Оповідання
Переклад: Дмитро Андрухів
Здавалося б, граток у твоїй клітці стільки, що крізь них і так нічого не видно, але життя додав все нові й нові. Ева вже кілька років переконувала себе, що з цього приводу не варто хвилюватись, та в неї нічого не виходило.
Найважче було в четвер, коли Еміл поїхав на день у відрядження.
— Це Еміл звелів привести Евічку до вас, — вибачилася вона перед свекрухою, ввійшовши з донькою до темного передпокою. Свекруха ощадила електрику й не вмикала світла, хоч був похмурий ранок і збиралося на дощ. — Ідея не моя, — сказала Ева. — Еміл не хотів, щоб Евічка сьогодні йшла в садочок, бо, мовляв, у неї нездоровий вигляд.
Слухаючи її, свекруха розуміюче кивала головою. Ева не переставала дивуватись із взаєморозуміння між Емілом та його матір'ю, яка завжди дуже точно знала, чого хоче син, про що він мріє, навіть коли той нічого їй про це не казав. Ева часто сперечалася з чоловіком, та рідко домагалася того, що свекруха мала без жодних зусиль. "Мабуть, ми, жінки, часто не усвідомлюємо, що чоловік є чоловік. Ждемо Іноді, можливо, навіть підсвідомо, що в нього проявиться бодай одна жіноча риса. Але чоловікові це не дано. Не дано йому й тієї виняткової вірності, яка спалахує в жінці всьому наперекір і, здається, триватиме вічно".
— Ну, бувай, Евічко, — подала вона дочці руку й поцілувала в щічку. На сходах спробувала здмухнути з губ різкий запах мила. Останнім часом вона не переносила запахів.
Коли це сталося вперше, Ева відчула над собою якусь небезпеку. Щоразу, коли Еміл повертався з відрядження, від нього пахло чимось незнайомим. Вона казала собі: "Це запах не нашого мила. Хто знає, чим він мився в готелях".
А якби вона кілька років тому не зв'язалася з ним, то жила б нині десь-інде й зовсім не так. Невикористані можливості — всі їх Ева яскраво собі уявляла — викликали в неї щемку тугу за чимось таким, чого вона досі не звідала.
"О п’ятій мушу забрати Евічку. О п'ятій, — спускаючись сходами, повторювала Ева, щоб трохи заспокоїтись. — Я абсолютно певна, що температури в неї немає, — міркувала вона, сповнена почуттям приниження. Надто швидко підкорилася вона чоловікові. Щоразу, їдучи у відрядження, Еміл вигадував для неї якесь безглузде заняття. Щоб вона не мала спокою. Спокій для нього означав простір, свободу. Якщо дочка буде в свекрухи, Еві доведеться заїхати туди рівно о п’ятій. О четвертій вона закінчує роботу, а треба щось і купити, то мусить усе робити бігом. Ані хвилини без контролю. Неначе взагалі було що контролювати.
Внизу на стіні висіло велике дзеркало, поїдене чорною віспою старості. Проходячи повз нього, Ева глянула на себе й лишилася задоволена.
Годинник показував без чверті вісім. На автобусній зупинці Ева стала в чергу. Дощу не було, але темно-бурі хмари опускалися дедалі нижче, від чого листя на деревах теж прибрало бурого відтінку. Люди в черзі мовчали. Ева мовчала разом з усіма й раділа, що в цій самотині її з ними щось єднає. Байдуже, що то було тільки мовчання.
На роботу вона приїхала хвилина в хвилину. Це було справжнє диво, бо свекруха жила в протилежному кінці міста.
— Ти сьогодні мов англійська королева, — привітала П пані Форстова, стіл якої був біля вікна. За третім столом підпилювала нігті Долінкова. На мить звівши очі на Еву, вона буркнула щось невиразне.
І знову втрьох, у цих стінах, у клітці… Ева поклала на стілець свою шкіряну сумочку й почала розв'язувати пояс.
— Хрум, хрум, — гризла яблуко Форстова. "Як вона може їсти вранці яблука!" — подумала Ева, скинула плащ і розчесалася.
