Цикламенові гаї

Неподалік нашої садиби височів укритий травою й вересом конічний пагорб з трьома оливковими гаями нагорі, відмежованими один від одного миртовими заростями. Я назвав ці гайочки Цикламеновими, бо навесні земля під оливами яскравіла малиновим цвітом цикламенів, що буяли тут небачено пишно. Пістряві круглі цибулинки сиділи в землі, ніби устриці, і кожна вистромлювала назовні жменьку темно-зеленого листя з білими прожилками та фонтанчик прегарних квітів з рожевими пелюстками-сніжинками.

Пополудні в Цикламенових гаях, у затінку олив, було дуже приємно. З пагорба відкривався широкий краєвид на долину, на мозаїку ланів, виноградників, цитринових садів. Ген-ген удалині мріло море, іскрометне, мерехтливе, з м'якими млосними хвильками. На верхів'ї пагорба завжди віяв легкий вітерець, навіть коли в долині стояла душна спекота. Тут, нагорі, теплокрилий легіт шелестів листям олив, а пониклі квітки цикламенів без упину земно вклонялися одна одній.

Це було ідеальне місце для перепочинку після виснажливого полювання ящірок, коли голова розколюється від спеки, одяг просякнутий потом, а три собаки, висолопивши рожеві язики, чмихають, мов маленькі, допотопні паровики. Якось, відпочиваючи тут саме після такого полювання, я придбав собі двох нових пернатих друзів і мимохіть розкрутив цілу низку подій, які зачепили мого брата Ларрі та містера Кралевського.

Собаки простяглися на килимі з цикламенів, вони лежали долічерева на прохолодному грунті, напівзаплющивши очі й висолопивши мокрі, тремтячі язики. Я сидів, притулившись спиною до столітнього стовбура оливи, як до спинки крісла, озирав поля й намагався розпізнати в рухомих барвистих цятках моїх друзів селян.

Удалечині над світлим прямокутником достиглої кукурудзи з'явилася сорока, схожа на швидкокрилий чорно-білий мальтійський хрест. Вона ширяла над пласкими клаптями полів, рішуче націлившись на вершину пагорба. Наблизившись до мене, сорока тричі прокричала хрипким, приглушеним голосом і стрілою пірнула в гущавину олив. Запала тиша, відтак з оливняка долинули різкі, пронизливі крики. Вони лунали чимраз гучніше, а тоді помалу згасли. І знову я почув застережливий скрекіт сороки, яка випурхнула з густого листя та й полетіла геть. Я слідкував за нею, аж доки пташка перетворилась на дрібненьку порошинку, що пливла над кучерявим трикутником виноградника на обрії. Потім обережно підкрався до дерева, звідки допіру лунали дивні звуки.

Там, високо в гіллі, я розгледів великий, наполовину прихований срібно-зеленим листям клубок хмизу, схожий на застряглий у гілках пухнастий футбольний м'яч. Ледве тамуючи хвилювання, я поліз угору. Собаки обступили стовбур з усіх боків і з цікавістю стежили за мною. Досягнувши висоти гнізда, я подивився вниз, і в мене заскімлило під серцем, бо задерті догори собачі морди звідси видавалися зовсім крихітними, не більшими за квітки фіалки. З мокрими від хвилювання долонями я пробирався до краю гілки і нарешті опинився біля гнізда серед листя, що тремтіло на вітерці.

Це було масивне кубло, великий, глибокий кошик із старанно переплетених хмизинок, усередині вистелений корінцями й землею. Невеличкий вхідний отвір був оторочений гострими шпичаками. Шпичаки стирчали також на стінках гнізда і на мудровано сплетеній маківці. Таке гніздо мало відстрашити навіть найзавзятішого орнітолога.

