Переклад: Віктор Баранов
Мені з першого погляду стало ясно, що цей клятий гриб отруйний. Бо тільки отрута вбирається в такий кардинальський пурпур, старанно прикрашає його золотою прошвою, а тоді виставляє себе напоказ, будучи в цілковитій певності, що ніхто не ризикне до неї доторкнутися. Ми обидва одночасно помітили його на пагорку, з-під якого просочувалась зеленкувата вода, біля стовбура велетенського дерева, одного з тих чудовиськ рослинного світу, чиї могутні пагони простягаються далеко навсебіч, ніби слизькі й липучі змії, котрих не відрізниш ні від ліан, що їх обвивають, ні від справжніх зміїв.
— Чорт забирай! — вигукнув Джім.
До руїн, про які казав нам Нгала, було вже недалеко, але почало сутеніти, й мені геть не хотілося зустрітися з дикою звіротою, чиє гарчання ми весь час чули (хоча Джім і запевняв, що це мені вчувається). Тому я зробив вигляд, ніби поринув у свої думки, і мовчки йшов уперед. Одначе Джім гукнув мене, і мені довелося спинитись.
— Щось негаразд, Джіме?
— Авжеж! О, розтопчи його білий слон! Підійди лишень сюди, Верноне!
Я одразу ж насторожився (коли Джім згадує білого слона, краще бути обачним). Я озирнувся і з великим здивуванням побачив, що він, наче вкопаний, стоїть над цією пурпурно-золотою пасткою. Було вже темно, але навколо гриба гойдалось якесь бліде райдужне сяйво. Не знати чого — може, мене просто починала проймати вечірня вільгість,— я пересмикнув плечима, намагаючись позбутися неприємного тремтіння. Джім, здавалось, увесь був охоплений дивовижним збудженням.
— Даю відрубати праву руку, якщо це не лнага! Як гадаєш, Верноне?
— А я й не знав, що ти цікавишся грибами,— обережно, як і досі, мовив я.— В цих ділах я не знавець…
— Дурниці! Лнага саме твій профіль. А коли ти за всі три місяці своїх досліджень нічогісінько про неї не чув, то я починаю сумніватись щодо глибини й широти твоїх пізнань.
Я ледь був не закричав: "Он як, тобі мало, що ти нас затримуєш і ми замість того, щоб бути вже в руїнах Нгали, досі стовбичимо тут, у лісі, де нам загрожують дикі звірі! Ти ще й ображаєш мене!"
Але ж він згадав білого слона, і через те я тільки промимрив:
— Мені ніхто нічого не казав про лнагу…
Втім, з тим же успіхом я міг би й промовчати — він все одно не звернув ані найменшої уваги на мої слова.
— Гм… м,— мугикнув він.
— А що це таке?
Він співчутливо глянув на мене — так дивляться на маля, міркуючи, чи варто ставитися до нього серйозно і щось йому пояснювати. Однак вирішив, мабуть, що зробити це все ж необхідно; він розпочав довжелезну лекцію, мовби ми перебували на терасі у Фреда, а не в диких джунглях, на які опускалася ніч.
— Отож знай, Верноне, лнагу можна знайти лише раз у житті. А можна взагалі не знайти. Багато хто шукав її до останніх днів своїх, але навіть близько від неї не побував. Я приїхав сюди набагато раніше за тебе (всього на якийсь там місяць, подумав я, проте остерігся його урвати) і мав досить часу дізнатися про це. Хіба що божевільний пройде повз лнагу й не зверне на неї ніякісінької уваги…
— Чого ж? Візьми свою лнагу з собою, якщо вже вона тобі так потрібна, і не барімося!
Мені вже урвався терпець. Та й далеке зловісне гарчання ставало дедалі відчутнішим.
Джім стомлено похитав головою.
— Якщо ти нічого не знаєш про лнагу — краще обійдись без дурних балачок. Перше-ліпше негреня сказало б тобі, що лнагу ні в якому разі не можна носити. Вона тут-таки розсиплеться на порох. Іншими словами, від неї нічого не залишиться вже через кілька секунд після того, як її зріжеш.
Я подивився на нього так безневинно, як тільки міг.
— Вибач за таке наївне запитання, Джіме: що ж роблять з цією лнагою?
Він хвилину помовчав (це вивело мене з себе — вже геть стемніло!), а тоді задумливо сказав:
— Я гадаю, Верноне, другої такої можливості ми не матимемо.
Лагідність його інтонації не віщувала нічого доброго — я знав Джіма з дитинства.
— То що ж ти збираєшся робити? — скрикнув я.
— Лнагу треба з'їсти тут же, на місці,— глумливо посміхаючись, відповів він.
Побачивши, що він справді простяг руку до пурпурового наросту, я більше стриматись не міг, з усього розмаху вдарив його по пальцях і штовхнув. Мабуть, нервів моїх уже не вистачало. Джім не чекав од мене такого — можливо, тому, що був значно сильнішим за мене, і ми обидва про це чудово знали: він поточився і впав на мокру траву.
— Розтопчи тебе білий слон! — заревів він.— Ти що, з глузду з'їхав?
— Це ти втрачаєш глузд! — крикнув я, не думаючи ані про білого слона, ані про те, що посмів збити Джіма з ніг.— Як тобі могло спасти на думку напхати рота такою мерзотою, від якої на сто кроків смердить отрутою? Та чи ти не бачиш, що ніч ось-ось застукає нас тут, а до руїн іще йти та йти!
