ПОВІСТЬ
1
Герберт випив другу чашку кави й відсунув підноса з посудом. Поліз до офіцерського планшета і вийняв невеличкого конверта з візитною карткою.
"Приходь завтра ввечері до нової кав'ярні "З айстрами". Тільки неодмінно, є важливі справи!" — написав він.
Кельнерка, яку він підкликав до себе, підрахувала, скільки з нього належить, і взяла конверт.
— Прошу вас, передайте це завтра вранці.
— Будьте спокійні, пане майор.
Герберт почекав, поки молода, повна дівчина пройде до буфету, потім перекинув через плече ремінець планшета і вийшов з казино.
Невеличкий ринок містечка вже зовсім спорожнів, хоча ще не смеркло. Кельнери в білих кітелях заносили до барів плетені бамбукові крісла та столики і скручували кольорові балдахіни, які опівдні захищали від сонця відвідувачів, котрі на відкритому повітрі пили вино або ром.
З вузької вулички викотилася поливальна машина і хлюпнула струмком шумовиння на холонучий брук. Курява, яка сідала на нього навіть у безвітряні дні, спливала густим потоком в канави. Миготливі реклами танцювали над вітринами крамниць. Вітрини теж втратили свої гарячі барви під товстим шаром пилу, що нагадував про курну пустелю кам'янистих узгір'їв, перетятих глибокими ярами, вижолобленими у м'якому вапняку. Узгір'я, що тхнули спекою і смородом тліючих трав, відтискали містечко аж на край схилу, підошва якого купалася в затоці.
Автобуса ще не було, отож Герберт рушив вузькою вулицею між кам'яними стінами старих будівель. Вуличка терасами спадала до берега. За хвилину він зійшов на дерев'яний причал, що врізався в мертві води затоки. На кінці абияк збитого помосту тремтіло світло сигнального ліхтаря. Герберту воно нагадало вічний вогник, що висить перед вівтарем у синястому мороці храму.
Він сів близенько біля ліхтаря і став спостерігати безформні обриси кількох старих барж, які щодня постачали містечку продукти, воду й алкоголь. Над портом, чи швидше над пристанню, збитою нашвидку, з цілковитим ігноруванням найелементарніших умов безпеки, сяяло нерівне кільце вогнів. Біля гори, де містився маленький ринок, жовті вогники хаотично зливалися в плутану композицію поспіху, примітивності й недбальства будівельників.
Герберт набрав повні груди свіжого повітря, що оповивало затоку холодною хвилею. Тільки тут можна було забути про безплідну пустелю, яка відокремлювала цю підлу діру від міст, населених нормальними людьми.
Герберт подумав, що випив надто багато кави. Лікар дозволив лише чотири чашки на тиждень: сьогодні він випив якраз стільки.
Він зігнув і випростав пальці. Ні, ще не тремтять! Прокляті руки ніколи не хотіли тремтіти в кабінеті лікаря.
Тишу в порту розірвала моторка. Шум її двигуна нагадував дирчання палки, коли нею проводити по штахетах паркану.
Герберт повернувся на ринок, задоволений з короткої хвилини спокою і бездумності. Посидіти тут без думок — неабияка приємність. Забуваєш про чотири вулиці, захаращені газетами, цигарковими коробками, побитими пляшками з-під вина, про ці вулиці, які визначали його мешканцям межу їх скромного світу. Парадоксальне явище! Портьє повного блощиць готелю, чи кухар у казино пирснули б від сміху. Раніше ніж перші вікна згаснуть на сон, Герберта відокремлять від цієї місцевості сотні кілометрів і все ж таки... чотири вулиці, ринок і казино, тераси узгір'їв, укриті вапняковим пилом, справді окреслюють для нього межу світу.
Герберт був задоволений тим більше, що відіслав листа саме зараз, увечері, а не завтра, після повернення.
Біля казино вже чекав невеличкий автобус із плескуватою мордою-радіатором. Він ледве міг узяти кільканадцять пасажирів. Зручні, комфортабельні машини застрягли б на першому ж повороті тутешнього вузького шосе.
