Смертна ніч

Айзек Азімов

Айзек АЗІМОВ

СМЕРТНА НІЧ

ЧАСТИНА ПЕРША

Їхня зустріч майже скидалася на зустріч випускників, і хоч радість не завітала на неї, але хто б міг сподіватися, що її потьмарить трагедія.

Едвард Тальяферро — щойно з Місяця, ноги ще не призвичаїлися до земного тяжіння — зустрічався зі своїми колишніми однокурсниками у номері Стенлі Каунаса. Каунас запопадливо підвівся йому назустріч. Натомість Баттерслі Райджер залишився сидіти і лише кивнув.

Тальяферро обережно опустив у крісло своє огрядне тіло, добре відчуваючи його нестандартну вагу. Він ледь поморщився, його повні губи, обрамлені вусами, бородою на підборідді і на щоках, скривилися.

Сьогодні, за більш офіційних обставин, вони вже бачилися й тільки тепер, нарешті опинилися свої між своїми.

— І треба ж, щоб отак збіглося? — сказав Тальяферро. — Ми вперше зустрічаємося після випуску.

У Райджера сіпнувся ніс. Його зламали якраз перед самим випуском, і диплом доктора астрономії Райджер отримував з пов'язкою, яка спотворювала його обличчя.

— Хтось замовив хоча б шампанського? Або ще там чогось? — роздратовано запитав він.

— Облиш! — відгукнувся Тальяферро. — На першому в історії міжпланетному Симпозіумі астрономів нема місця для похмурості. Та ще й серед друзів.

— Це все через Землю. Щось я недобре почуваюся на ній. Ніяк не звикну, — несподівано озвався Каунас. Він труснув головою, але виразу пригніченості не міг струсити. Той вираз залишився на його обличчі.

— Розумію тебе, — підтримав Тальяферро. — Я такий важкий. На вагу йдуть всі мої сили. Але тобі, Каунасе, поталанило більше, бо на Меркурії сила тяжіння все таки 0,4 земної. А на Місяці лише 0,16. — Він випередив Райджера,

— Мандел дозволить виступити так, як я захочу. Можете бути певні. Я виступлю. Без попередження. Моя доповідь пролунає, як вибух бомби. А коли я викладу основне рівняння, то воно рознесе Симпозіум. Всі кинуться по своїх лабораторіях перевіряти мої ідеї та конструювати прилади. І всі пересвідчаться в реальності методу. В моїй лабораторії я примусив живу мишу зникнути в одному місці і з'явитися там, де було потрібно. На очах у Мандела.

Вільєрс подивився на них, пропікаючи поглядом обличчя за обличчям.

— Ви що, не вірите мені?

— Якщо ти уникаєш розголосу, — сказав Райджер, — то навіщо розповів нам?

— Ви — зовсім інша річ. Ви мої друзі, мої однокурсники. Ви подалися в космос і забули про мене.

— Вибір від нас не залежав, — тонким високим голосом заперечив Каунас.

Вільєрс і бровою не повів.

— Тому я хочу, щоб ви тепер знали: зроблене з мишею можна буде зробити і з людиною. Якщо я перемістив якусь річ на десять футів у лабораторії, то я переміщу її на мільйони миль у космосі. Я побуваю на Місяці, і на Меркурії, і на Церері, і взагалі скрізь, де захочу. Я дожену вас всіх і перевершу. І я, просто вчителюючи і розробляючи теорію, вже посунув астрономію набагато далі вперед, ніж ви разом з усіма вашими обсерваторіями, телескопами, камерами і космічними кораблями.

— Ну що ж, — озвався Тальяферро, — я радий. Сил тобі і здоров'я. Даси мені глянути на копію доповіді?

— О ні! — відрізав Вільєрс і міцно притис руки до грудей, ніби він тримав там уявні аркуші і затуляв їх від сторонніх очей. — Чекайте, як і всі інші. Є лише один примірник, і ніхто не побачить його, аж поки я не виступлю. Ніхто! Навіть Мандел!

