ПОВІСТЬ
Розділ І
Про своїх кузин-аристократок мій пан висловлювався досить різко й соковито, проте мені зачіпати цю тему не дозволяв.
І все ж таки я думав про них те саме, що й він, бо за довгі роки служби в палаці мені доводилося дещо чути про сімейні таємниці людей "блакитної крові". Щоправда, одного разу я таки необережно висловився про панових кузин, і він добряче вилаяв мене, закінчивши свою тираду прислів'ям про "хама й пана". Відтоді я вирішив тримати язика за зубами. Ненавиджу, коли мене лають безневинно. Нічого не вдієш, йому можна говорити що завгодно, бо він — один із найбільших аристократів нашого краю, а мені краще мовчати, я — простолюдин... Не варто доводити те, що давно всім відоме.
Мій пан часто нарікав на зрадницю-природу, яка його, нащадка славетного роду Речі Посполитої, наділила незавидною зовнішністю. Зате на розум він не скаржився, Я звичайно, не маю на увазі того, що він закінчив два факультети — один у Сорбонні, другий — в Оксфорді, бо давно переконався, що ідіоти трапляються і серед тих, хто має в кишені диплом. Що ж стосується графа, то він відзначався чималою таки допитливістю, глибоким знанням людей і життя. Саме тому я і любив з ним погомоніти й мушу сказати, що граф теж любив поговорити зі мною на різні теми.
— Знаєш, Леоне, — сказав він якось мені, — з такою фізіономією, як у мене, важко буде пережити війну. Хоч добровільно йти. в звіринець. Гітлерівці — прихильники раси, а я цим, на жаль, похвалитися не можу. Пам'ятаєш пригоду, що трапилася рік тому в Берліні?
— Аякже, пане граф, — відповів я, — ще трохи, і ваші спадкоємці мали б із чим податися до Монте-Карло.
Справді, та пригода була таки досить сумна. Ми їхали з Варшави до Парижа, і графові заманулося зблизька глянути на гітлерівців. Доки він сидів за кермом свого спортивного роллс-ройса, все було добре. По дорозі я показував наші документи, а граф кидав з-під окулярів накази й робив мені зауваження прекрасною німецькою мовою з віденським акцентом.
На контрольних пунктах гітлерівці виструнчувалися перед нами й скидали вгору руки з верескливим "хайль Гітлер". Мюнхенським пивоварам невимовно імпонувало аристократичне походження графа, мабуть, тому, що самі вони повипадали сороці з-під хвоста. А граф, як, зрештою, і вся аристократія світу, був родичем їхніх рицарів-загарбників, таких як Гольштейн та Доннесмарк, у його жилах текла навіть домішка крові самих Гогенцоллернів. Це було широковідомо, тому ми їхали дорогами великої Німеччини тріумфально, навіть з почестями, хоча наша подорож мала виключно приватний характер. Як тільки наш блакитний роллс-ройс зупинився біля готелю "Адлон" в Берліні, назустріч нам вибігла ціла юрба слуг у лівреях, обшитих галунами. Зайнявши розкішний номер на другому поверсі, граф викупався у ванні і, переодягнувшись, пішов до ресторану.
Давши кельнерам потрібні вказівки, я саме вийшов з кухні з першою стравою на таці,— граф не любив, щоб його обслуговував хтось інший, — і раптом побачив обличчя мого пана, побагровіле від злості. Навпроти нього стояв, спершись руками на столик, якийсь поставний молодик у мундирі есесівця. За мить я побачив, що граф розірвав серветку, якою хотів був застелити собі коліна, і жбурнув її в обличчя гітлерівцеві. Все це діялось за якихось два кроки від мене. В руці гітлерівця блиснув револьвер. Цивільні й військові, що сиділи за сусідніми столиками, посхоплювалися з місць. Десь у глибині зали скрикнула жінка.
Я випустив тацю, кинувся вперед і схопив німця за кисть руки. Почувся хрускіт кісточок. Револьвер упав на тарілку, яка розбилася на друзки, а німець аж зігнувся від болю. Не даючи йому опам'ятатися, я рвонув його до себе, другою рукою схопив за комір, підняв угору й швидко вийшов із зали. За дверима я кинув його на руки отетерілим від жаху коридорним, відтак поправив на собі смокінг і, повернувшись до графа, став за його кріслом. Біля столика вже стояв, тремтячи від хвилювання, директор готелю. Розгублено розводячи руками, він перепрошував графа й водночас пояснював присутнім фатальну помилку гітлерівця. Незважаючи на це, відвідувачі, особливо військові, вороже зиркали на графа. Мій вчинок викликав у них бурю протесту й гніву. Кілька військових не приховували свого наміру випровадити мене за двері. Я запитально глянув на графа — він підвівся і різким голосом наказав директорові готелю:
— Прошу з'єднати мене з міністром Геббельсом. Негайно! — і, кивнувши мені головою, попрямував до свого номера.
Ім'я всесильного міністра пропаганди рейху справило відповідне враження. Руки, які вже хапали мене за комір і плечі, безвільно опустилися.
Вийшовши з зали, ми побачили у вестибюлі молодика, який лежав на двох зсунутих докупи кріслах. Його оточила прислуга. Портьє викликав по телефону швидку допомогу. Молодик ревів од болю.
Нараз на парадних дверях з'явилося двоє поліцаїв. Помітивши їх, граф відвернувся і смикнув мене за рукав:
— Ходімо скоріше!
А коли ми опинилися в номері, звелів:
— Замкни двері на ключ і не відчиняй, поки я не дозволю.
