Оповідання
Переклад: Марія Венгренівська
Пан Рів'єр натис на кнопку, й шибка опустилася; шофер скинув швидкість.
— Нам ще далеко, Емілю?
— Друга чи третя вулиця праворуч, у передмісті Сент-Антуан.
— Спиніться тут, хочу трохи пройтися. Я зроблю це з приємністю. До того ж вам буде важко розвернутись, закуток там вузький. Я тільки заскочу до антиквара, всього на півгодинки.
Рів'єр пішов вулицею. Ні, таки не треба було відпускати машину… Аж лячно стало: від ходи знову розболілося серце. Йому зробилося недобре ще вчора, на засіданні музейної ради.
Він підвів очі, подивився на назву вулиці й звернув у провулок.
Якийсь перехожий побачив, як добре вбраний пан, чіпляючись за стіну, повільно сповзає на тротуар. Перехожий спинився й несміливо запитав:
— Може, вам допомогти?
Рів'єр усміхнувся, хотів подякувати, але в голові запаморочилось, його кинуло в піт. Він м'яко сповз додолу, не вдарившись ні об стіну, ні об тротуар. Потім виразно почув:
— П'яний уже з самісінького ранку!.. А на вигляд такий порядний…
— Та ні, ви ж бачите… Він хоче щось пояснити… Ага, нехай скажуть його шоферові… Але де ж він, пане?
Рів'єр більше не мав сили навіть губами ворушити. Це був ніби сон чи, швидше, кошмар. Ні, таки приємний сон… Скільки рук! Який він важкий… Його підіймають. І вже ніщо не болить… Хряснули дверцята машини.
— До "Святого Антонія"!
"Чому до святого Антонія? — промайнуло в нього.— Чому мене довіряють святому Антонію?.. Ага!" Рів'єр виразно уявив собі блакитно-червоного й позолоченого святого Антонія з гіпсу на коробці-касі в невеличкій пральні на вулиці Баньйоле, де колись господарювала його мати. Він анітрохи не злякавсь, відчувши, як на шаленій швидкості віддаляється від берега. Тепер він лежав на стосах простирадл, зовсім не дивуючись, що пливе по знайомій праленці.
Берег віддалявся з запаморочливою швидкістю…
— Ваш клієнт мертвий,— мовив черговий лікар у "Святому Антонію".
Голос долинав десь ізгори і здалеку.
Мертвий… Мертвий… Пральня нечутно розтанула в спокійній теплій воді.
— Що ж із ним робити, бригадире?
— Ви його обшукали?
— Ніяких паперів, тільки вісім банкнот по десять тисяч франків у золотому гаманці з витисненим вензелем "А. Р.". Та ще ось це…
Бригадир крутив у руках різьблений бронзовий замок із позолотою.
— А мітки кравця є?
— Нема. Але на сорочці вишиті ініціали… Чоловік, видко, заможний.
З лікарні поліцейський подзвонив до районного комісаріату поліції.
— Як він одягнений?.. Сірий фланелевий костюм, синя сорочка, білий комірець, чорна краватка. Високий, худорлявий, років шістдесят, не менше. Ініціали "А. Р." і орден Почесного легіону… Не такий, як звичайно,— розетка на золотисто-білому тлі. Так, чекаю… Там з'ясовують, чи його ніхто не шукає?.. Ще ні?.. У морг? Слухаюсь, шефе!
— Отже, везімо клієнта в морозильник. Це дуже до речі, Люсьєне, по дорозі підкинеш мене додому — вулиця Доменіль, біля набережної.
Опівдні Еміль завів автомобіль, об'їхав навколо кварталу, зупинився перед антикварною крамницею. Штори були опущені. Обідня перерва.
— Знову хазяйська примха! Певно, поїхав на метро. Від площі Бастілії там пряма лінія до Йєнської площі.