Намагаючись не дивитись униз, я простягся на гілці, засунув руку всередину колючого кошика і почав порпатися там. Мої пальці намацали м'яку, тріпотливу грудочку пуху, і з кубла залунали пронизливі зойки. Я обережно обхопив пальцями товсте тепле пташеня й витяг його назовні. Навіть я, з моєю палкою любов'ю до пташні, не міг би назвати його привабливим. У нього був короткий роздутий дзьоб з жовтими складками в кутиках, лиса голова та підсліпуваті каламутні очка, які надавали йому вигляду п'яниці або, радше, розумово недорозвиненого. Зморшкувата шкіра звисала складками; здавалось, що вона хватькома, абияк пришпилена до м'яса чорними росточками пір'я. Між худими ногами стирчав великий мішкуватий живіт, крізь тонку шкіру якого просвічували нутрощі. Пташа сиділо на моїй долоні, випнувши живіт, немов наповнену водою кулю, і безпорадно сопіло.

Всередині кубла я навпомацки знайшов іще трьох пуцьвірінків, так само бридких, як і перший. Недовго думаючи, я вирішив узяти одну пару собі, а другу лишити матері. Це здавалось мені цілком справедливим, ну справді ж бо. які могли

бути в неї претензії? Собі я вибрав найбільшого (він швидко підросте) і найменшого (він сопів так зворушливо), бережно засунув їх за пазуху і почав спускатися вниз, де нетерпеливились собаки.

Коли я показав цуценятам нові здобутки для мого звірин ця, вони одразу ж винюхали тут дещо їстівне і заходилися вже гострити зуби на пуцьвірінків. Вишпетивши їх, я показав сороченят Роджеру. Він обнюхав малят у своїй звичній манері і враз скочив як опечений, бо пташенята рвучко задерли голови на довгих кощавих шиях, широко розтулили червоні роти і голосно завищали.

Дорогою додому я намагався придумати імена моїм новим плеканцям і ще бився над цією проблемою, коли біля будинку побачив автомобіль, з якого виходили мої родичі, навантажені покупками. Тримаючи пуцьвірінків на долонях, я попросив придумати їм гарні імена. Всі миттю обернулись у мій бік, і кожен прореагував по-своєму.

– Ой, які гарнюсінькі! – замилувалась Марго.

– Чим ти їх годуватимеш? – запитала мама.

– Які потвори! – сказав Леслі.

– Знову нові звірі? – обурився Ларрі.

– Боже мій, мастер Джеррі, – бридливо скривився Спіро. – Хто вони такі?

Я відповів досить холодно, що це маленькі сороченята і я нікого не прошу висловлювати свою думку про них, а просто хочу, щоб мені допомогли вибрати їм імена. Як їх можна назвати?

Але всі були не в тому настрої.

– Уявіть лишень! Він забрав бідних крихіток у матері! – сказала Марго.

– Сподіваюсь, синку, вони вже вміють їсти самі? – поспитала мама.

– Пресвятий боже! Чого тільки не приносить мастер Джеррі, – зауважив Спіро.

– Пильнуй, щоб вони не почали красти, – застеріг Леслі.

– Красти? – занепокоївся Ларрі. – Я думав, що то тільки галки цуплять усе підряд.

– Сороки теж, – запевнив Леслі. – Жахливі злодійки.

Ларрі витяг з кишені банкноту в сто драхм і помахав нею

над пташенятами. Ті одразу підвели голівки, закрутили шиями і несамовито завищали. Ларрі прудко відскочив убік.

– Ти правий, хай їм грець! – збуджено вигукнув він. – Бачив, як вони пнулися вихопити в мене гроші?

– Не будь смішним, синку. Вони просто голодні, – сказала мама.

– Ні, мамо... Ви бачили, як вони наскакували на мене? Це гроші їх привабили... Навіть у цьому віці в них проявляються злочинні інстинкти. Злодюжок не можна тримати в домі, – це все одно, що жити поруч з Арсеном Люпеном. Джеррі, однеси сорок туди, де ти їх узяв.

