Переклад: Ростислав Доценко
Джімові Грему було вже під тридцять, коли він збагнув, як зле пожартувало з ним життя. Доти він жив, як здебільшого живуть собі молодики, і не дуже журився тим, що чекає на нього попереду. Батько його помер десять років тому. Джім, перебравши на себе батькові обов'язки, став працювати бухгалтером у великій продовольчій крамниці, а мати, жвава доброзичлива жіночка, вела для нього господарство, як то тільки матері вміють. Мешкали вони в тому самому чималому будинку на околиці міста, де мати жила ще перед одруженням; це був просторий недоладний будинок, орендної платні за який ледве вистачало, щоб підтримувати його в справному стані. Джім ніколи не був надміру сором'язний з дівчатами, але жодна із тих, з ким він зустрічався, не здавалася йому хоча б наполовину вартою його матері, отож несвідомо для себе він поволі перетворювався на призвичаєного до життєвих вигод старого парубка, котрий, доживши років до сорока п'яти, може, наважиться заснувати власну родину, а може, й ні. Мати, звичайно, розпестила Джіма, і його, як то буває з дітьми-одинаками, непокоїло сумління, що він так надуживає її любов'ю. Але розпещеність — це такий тягар, з яким більшість чоловіків легко миряться.
І ось однієї неділі він вибрався у Кросгейвен прогулятися над морем з дівчиною на ім'я Айлін Клері — вона жила в тому самому районі Корка, що й Джім, хоч досі він ніколи не помічав її. Айлін не належала до того типу дівчат, які зразу впадають в око, дарма що була гарненька, мала тонкі риси обличчя, приємно осявані усмішкою, і біляве волосся із золотистим полиском. Джім спробував підступатись до неї і був здивований і навіть трохи ображений, коли вона раптово, мало не рвучко відсторонилася. Він зовсім не вважав її за легкоприступну, але ж і не сподівався побачити в ній недоторку.
При тім цікаво, що він їй начебто подобався, і вони навіть домовилися про наступне побачення. Цього разу вони сіли в затишному куточку між скель, і Джім узявся до діла рішучіше. На його подив, вона заплакала. Це роздратувало Джіма, але він удав стурбованість, якої насправді анітрохи не відчував. Побачивши, що він нібито занепокоєний, вона підвелась і усміхнулася, вся ще в сльозах.
— Це не тому, що я не хочу, Джіме, — сказала вона, витираючи очі й сякаючись у якусь чудну манюню хустинку.— Я просто боюся й думати про таке.
— Тю! А чого б це тобі боятися, Айлін? — запитав він ледь іронічно.
— Ну, розумієш, я ж одна у матері, і мені треба доглядати її, — відповіла вона, все ще шморгаючи носом.
— Я теж один у матері, і мені теж треба її доглядати, — урочисто заявив Джім і аж засміявся, вражений цим несподіваним збігом.— Ми з тобою одного поля ягоди, — додав він, невесело посміхнувшись.
— А й справді, — проворкотіла Айлін, сміючись і плачучи водночас. Вона схилила голову йому на груди і вже не опиралася його пестощам.
Обопільний потяг усі книжки описують на один лад: у нього — засмаглі груди, у неї — звабливі форми, — хоча це має дуже мало спільного з дійсністю. Але в книжках рідко згадується важливіший над усі чинник — людська самотність. З нею жінки стикаються раніше, ніж чоловіки, і Айлін уже зазнала її. Джім, правда, ще не відчув самотності так, як Айлін, але йому вистачало глузду побачити її перед собою на відстані простягненої руки. Отож, сидячи вгорі на скелях над затокою Корк і дивлячись на десятки яхточок, які прямували в бік Керрабіні, вони усвідомили, що закохані одне в одного, закохані тим дужче, що становище їхнє було таке безнадійне.
Після цього вони стали щотижня зустрічатись і в самому Корку — ходили на прогулянки або, коли дощило, в кіно. При цьому вони, як то звичайно роблять діти-одинаки, всіляко стереглися чужих очей, з чого добродушно кепкували їхні знайомі. Якось увечері одна дівчина, проходячи повз Новий міст, побачила там Джіма Грема, а біля наступного мосту втішено зустріла Айлін.
— Пробачте, що я втручаюся, міс Клері, — сказала дівчина.— Але якщо ви чекаєте на містера Грема, то він чекає на вас біля отого мосту.
Айлін не знала, куди й очі подіти; вона зашарілася, засміялась, сплеснула руками, промовила: "Ой, дякую вам, дякую!" — і помчала як вітер.
Зустрічатися за кілька миль від дому — це було так схоже на них, обтяжених почуттям провини. Власних матерів вони жаліли ще дужче, ніж самих себе, і тому відчайдушно силкувалися приховати свою таємницю, підсвідомо розуміючи, який страх перед самотністю та старістю охоплює жінок, чиї діти повиростали, а чоловіки вмерли. Може, вони, аж надто брали до серця той страх і надавали йому більшого значення, аніж було потрібно.
Місіс Грем, в якої розвідка діяла краще, ніж у місіс Клері, першою порушила це питання.
— Я чула, ти близько заприятелював з одною дівчиною, на прізвище Клері, — озвалась вона якось увечері трохи докірливим тоном.
Джім саме голився біля дверей на подвір'я. Він здригнувся й з усмішкою в очах глянув на матір, яка зосереджено схилилася над п'яльцями, як і завжди, коли не хотіла дивитись йому в лице.
— А далі що? — спитав він.— Хто це тобі сказав?
— Чому б мені й не почути, коли про це вся вулиця знає? — ухилилась вона від прямої відповіді. їй подобалось мати свої невеличкі таємниці.— Може, ти запросив би її до нас при нагоді?