В машині сиділо кілька офіцерів. Герберт неохоче потиснув по черзі простягнені до нього руки.
— Де ж цей плюгавий водій?
— На якого біса тут чекати?
— Гукніть його!
— Свиня, дудлить з барменом п'яту порцію рому.
— Маленька порція рому не зашкодить і нам. Га?
— Панове офіцери...
Чудовий ром, привезений з Італії, на деякий час поліпшив усім настрій. Потім льотчики спільно витягли шофера з бару, й автобус хутко рушив убік світлих вілл вздовж шосе, яке стрімко пнулося вгору.
Герберт машинально дивився крізь шибку. Вони саме минули темні контури фабрики. Власник її давно вже згорнув справи і виїхав у нормальний світ.
Саме так зустріли недавні зміни в містечку лікарі, адвокати, вчителі та жменька добре обізнаних із ситуацією робітників, словом, усі, хто мав трохи грошей та можливість кудись виїхати. Натомість сюди з'явилися нові люди. Розрослися нові заклади: лікарня, ресторанчики, пристань, пошта, готелі, з'явилися місця розваг, де з-під поли продавали алкогольні напої. Всеньке містечко пристосувалося до нової функції: обслуговування проклятої авіабази, збудованої за кілька кілометрів звідси, в глибині кам'яної пустелі, серед полисілих пагорбів. А ті мешканці, яких зрадили нерви, переїхали в інші, нормальні місця.
Автобус проїздив по прямокутних світлих плямах, що падали з широких вікон лікарні. Вона чекає біля одного з цих вікон. Сьогодні в неї чергування, завтра вільний день, і ввечері вона прийде до кав'ярні "З айстрами".
"Я справді дуже добре зробив, що написав цього листа. Не було рації відкладати до ранку".
Шосе ще раз повисло над вогнями містечка. Герберт побачив мініатюру ринку, вулиць, що стікалися до порту, тремтячий вогник на кінці пристані і далі — нерухоме плесо матової затоки.
Шофер сердито крутнув руль. Машина, раптово кинута вбік, викотилася на новий залом шосе. Схил скінчився. Асфальтова річка тепер звивалася по плескатому скелястому узгір'ю.
— Закуриш, Герберте?
— Спасибі. Сьогодні в мене нічний рейс.
— Знаю. Навіщо б ти їхав до бази! Ти ж, мабуть, не везеш у кишені заяву про звільнення! Га? Майоре? Чому ти не попросиш звільнення? Напиши: через занепад психічних сил. Таким проханням ніколи не відмовляють. Найбільше за чотирнадцять днів виїдеш звідси старою баржею, яка возить харч. Подумай: лише два тижні відокремлюють нас від нормального життя!
— Заткнися, холера б тебе взяла!
— Я знаю. Нема чого зганяти на мені злість. Ти ж сам підписав це буйволяче зобов'язання: ну й нема про що говорити.
— Чому буйволяче?
— Треба мати розум і спритність буйвола, щоб дозволити себе сюди загнати.
— Ти заткнешся чи ні?
— Я тільки так собі. Доки ж дивитися, як теля, на це мертве каміння?
— Знаєш, де воно в мене—твоє каміння,— розсердився Герберт. Балакучий капітан дратував його, хоч Герберт знав, що обидва вони мучаться однаково і не варто докучати одне одному.
— Все одно я виїду звідси раніше від тебе.
— Навіщо гризтися? Ми всі бажаємо тобі швидкої відповіді.
До розмовників повернулося кілька облич, на яких можна було прочитати щось схоже на зацікавлення.
— Ну, як твоя заява?
Герберт вилаявся. Хтось мовив:
— Отож воно й є. Кожен хотів би, щоб його перевели на цивільну лінію.
— Але ж я перейду!
— Дай тобі, боже.
— Побачите.
— Дай тобі, боже.
— От побачите! Як я вип'ю багато кави, в мене тремтять руки. Це несхибний доказ, що я виїду з цієї діри.