Я із вдаваною простодушністю пояснив, що це неможливо, оскільки вони сироти і без матері пропадуть з голоду. Як я і передбачав, це пояснення миттю привернуло на мій бік маму й Марго.

– Неприпустимо, щоб сіромашки загинули голодною смертю, – заявила Марго.

– Не розумію, чому їх небезпечно тримати, – сказала мама.

– Ви ще пошкодуєте! – скипів Ларрі. – Самі ж наражаєтесь на неприємності. Вони обнишпорять кожен закапелок. Нам доведеться закопати всі наші цінності й поставити скрізь збройну варту. Це просто божевілля.

– Не плети казна-що, любий, – заспокоювала його мама. – їх можна тримати в клітці і випускати тільки для моціону.

– Моціону! – палав обуренням Ларрі. – Звичайно, ви назвете це моціоном, коли вони носитимуться по кімнатах зі сто драхмовими банкнотами в своїх огидних дзьобах.

Я клявся-божився, що ніколи, нізащо не дозволю їм красти. Ларрі ладен був спопелити мене очима. Я нагадав, що все таки сороченят треба якось назвати, але ніхто не міг запропонувати нічого путнього. Всі стояли й дивились на тремтячих, поки що безіменних пуцьвірінків.

– Що ти збираєшся робити з цими вилупками? – запитав Спіро.

Крижаним тоном я розтлумачив, що збираюся доглядати їх, і додав, що це не вилупки, а сороки.

– Як ти їх зовеш? – насупився Спіро.

– Сороки, Спіро, сороки, – повільно й чітко вимовила мама.

Це було нове слово в англійському лексиконі нашого друга, і Спіро довго повторював його про себе, щоб краще запам'ятати.

– Сокороки, – промовив він нарешті. – Сокороки, еге ж?

– Ні, Спіро, сороки, – виправила його Марго.

– Я й кажу, сокороки, – розсердився Спіро.

Ми в ту ж хвилину припинили підшукувати їм імена, і вони обидві так і лишились для нас просто Сороками.

До того часу, коли пташенята підросли й оперились, Ларрі так звик до них, що геть-чисто забув про їхні буцімто злочинні нахили. Тлусті, лискучі, невгамовні Сороки сиділи на краєчку плетеного кошика, чимдуж лопотіли крилами і всім своїм виглядом уособлювали невинність. Все йшло добре, допоки вони не навчились літати. На перших стадіях навчання Сороки брали розгін на столі, що стояв на веранді, і, відчайдушно махаючи крилами, пролітали в повітрі футів п'ятнадцять, а тоді важко падали на кам'яні плити.

їхня сміливість зростала в міру того, як міцніли крила: невдовзі вони наважилися здійснити свій перший справжній політ навколо будинку. Це було чарівне видовисько. Довгі хвости блищали на сонці, крила зі свистінням розтинали повітря під виноградними лозами. Я гукнув моїх надвір помилуватись пташенятами. Запримітивши глядачів, Сороки наддали швидкості, ганялися одна за одною, підлітали майже впритул до стіни, після чого переходили у віраж і виконували акробатичні трюки на гілках магнолії.

Кінчилось тим, що одна з них, запишавшись від наших аплодисментів, врізалася у виноградну лозу й гепнулась на веранду. Тепер це був уже не сміливий повітряний ас, а нещасний, повержений клубок пір'я, який розкривав рота з жалібним схлипуванням. Я підібрав сороченя й заходився його заспокоювати. Проте, один раз випробувавши силу своїх крил, Сороки хутко освоїли нову територію і почали бешкетувати.

Вони дізнались, приміром, що кухня – ідеальне місце для екскурсії, якщо тільки лишатися на порозі й не потикати носа далі. У вітальню та їдальню Сороки не наважувались залітати, коли там був хто-небудь, а з усіх спалень тільки в моїй могли розраховувати на теплий прийом.