Власне, йому належало б зіскочити й кинутись на мене (він уже довів мене до того, що я ладен був з ним битись), але нічого такого йому й на думку не спало. І я ще дужче стривожився, коли почув, що він говорить так спокійно, мовби нічого й не сталося:
— Не будь дурнем, Вернене. Двічі в житті так не пощастить. Ніхто ще від лнаги не вмирав. Навпаки…— він замовк на якусь мить.— Навпаки, ми з тобою перші з-поміж усіх білих дізнаємось…
— Та ти мені хоч скажи, що це за цяця така? Поясни, заради чого ти хочеш отруїтися в глухих джунглях цим диявольським грибом! Аби знати, що потім отруяться дикі звірі, котрі тебе тут же зжеруть?
Джім мовчав, і з цієї мовчанки стало ясно, як він мене зневажає,— це гірше, ніж одвісити ляпаса. А коли знову заговорив, я зрозумів, що його рішення остаточне. Звісно ж, говорив він тим лагідним тоном, який не віщував нічого доброго.
— Тобі треба було зостатися вдома, Вернене, розгулювати своїми плантаціями, а не джунглями, мати справу з неграми, що звикли промовляти "так, масса", а не з Нгалою, і цікавитись — так собі, знічев'я — якимось лінчуванням, а не пошуками давньоафриканської культури.
— Всього кращого, Джіме,— тільки й відповів я і швидко пішов геть.
Я пречудово міг знайти шлях і без нього і зовсім не мав бажання залишати свою шкіру в джунглях тільки через те, що він несподівано втратив глузд.
Несподівано?
Не знаю.
Я знизав плечима і пішов лісом, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Я ж бо знав, що Джім завжди був несповна розуму, що його батько, невдаха Чарлі Браун, найбільший злидар з усіх білих жителів Джорджії, один із тих волоцюг, котрі живуть упереміш із неграми, здатні напиватися з ними й навіть одружуватися з негритянками й дюжинами плодити на світ нещасних дітей, які з перших днів свого життя ладні проклинати батьків. Щоправда, Чарлі одружився не з негритянкою, а з якоюсь Евдорою, котру підчепив невідомо де, однак вони обоє надривались на плантації поруч із неграми. І якби я випадково не зустрівся з Джімом…
Хоч як я старався, але в цій імлі, під густим листям, що тіснилось на змієвидних гілках, поміж стовбурами, обплетеними сіткою ліан, по тванюці, яку мені не хотілося б називати землею, іти швидко було неможливо. Усе довкола таємниче шелестіло й ворушилося, ніби я забрів у пастку, чиї стіни ладні були ось-ось розчахнутися, полишивши мене сам на сам з якимось із тих диких звірів, котрі, як я відчував, безшумно скрадалися за зеленими завісами листя, винюшкуючи мої сліди й зарання облизуючись. До того ж, у глибині душі я не дуже вірив, що йду правильно до священних руїн, про які розказував нам Нгала. Той, хто вирушає в джунглі — та ще й уночі,— маючи намір брести навздогад, не швидко наближається до мети. Я всім серцем проклинав Джіма й дослухався, сподіваючись, що він усе ж пішов услід за мною. Проте я знав, що ніяка сила не зрушить його з місця, якщо тільки він сам не передумає. Та ще гірше — і це я знав напевно: ніяка сила не здатна вибити йому з довбешки того, що він туди втокмачить.
…Мені було тоді, певне, років вісім. Стояло літо, і я геть засапався, поки прибіг у маленький акацієвий гайок, де ховався старий негр, котрий гнав самогон у ветхій халупі, побудованій колись давно ще моїм дідом Стюартом. Щоправда, ховався — це ми тільки так казали. Насправді ж Іаків зовсім ні від кого не ховався, самогон у нього купував сам шериф Хоуард. Звісно, не особисто, а через здорованя Джо — адже не міг шериф власною персоною з'являтися до Іакова по спиртне. Я хочу сказати, що Іаків цілком відкрито жив у цій халупі й, напевне ж, сплачував моєму батькові якусь оренду, грішми чи самогоном (гадаю, скоріше за все самогоном). Іакова я боявся, бо він завжди був п'яний, але мені подобалось підглядати за ним, доки він вовтузився під акаціями, котив барильце чи плівся по воду до маленького струмочка, котрий ледве сочився поза його халабудою. Я й нині ще пам'ятаю, з яким захопленням, затамувавши подих, я вдивлявся в нього, бо він — як би це сказати? — був людиною особливою. Одного разу я чув, як моя мати осудливо говорила про нього з негром-проповідником і звинувачувала його в тому, що він "робить ще нещаснішими людей, котрі й так уже нещасні", і в моїй дитячій уяві старий поставав якимось демоном, що на довершення святотатства мав ім'я біблейського патріарха. Проте цей демон притягав мене значно дужче, аніж святі, про яких нам розповідав священик, і, коли я дивився, як він, заточуючись, блукає під зеленими кронами акацій, мені* здавалось, ніби я присутній при якомусь таємничому ритуалі, схожому на чорну мессу.
Його звичне заняття було схоже на релігійний ритуал, бо він весь час наспівував уривки духовних гімнів і з його товстих бузкового кольору уст на кожному кроці злітали імена біблейських святих. Згадуючи про це нині, коли я вже дорослий, я кажу собі, що старий був надто простим і вірував надто нехитро, а отже не вбачав жодного протиріччя між біблейськими заповідями й потайним винокурінням. І все ж тоді мені здавалося, що він, справляючи свою службу, глумиться над усім священним для людини. Це, вочевидь, і було поясненням того жаху, який я відчував, коли стежив за ним.
Я щойно перебіг через струмок по перекинутому через нього невеличкому дощатому місточку й заховався за деревами, щоб непомітно підкрастися якомога ближче до халупи, аж раптом над моєю головою пролунав голос, котрий линув, здавалося, просто з неба:
— Агов, білий, що тобі тут потрібно?
Першої миті мені здалось, що це якийсь ангел вимагає пояснення за нечестиву цікавість до старого.