Будинок пана Рів'єра з величним, позбавленим усякого смаку фасадом на вулиці Басано скидався швидше на якесь південноамериканське посольство. Та досить було переступити поріг… У міру того, як відвідувач заглиблювався в анфілади кімнат, подив на його обличчі змінювався щирим захопленням. Вишукані, зі смаком підібрані речі й справжні раритети змагалися тут за кожен куточок.
У двадцять п'ять хвилин на другу Анатоль увійшов у велику вітальню й рушив до пана Дестенвіля.
— Пане хранителю,— мовив Анатоль йому на вухо,— я занепокоєний. Хазяїн завжди такий пунктуальний…
— Саме про це щойно говорили й ми. Анатолю, ви не знаєте, що могло трапитись?
— Навіть не здогадуюсь. Знаю тільки, що рано-вранці пан поїхав до свого антиквара Суфранса. Я щойно туди телефонував. Пані Суфранс запевняє, що хазяїн до них сьогодні не заходив.
— Цього ще бракувало! А о котрій він вийшов з дому? — втрутився в розмову граф де Клервольт.
— О десятій, пане де Клервольт.
— Я подзвоню префектові, може, ще застану його на роботі… Де у вас телефон?
— Ось тут, пане де Клервольт.
Анатоль показав на інкрустовану шафку на чотирьох позолочених ніжках, з масивними бронзовими дверцятами. Колись вона належала самому Регенту. Рів'єр купив її торік на аукціоні в герцога Вестмінстерського. Телефон стояв у шафці.
— Алло, мадемуазель, я хотів би поговорити з префектом. Це граф де Клервольт… Так, де Клервольт, голова об'єднання "Олія і супутні товари". Справа термінова… Пішли його шукати,— кинув він, затуливши долонею трубку.— Може, Рів'єр тим часом повернеться. О, хтось відчиняє двері! То не він?
Але це був Анатоль.
— Ні, хазяїн не повернувся. Панове, може, сядете до столу? На обід сьогодні суфле з трюфелями.
— Суфле не чекатиме, це діло святе! — вигукнув Сюбліме.
— Алло, префекте, любий мій, мені незручно вас турбувати… Всього лиш кілька слів. Я дзвоню від Рів'єра, від Анрі Рів'єра. На годину дня він запросив кількох друзів, у тім числі й мене, на обід. Уже двадцять п'ять хвилин на другу, а його немає. Шофер близько десятої ранку розминувся з ним у передмісті Сент— Антуан… У районних комісаріатах і лікарнях? Дякую. Ми чекатимемо в нього вдома… Так… Звичайно, я вам передзвоню, якщо…
Клервольт поклав трубку.
— Префект радить нам не хвилюватися, він передзвонить.
— Анатолю, подавайте на стіл,— розпорядився Сувестр.— Хазяїн, певно, затримавсь, як завжди, в антиквара.
Четверо чоловіків перейшли через Мантуйський салон, названий так тому, що на майстерно різьблених панелях тут красувалися шовкові гобелени із зображенням герба уславленого роду герцогів Мантуйських.
На стіл було накрито в невеликій їдальні, оздобленій чорними лакованими і з позолотою панелями з королівських покоїв Пале-Роялю.
— Я люблю цю кімнату,— мовив Дестенвіль.— Ота велика їдальня з її буфетом, в якому виставлено срібний посуд роботи Жерменів, занадто помпезна, як на мене.
— Цілком можливо. Але остання вечеря, яку давали там на честь від'їзду Нонса, була чудова. Я нарахував двадцять п'ять слуг у лівреях на п'ятдесят гостей…
— Ви вже мені даруйте, пане, але нас було тридцять двоє,— мовив, усміхнувшись, Анатоль.— Та й тих не вистачало! Кухні у нас розташовані незручно. Хазяїн не любить запахів з них, і торік перемістив кухні у другий кінець будинку.
— А тепер погляньмо, що нам тут приготували,— мовив Сюбліме.— О, суфле з трюфелями, лангусти по-армориканськи… Нічого м'ясного?!
— Що вдієш — п'ятниця, друже мій!
— Мене давно цікавить ось що: пан Рів'єр віруючий?