Відтак усівся в крісло й присунув до себе телефон, а я пішов до ванни, щоб почистити штани — вони були заляпані майонезом.
Крізь прочинені двері до мене долинав сердитий голос графа, що розмовляв по телефону. Та про що саме він говорив, я так і не розібрав. Коли я вийшов з ванни, граф уже поклав трубку.
— Двері можеш уже відімкнути, — звернувся він до мене, — і принеси мені сюди обід.
Коли я спускався вниз, на кухню, троє кельнерів, що тихо гомоніли між собою, швидко розступилися. Я пройшов повз них, відчуваючи на собі їхні погляди. Раптом один із них підбіг до мене і, люб'язно відчиняючи двері, що вели до кухні, прошепотів:
— Як це ви умудрилися? В того лайдака зламана рука!
— I am sorry [6] — відповів я по-англійському.
Кельнер усміхнувся і сказав теж по-англійському:
— Я вами захоплений! Ви зробили дуже добре. То був нестерпний тип. Він завжди сікався до відвідувачів і зчиняв бешкети.
— Тепер йому буде важче робити це,— спокійно зауважив я.
— О, тепер йому кінець! — зареготав кельнер і зачинив за мною двері.
Я замовив обід і почав розкладати на таці прибор. Мене обслуговували з надмірною ретельністю. Головний кухар заглядав мені у вічі і промовляв медовим голоском. Кухарі зиркали в мій бік, не перестаючи працювати. А кілька чоловік навіть усміхнулися мені люб'язно і водночас із острахом. Почуття самотності, яке було охопило мене" зраз розвіялося, я зрозумів, що навколо мене є люди, які ще не зовсім здалися на волю Гітлера й третього рейху.
Коли я повернувся в номер з обідом, у графа сидів гість — вищий офіцер, також у мундирі есесівця. Угледівши мене, він обірвав пишну фразу, якою від імені Геббельса перепрошував графа за інцидент, й окинув мене зацікавленим поглядом. Хвилину помовчавши, він докінчив розмову, віддав графові честь і вийшов.
Вранці ми виїхали з Берліна. Мене це ні трохи не здивувало.
Згадавши цю історію, я закінчив витирати письмовий стіл і попрямував до дверей.
— Леоне! — покликав мене граф. — Скажи шоферові, щоб приготував машину. За дві години їдемо до Варшави.
Я чекав цього рішення з дня на день, відколи вибухнула війна. Хоча графа і було звільнено від військової повинності з огляду на стан здоров'я, в селі йому не сиділося. Я вважав, що причина графового неспокою в значній мірі полягала в тому, що він був неодружений. Маючи постійний закордонний паспорт з гарантованими безтерміновими візами багатьох країн, — такий паспорт він роздобув і для мене, — граф кілька разів на рік несподівано виїжджав за кордон на своєму блакитному роллс-ройсі. Ми ніколи не відчували якихось фінансових труднощів, бо майже в усіх банках європейських столиць у графа були чималі рахунки. В Італії, у Франції та в Іспанії він мав навіть власні вілли на морському узбережжі, де, мов у раю, жили графські слуги, що бачили свого благодійника кілька разів протягом року. Вся їхня робота, за яку вони одержували високу платню, полягала в тому, щоб кожного дня проїхатися пилососом по кількох перських килимах та гобеленах і підмести стежки в парку навколо вілли. Отож нема нічого дивного в тому, що коли ми під'їжджали до брами такої вілли, нас дуже привітно зустрічали і намагались одразу ж відгадати всі наші забаганки. Треба сказати, що граф умів підбирати слуг і водночас тримати їх в руках. Він не кричав, не вередував, а говорив просто, так, що нікому навіть на думку не спадало знехтувати його розпорядженням чи забути про нього. Причому, як правило, граф не давав слугам багато розпоряджень і ніколи не переобтяжував їх працею. Під час розмов зі мною він іноді любив повторювати, що праця — біблейське прокляття і що в майбутньому люди доручать її машинам, а самі займатимуться філософуванням і подорожуватимуть по світу.
Мені це дуже подобалося, і тому, крім своїх безпосередніх обов'язків, пов'язаних з обслуговуванням графа та прибиранням його кабінету, я намагався нічого не робити, чекаючи епохи машин. З прислугою на батьківщині граф завжди мав клопіт і казав, що поляки найгірше виконують свої службові функції, бо їм у цьому заважає надмірно розвинений національний індивідуалізм.
Кожен з нас чудово знав, що і як треба робити, і мав свою систему праці, яка часто зводилась до байдикування. Так було і з прислугою в нашому Ланцутському маєтку. Люди приходили і йшли геть так часто, що деколи, побачивши незнайомця в палаці, я запитував, що він тут робить і хто він такий. Коли справа стосувалася покоївок, які після певної фамільярності з мого боку ставали занадто нахабними й вимогливими, що в свою чергу іноді завдавало клопоту, то це було непогано. Постійні зміни у їхньому складі не дозволяли їм сваритися і, на радість усім, розряджали атмосферу. Причому граф, звільняючи слуг, виплачував їм річну зарплату без огляду на те, чи працював хтось у нього цілий рік, чи тільки один місяць. Це був широкий жест заможного пана, який не любив вислуховувати скарги й нарікання, Отож плинність серед покоївок була мені на руку, і переміна жінок у маєтку теж імпонувала мені. Не знаю, чи граф здогадувався про це, чи ні, але деколи він якось дивно поглядав на мене й називав гультяєм.