
Так чи інакше, а до інженера я з першої хвилини відчув антипатію, і не тільки через усе те, що про нього казали в селі, але й через його позицію у справі тих дрібних крадіжок. Він вимагав, щоб я обшукував усіх, хто виходив з вілли після роботи — майстрів-слюсарів, літніх робітників, чиє все життя було взірцем чесності.