— В суботу веду онуків до цирку, — повідомила Форстова.
Нічого дивного. Вона завжди говорила тільки про своїх онуків. Онуки — це те, чого Форстова сподівалася від довгої низки днів, які називались подружнім життям, тому тепер увесь час торочила про онуків.
— Найменший знає вже геть усіх звірів. Щодень питає: "Бабусю, а там буде ягуал?" Ягуал, ягуал, — наспівувала пані Форстова, розмахуючи в такт яблуком.
"Світ здається вельми простим, якщо задовольнятися тільки онуками або дбати про свою зовнішність, як Долінкова. Але що має робити той, хто прагне більшого?.. — 3 почуттям невдоволення Ева сіла за стіл. — Мені чогось бракує, до того ж дуже суттєвого…" Та ще це ув'язнення. Чоловік продумано й холоднокровно, вона була цього певна, тримав її у в'язниці. Перед заміжжям Ева стільки чекала від подружнього життя. їй здавалося, що збудуться всі бажання. Перших кілька тижнів по весіллі Ева прожила в ілюзіях, що вона — та єдина, яка потрібна Емілові, бо заповнює собою все його життя, й вони житимуть душа в душу. Та минуло небагато часу, й Ева почала розуміти: Еміл часом радіє такому, що її нітрохи не цікавить. Це здавалося дуже далеким від ідеалу подружнього життя, бо для цього вони б мали бути близькими абсолютно в усьому, дивитись на все однаково, сплітатися думками, як сплітаються віттям дерева в лісі.
Раз на тиждень, увечері, Еміл відвідував шаховий гурток. У неділю, пополудні, як правило, йшов на футбол. Еву ні те, ні те не цікавило.
— Знову шахи? — докоряла вона. — Знову футбол?
Зітхнувши, Еміл кивав головою, немовби йшов виконувати якийсь дуже нелегкий обов’язок.
— Наступного тижня поїду з онуками на дачу, — вголос міркувала Форстова, рівняючи на столі папери, — час уже їм трохи побігати лісом. Найменший…
— А як твій чоловік? — перебила Ева.
— Оформляє пенсію, за місяць буде пенсіонером, — сказала Форстова.
— І більш нічого? — запитала Ева.
Форстова підвела очі й здивовано глянула на неї.
— А що ще?
Еві раптом закортіло довідатись, як подружжя Форстів ставиться одне до одного. Адже вони пройшли вже такий шлях, який Ева з Емілом ще тільки збиралися подолати.
— Ну що ти, дівчино! — Форстова посміхнулась і так закліпала очима, що Ева аж образилась. — У наші літа?
"Просте життя, мета — онуки, взаємини між чоловіком і дружиною — ліжко й усе, що з ним пов'язане". Ева кривдила Форстову, але робила це з великим задоволенням. Вона відчувала потребу когось кривдити, бо сама, як їй здавалося, теж була скривджена.
Долінкова не встрявала в розмову. В неї була робота — щось підраховувала на арифмометрі. Рівно о десятій вона підвелась і пішла зварити собі кави: дзенькала в кутку чашкою, ввімкнула маленьку електроплитку.
— Звари й для мене, Долінко, — не втримавшись, попросила Ева. Вона не розуміла, як це Долінкова може не відчувати потреби щось про себе розповісти, бо сама Ева ладна була це робити день і ніч, аби тільки її розуміли.
— Признайся, Долівко, що ти робиш вечорами?
Долінкова наливала каву в чашки й знизувала плечима.
— Дай їй спокій, — сказала Форстова, — вона тепер має клопіт з путівками.
Форстова бачила довкола тільки верхній шар життя, для неї головним були службові обов'язки. "А що робити тому, кому цього замало?" — подумала Ева й кивнула на ноги Долінкової:
— Гарні черевички.
— Вчора купила, — відгукнулась та.
Нарешті заговорила! Про свою зовнішність Долінкова завжди балакала охоче. "Досить гарні ноги, — відзначила подумки Ева.— Хоч майже без литок, але загалом непогані. Виступає, мов пава. Канцелярський ягуал". Ева пирснула сміхом. Форстова зиркнула на неї:
— Що таке?