— Лише один примірник? — здивувався Тальяферро. — А якщо ти загубиш його...

— Не загублю. А коли й так, то я тримаю усе в голові.

— А якщо ти... — Тальяферро ледь не вимовив "помреш", але схаменувся; натомість після майже невловимої паузи докінчив: — ...маєш розум, то принаймні знімеш сканером копію. Бодай про всяк випадок.

— Ні, — затявся Вільєрс. — Ви почуєте все післязавтра. Побачите, як обрії людства одним помахом розсунуться до нечуваних розмірів.

І він знову обвів їх пильним поглядом.

— Десять років... — повільно проказав він і коротко розпрощався: — Бувайте!

— Він таки божевільний! — скипів Райджер, дивлячись на двері так, ніби Вільєрс усе ще стояв перед ними.

— Ти гадаєш? — замислено мовив Тальяферро. — Припускаю, що й так, тільки дещо своєрідно. Він ненавидить нас ні за що ні про що. Та ще й до того навіть не хоче відсканувати доповіді, хоч про всяк випадок...

Кажучи це, Тальяферро крутив у пальцях свій власний малий сканер. Це був непоказний на вигляд циліндрик нейтрального кольору, трохи грубший і трохи коротший за звичайний олівець. В останні роки сканер став неодмінним атрибутом ученого більшою мірою, ніж стетоскоп — лікаря, або ж мікрокалькулятор — статистика. Сканер звичайно носили в кишені піджака, деколи закріплювали на рукаві, закладали за вухо або ж просто розгойдували ним на шнурочку.

Інколи Тальяферро, в свої більш філософічні хвилини, дивувався, як це дослідники минулої доби марудилися над виписками з літератури або ж підшивали повноформатні копії. Таке марнотратство!

Тепер досить лише провести по чомусь надрукованому або написаному, щоб отримати мікронегатив і проявити його при слушній нагоді. Тальяферро вже відзняв своїм сканером тези всіх доповідей та повідомлень, включених у програмний буклет Симпозіуму. Він не сумнівався, що його колеги зробили так само.

— За будь-яких обставин не зробити копії є чистим безумством, — закінчив свою думку Тальяферро.

— Клянуся Космосом! — гарячкував Райджер. — Нема там ніякої доповіді. Ніякого відкриття. Щоб похизуватися перед будь-ким із нас, він ще і не таке збреше.

— Тоді що ж він робитиме післязавтра? — запитав Каунас.

— Звідки я знаю? Це ж божевільний!

Тальяферро далі бавився своїм сканером і знічев'я розмірковував, чи не витягти і не проявити деякі стрічки, яких уже понабиралося в нутрощах сканера. Вирішив відкласти на потім.

— Не треба недооцінювати Вільєрса, — докинув він. — У нього світла голова.

— Може, й була світлою десять років тому. Тепер він просто схиблений, — не здавався Райджер. — Краще облишмо про нього.

загрузка...

І Райджер заговорив про інше. Гучно, ніби самою тільки силою свого голосу хотів прогнати думку про Вільєрса і все з ним пов'язане, він почав розповідати про Цереру і про свою роботу — радіокартографію Молочного Шляху новими радіотелескопами, здатними досліджувати навіть окремі зірки.

Каунас слухав, кивав коли-не-коли головою, а потім сам приєднався до розмови, повідомивши про рентгенівське випромінювання у сонячних плямах, а також про свою статтю, що якраз лежала у видавництві і стосувалася асоціативності протонних бур з гігантськими протуберанцями на поверхні Сонця.

Тальяферро переважно відмовчувався. Робота на Місяці не була такою аж показною. Оперативну інформацію про довготривалі прогнози погоди на основі прямих спостережень приземних звужень потоків не порівняєш з радіотелескопами і протонними бурями.