— Про це я ніколи не думав. Як поміркувати, то Рів'єр здається мені, прихильник галліканської церкви з антиклерикальними нахилами. В сімнадцятому сторіччі він пішов би до обідні, хіба якби був королем.
Клервольт перший рушив до столу, коли це Анатоль шепнув йому:
— Пане графе, вас просять до телефону. Це префект… Якщо вам зручно, можете розмовляти з вітальні.
— А-а, префект! Нарешті ми з'ясуємо, де Рів'єр. Хай йому дідько, вже десять хвилин на третю!..
Анатоль причинив за Клервольтом двері.
— Так, так, любий префекте… Тут… На обіді? А, звичайно! Дестенвіль, директор Національних музеїв, Сувестр, повірений Рів'єра… Атож, ви його знаєте. І Сюбліме, малюк Сюбліме… Так, не має значення. Хто з родичів, тут, за столом? Нікого. А втім, наскільки я знаю, родичів у нього немає… Але навіщо? Як? Помер?! Де?.. На вулиці?.. Раптово! Та що ви кажете?! В Інституті судової медицини? Пробачте, інститут це… О! Так, морг! Як… невже?! По вензелю й ордену Почесного легіону?.. І комусь із нас треба приїхати і впізнати його… Боже, боже… Звичайно, я сповіщу всіх.
— Друзі,— мовив Клервольт, з'явившись у дверях,— мені випав тяжкий обов'язок повідомити вам, що нашого друга Анрі Рів'єра не стало… Він помер сьогодні вранці… на вулиці… сам… Поліцейська швидка допомога відвезла його до моргу.
— До моргу?! — скрикнув Сюбліме.— Рів'єра до моргу?! Який жах! Хіба б він подумав…
Анатоль вийшов. Усі повставали.
Цілих тридцять років Анатоль керував сімнадцятьма слугами, які мили, чистили, варили для власника розкішного будинку на вулиці Басано. Завдяки багатству свого хазяїна Анатоль зажив такої самої слави серед прислуги, як Рів'єр у вищому світі. Тепер, почувши страшну новину, він вислизнув через бічні двері, зробивши знак двом своїм підлеглим, щоб подавали без нього.
Лангусти холонули на тарілках.
— Панове, вам подавати далі? — спитав один із слуг.
— Звичайно, ні,— відказав Сувестр.
Знову з'явився Анатоль. Очі в нього були червоні. Запала довга мовчанка. Нарешті Клервольт не витримав:
— Це жахливо, але я голодний! Що там у тебе ще є, Анатолю?
— Весняний гарнір із зеленим горошком і кава з шербетом.
— Овочі пропустимо, а от тацю з сирами передайте,— сказав Клервольт.
Всі, крім Сюбліме, понакладали собі в тарілки.
— Що, немає апетиту, друже? — поцікавився Клервольт, хапливо ковтаючи великий шматок блакитного овернського сиру з хлібом.
— Ні, сири я дуже люблю, сіле Ласень заборонив мені їсти молочні продукти… Через мій артеріосклероз. Та ще й оце лихо… Бідолашний Анрі! А що, хіба тиск у нього був підвищений?
— Та не дуже — сімнадцять-вісімнадцять[1].
Сюбліме зблід.
— Подумати лишень! А в мене ж двадцять!
— О, то ви хоч у цьому обскакали Рів'єра! — кинув Дестенвіль.
— А ви, любий, як завжди, зі своїми зауваженнями…
— Тихіше, панове,— втрутився Клервольт,— для сварки тепер не час і не місце. Анатолю, дайте мені ще трохи козячого сиру.
— Може, подавати шербет, панове?
— Господи, ну звісно! Якщо він є,— знов озвався Клервольт.— Я певен, нашому другові не сподобалося б, якби ми відмовились від його останнього обіду. Знаєте, я люблю тризни за давніми звичаями… Тридцять років тому, у моїх фермерів… Так, дві грудочки цукру.
— Розкішний напій! Чиста кава.