Залягло мовчання. Напевне всі думали, куди їдуть з цієї діри, як починають тремтіти руки. Однієї ночі людину забирає карета швидкої допомоги — і кінець надії! А потім вже тільки будинок лікарні й мур, посиланий вгорі битим склом...
— Герберте?
— Що?
— Більше не кажи цього!
— А хіба що?
— Ти ж знаєш. Хай тільки комендатура довідається, що ти патякав тут, в автобусі, і тобі кінець.
— А що мені до того? Говорю, аби тільки щось говорити. Але все одно я звідси поїду. Ви ще побачите.
— Дай тобі, боже.
Автобус здригнувся на вибоїні. Задні колеса трохи осіли.
— Начальнику, ресора!
Шофер загальмував і виліз, щоб оглянути машину. Коли він відчинив дверцята, всередину просочилися пахощі задушливого вечора. Раптом війнуло гіркотою важких, посохлих трав, високих і колючих. Опівдні вони пеклися в сонячній пожежі і згодом тхнули терпко, мов недокурки цигарок.
Пахощі, що їх відчули офіцери, долинали від високого бадилля, що росло купами на північних схилах пагорбів.
Водночас усі почули ще далекі, притишені й невиразні відгомони бази. Найбільш за чверть години вони будуть на місці, але зараз не бачили навіть фіолетових шпаг прожекторів, що стинали голови першим зіркам погожої ночі. Низько над горизонтом тремтів пурпур заходу...
Шофер знову без слова сів за руль і шарпнув автобус. Задня частина машини без упину трусилася, офіцери лаялись і пересідали на передні сидіння.
Пальне до нудоти смерділо чимось кислим, ятрило очі. Герберт протер великі, темні скельця окулярів.
— Начальнику!—гукнув він.— Якщо ви будете й далі так смердіти, мої очі пропадуть зовсім.
— А це мене обходить? Привезу вас на місце, хоч у мене і зламана ресора. А що до очей — не маю ніяких наказів.
— Бачиш,— втрутився капітан,— оце і є правда про наше містечко, про нас самих та наше запльоване животіння. Всі, наче роботи, виконують лише те, за що їм платять, а решта нікого не обходить. Шофера не цікавлять твої очі. Тебе ж, крім польотів, теж мало що обходить. А знаєш, чому? Не знаєш? То я тобі скажу. Тому, що цей паршивий клаптик землі нікого з нормальних людей не цікавить. Навіть якщо для нас вантажать на баржу ром, капусту й шинку, думають про капусту, яку треба доставити на місце, а зовсім не про людей, які її їстимуть.
— Ви, капітане, довго можете так балакати?
— Довго. В усьому винні довгі години, коли я сиджу мовчки і чекаю в навушниках людського голосу, перетвореного на мову рисок і крапок. Від цього слухання можна збожеволіти. Ручуся вам.
— Під три чорти, я теж дещо про це знаю. І не тільки від слухання.
— Пробач,— буркнув капітан,— знаю, що тобі, майоре, найгірш. Ти бачив останній кінофільм?
— Не ходжу в кіно. Воно мене нервує.
— Шкода. Добрий фільм і гарненькі ніжки.
— Прошу вас, капітане, перестаньте нарешті базікати. Шофере, доки ви будете так смердіти вашою сумішшю? Без усякого поняття ведете автобус!
— Відчепіться, пане офіцер, від мене. їду, як мені подобається. Головне, щоб я встиг, за це мені платять. Якщо ви, майоре, не заткнете пельку, я почну смердіти так, що лікар заборонить вам нічний політ.
— Як ви смієте!
— Панове,— обізвався хтось попереду — навіщо скандалити? Майоре! Машина завжди жахливо смердить і вас ніколи це не дратувало.
— Прошу пробачення,— мовив Герберт,— це все через руду пустелю.
Ніхто не зрозумів, що хотів сказати майор, але його не перепитали.
Він протер носовичком скельця окулярів, кілька разів хукнув на них, дивлячись, як роса вкриває кришталиками скло.