— Похлинулася, — відказала Ева.
Вони з Долінковою пили каву, втупившись у стіну. Долінкова закурила.
— Там не лишилося чашечки й для мене?
— Мгм… — Долінкова налила.
Ева не зносила тютюнового диму й прочинила вікно, сині пасма відразу потяглись у щілину. Форстова теж закурила, ще дещо розповіла про своїх онуків, а потім їй це набридло, вона погасила сигарету і знов узялась до роботи. Ева вийшла в туалет помити чашки. Так повторювалося щодня. Ева день у день обіцяла собі купити завтра Долінковій пакетик кави, щоб не бути винною. "Ті самі чотири стіни, ті самі чашки, та сама раковина, тільки дата мого ув'язнення інша. А тим часом у світі існують неосяжні простори, великі міста, яких я ще не бачила, гігантські континенти, цілий всесвіт. А я схилилася над цим умивальником і пильную, щоб не розбити чашечку".
Ева повернулася з туалету. Ложечки дзвінко брязкали, і їй стало від цього трохи веселіше. "Як на мене, то найвеселіше завжди найпростіше, — подумала вона. — Найкраще дістається людині задурно. І найцінніше — теж. А найскладніше…"
З-за рогу коридора, наче дух, виринув Томік на своїх гумових підошвах. Він завжди носив м'які спортивні черевики; цей Томік із світлими вусами трохи старший за Еміла. Томік мовби з'явився з якоїсь печери всесвіту, високий, Із широченними долонями. Добряга, який з усім світом був на "ти".
— Поїдеш зі мною, Ево?
— Куди?
— До книгарні.
— А коли?
— Зараз. Мушу привезти книжки до обіду, бо їх треба ще понадписувати.
Надворі пустився дощ. Потоки води спадали з неба хвиля за хвилею, наче схилом гори котилася лавина. Шум у ринвах наростав, цинковий дашок над входом аж виляскував.
Машина під'їхала до самих дверей, і Томік розкрив над Евою парасольку; поки він перебігав на другий бік машини, плащ його геть змок і тепер парував. Дух вологи змішувався з духом якоїсь туалетної води й мила "Люкс". Цей охайний чоловік старанно доглядав свої нігті, але помітно старів. "Невже він задоволений своєю роботою? Його посилають купити подарунки або виголосити на зборах урочисту промову — й цього з нього досить? Неодружений, ніяких обов'язків", — подумала Ева й трохи не запитала його, що він робить після роботи. Томік міг би витлумачити це Інакше, ніж Долінкова. І все ж таки Еві було б цікаво. Невже йому теж знайоме почуття невдоволення?
— Ну й дощ, — сказала Ева. — Ллє як з відра.
— А тільки-но почався.
— Ти любиш, коли йде дощ?
— Дощ чи сонце — мені байдуже. Людина не повинна так реагувати на погоду.
— Коли йде дощ, на мене находить сум.
— А мені стає сумно зовсім від іншого.
— Від чого?
Він глянув на неї й усміхнувся. Це видно було тільки по його очах, бо рот закривали вуса.
— Тобі нелегко, — сказав він. — і тобі, й Фанекові. — Томік поклав свою широку рожеву долоню водієві на плече. — В обох сім'я, діти.
— В мене одна дитина, — поправила його Ева.
— Облиш, — сказав Фанек і загальмував перед світлофором. — Бо ти взагалі не знаєш, що таке діти.
— А ти не знаєш, як живеться людині, коли немає сім'ї, тільки стара мати, що вдень спить, а вночі блукає по кімнатах.
— Це в тебе єдина незручність, — озвалась Ева, раптом згадавши, як Еміл повертається вночі з шахового гуртка.
— Я думаю, не єдина.
— А ти знаєш, — знову втрутився Фанек, — як воно буває, коли двоє дітей горять від температури, а третє теж під загрозою? — Він одпустив гальма, бо па світлофорі спалахнуло зелене світло.
"Добре хоч Евічка хворіє рідко, — думала Ева, — коли ж захворіє, то приїжджає свекруха й живе в нас, поки Евічка видужає.