— А ти не проти?
— А чому б то я була проти, сину? У нас так рідко хтось буває…
То був ще один її улюблений міф: ніби вона ніколи нікого не бачить і ні з ким не розмовляє, дарма що Джім і кроку не міг ступити, щоб рано чи пізно вона про це не довідалась.
І от якось надвечір він таки запросив Айлін до себе на чай. Дівчина була збуджена й без причини хихотіла, але йому стало ясно, що матері вона відразу сподобалася. Місіс Грем дуже любила сина, а проте вона завжди мріяла про дочку, про близьку душу, з якою можна було б погомоніти по-жіночому. Айлін, побачивши, що приймають її щиро й гостинно, почула себе вільніше, і незабаром вона й Джімова мати жваво розбалакались на знайому їм обом тему.
— Цей Дінні Мерфі так недобре повівся з нею! — зауважила господиня, обговорюючи якусь доброчинницьку справу по сусідству.
— Ні-ні, місіс Грем, — швидко заперечила Айлін, у запалі торкаючись рукою плеча співрозмовниці.— Бідний Дінні не так уже й погано вчинив.
— Ви гадаєте? — аж скрикнула місіс Грем і, поклавши на коліна своє плетіння, втупила в Айлін сповнений трагізму погляд.— А чого тільки про нього не розповідали! Отож і вір після цього, що людину не можна оббрехати!
— Ні, він зовсім не такий, зовсім ні, — повторювала Айлін, хитаючи головою.— Звичайно, він трохи випивав, але скажіть, будь ласка, хто з них не випиває?
Джім сидів мовчки і тільки посміхався, слухаючи, як голос Айлін — юний, енергійний, інтелігентний — звучить в ідеальній пліткарській гармонії з голосом його матері. Перш ніж відпустити гостю, місіс Грем делікатно натякнула на те, яка вона самотня й відірвана від товариства, через що ніколи не знає до пуття, де що діється, і взяла з дівчини обіцянку прийти ще раз. Помалу вона звикла до відвідин Айлін, і коли часом її не було цілий тиждень, почувала себе ображеною. А якось навіть зауважила тоном глибокої покори, що вона, звісно, не компанія для такої життєрадісної молодої дівчини.
Далі настала черга місіс Клері. Вона могла почути про візити Айлін до Гремів і це її, можливо, прикро вразило б, але, з другого боку, не менш прикро міг би вразити її і несподіваний візит Джіма до них додому. Тим-то Айлін мусила спершу підготувати матір, розповівши їй про ставлення Джіма до своєї матері, щоб у місіс Клері, бува, не склалася думка, ніби Джім завітає з якимись планами щодо Айлін. Адже дочка з матір'ю жили тільки на заробіток Айлін та на кілька шилінгів материної пенсії.
Мешкали вони в котеджику на схилі гори оддалік від дороги. Будиночок складався з вітальні, кухні, що правила й за робочу кімнату, та двох спалень на другому поверсі. Місіс Клері була пронозлива стара дама з прив'ялим химерним обличчям. Вона терпіла від численних недуг і, бувши глухувата, безперестанку нарікала на них гучним невдоволеним голосом. Говорячи, вона клала тверду руку на коліно співбесідникові, щоб той ненароком не втік, і втуплювала в камін порожній зосереджений погляд.
— Ну, а тоді, Джіме, на мене вдруге напав той самий біль, про який я щойно розповідала, і прийшов доктор О'Мегоні та й каже… Айлін, що сказав доктор О'Мегоні про цей другий напад болю?
— Сказав, що ти стара облудниця! — вигукнула Айлін.
— Доктор О'Мегоні? — здивувалася мати.— Він такого не казав. Ах ти, мале чортеня!
Вдома Айлін говорила збуджено, на весь голос, раз по раз уривала матір, суперечила їй, піддражнювала, аж урешті стара втішено зморщила обличчя, підморгнула Джімові й забідкалася:
— А не казала я, Джіме, що вона мале чортеня? Чи ж ви коли чули, щоб дочка розмовляла з матір'ю отаким тоном? Я певна, ви так не розмовляєте зі своєю бідолашною матусею.
— Бо його мати не бурчить цілий день, — весело гукнула Айлін з двору.
— Не бурчить? А хто бурчить? — запитала місіс Клері, примружившись від утіхи, як кішка, коли її гладять.— Боженьку мій, я живу у вічному страху перед нею! Ви, Джіме, зроду не чули такої язикатої, як оця. А які брехні вона торочить! Я, бачте, бурчу!..
І все-таки Джімові й Айлін було приємно, що тепер у них є куди податись дощового вечора, коли не хотілося сидіти в кіно. Здебільшого вони йшли до Джіма. Місіс Грем була ревнивіша, ніж мати Айлін. Навіть натяку на неувагу з боку сина чи його подруги вистачало, щоб викликати в неї сльози протесту, але досить їм було посидіти з нею півгодини, як вона підводилась і навшпиньки виходила з кімнати, так немов думала, що вони сплять. її ревнощі просто засвідчували, до якої міри вона великодушна.
— А скажи-но, Джіме, — лукаво зауважила місіс Грем одного вечора, відкладаючи свої п'яльці.— Чи не хотів би ти одружитися з Айлін?
— Одружитися? — насмішкувато повторив Джім, підвівши очі від книжки.— Ти що, хочеш позбутися мене?
Його матір легко було збити з думки, перевівши розмову на іншу тему, бо вона все сприймала прямо, та й не дуже глибоко.
— Оце й справді, таке мені закидаєш! — роздратовано буркнула вона і знову заходилася плести, по-дитячому обурена, що він так хибно витлумачив її великодушну пропозицію.