До того ж у нього з думки не йшов Вільєрс. Той справді мав світлу голову, і всі вони це знали. Навіть Райджер, попри всю свою войовничість, не міг не відчувати, що коли передача маси взагалі можлива, то її відкриття було під силу тільки Вільєрсові.

Їхня розмова про свою роботу хоч-не-хоч зводилася до визнання того, що ніхто з них не домігся нічого вагомого. Тальяферро, який стежив за науковою літературою, це було і так відомо. Його власні праці належали до найскромніших. Та й колеги не стали авторами чогось такого аж надто визначного.

Ніхто з них — якщо дивитися правді у вічі — не зміг струсонути Космосом. Грандіозні мрії студентських років так і не збулися, нічого тут не вдієш. Вони стали компетентними виконавцями, цього ніхто не заперечить. Але, на жаль, не більше. І вони це розуміли.

А Вільєрс досяг більшого. Вони це також розуміли. Власне, усвідомленням цього, а також усвідомленням якоїсь підсвідомої провини перед ним живився їхній антагонізм.

Тальяферро було якось не по собі, що Вільєрс, незважаючи ні на що, таки доможеться більшого. Інші мали б міркувати так само, і власна посередність могла швидко стати нестерпною. Доповідь про передачу маси, мабуть, таки відбудеться, і Вільєрс відразу стане славетним, що йому, очевидно, завжди судилося, а його однокурсників з усіма їхніми досягненнями забудуть. На їхню долю випаде лише приєднатися до аплодисментів із залу.

Тальяферро усвідомлював, що ці думки навіяні заздрістю та досадою, він їх соромився, проте вдіяти зі своїми почуттями не міг нічого.

Розмова завмерла, і Каунас, ховаючи погляд, запропонував:

— Слухайте, а чому б нам не завітати у номер до старого Вільєрса?

Крізь сказане проглядала така нещира сердечність, така непереконлива спроба удати невимушений тон, що він поквапливо додав:

— Негоже, щоб залишилось погане враження... без потреби...

Тальяферро подумав: він хоче з'ясувати реальність методу передачі маси. Сподівається, що то лише виявиться маячнею божевільного, і тоді спокійно засне.

Але самого Тальяферро це теж цікавило, тому він не заперечував. Навіть Райджер награно знизав плечима і погодився:

— Хай йому біс, чом би й ні?

Годинник показував за кілька хвилин одинадцяту.

Тальяферро розбудив настирливий дзвінок у двері. У темряві він звівся на лікоть, відчуваючи виразне роздратування. Годинник на стелі м'яким світінням показував за кілька хвилин четверту.

— Хто там? — гукнув він.

У відповідь знову пролунав дзвінок короткими настирливими спазмами.

Сиплючи під ніс чортами, Тальяферро накинув на себе халат. Він відчинив двері і примружився від коридорного світла. Він упізнав чоловіка, який частенько дивився на нього з тримірників.

— Мене звати Х'юберт Мандел, — все ж відрекомендувався нічний гість різким шепотом.

— Слухаю вас, — відповів Тальяферро. Ім'я Мандела було відомим серед астрономів. Досить видатний, щоб посідати чільне керівне місце у Всесвітньому Астрономічному Бюро, досить активний, щоб стати головою Комісії з Астронавтики тут, на Симпозіумі.

Раптом Тальяферро спало на думку, що саме Мандела назвав Вільєрс очевидцем демонстрації свого методу передачі маси. Згадка про Вільєрса розвіяла рештки сонливості.

— Доктор Едвард Тальяферро? — поцікавився Мандел.

— Так, це я.

— Прошу одягнутися і йти за мною. Справа дуже важлива. Йдеться про нашого спільного знайомого.

— Доктора Вільєрса?

Очі Мандела ледь блиснули. Його брови і вії були настільки світлі, що надавали тим очам відкритого, незахищеного вигляду.

1 2 3 4 5