Переклад Ольги Славуцької
Присвята
"Тату, вітаю!"
(махає рукою)
Глава 1
Коли ми одержали того листа, мати була на сьомому небі від щастя. Вона вже вирішила, що всі наші проблеми залишилися в минулому. Єдиною перешкодою в її блискучому плані була я. Не те щоб я була надто норовливою дочкою, але всьому мусить бути межа.
Я не хотіла бути членом королівської родини. Та Єдиною я теж не хотіла бути. Навіть і не думала спробувати.
Я сховалася у своїй кімнаті – єдиному місці, де можна було уникнути галасу нашого наповненого людьми будинку, – та спробувала знайти такий-сякий аргумент, який змусив би матінку завагатися. Все, що я мала, – це набір твердих переконань... Заледве вона прислухається хоча б до одного...
Ховатися й далі було неможливо. Час плинув до обіду, а обов'язок готувати його був покладений на мене як найстаршу з дітей, що залишилися в домі. Я змусила себе вилізти з ліжка й вирушити у зміїне лігво.
Мати зустріла мене суворим поглядом, але нічого не сказала.
Мовчки ми снували по кухні та їдальні: приготували курча, пасту і яблучні дольки, накрили стіл на п'ятеро осіб. Зводячи очі, я щоразу зустрічала погляд матері, який водночас спопеляв і ніби намагався присоромити мене, змусити змінити власну думку. Час від часу вона вдавалася до цього прийому. Наприклад, якщо я відмовлялася брати якесь замовлення, оскільки родина, яка хотіла нас найняти, була відома своєю брутальністю. Або якщо вона хотіла, щоб я зробила генеральне прибирання, коли ми не могли собі дозволити запросити для цього когось із Шісток.
Часом це спрацьовувало. Часом – ні. Але в цій ситуації я була непохитною.
Вона не могла терпіти, коли я упиралася. Втім, цю рису характеру я успадкувала від неї, тому вона і не повинна була занадто дивуватися. Але цього разу справа полягала не лише у мені. Останнім часом мати взагалі була знервована. Літо закінчувалося, насувалися холоди. А з ними й нові турботи.
Мати невдоволено гепнула глечик з холодним чаєм в центр столу. Подумавши про чай з лимоном, у мене почала збиратися слина. Але я мушу зачекати: якщо випити одну склянку зараз, потім я буду змушена запивати їжу водою.
"Ти не помреш, якщо заповниш заявку, – врешті промовила вона, не маючи змоги більше мовчати. – Участь у Відборі – чудовий шанс для тебе! Для нас усіх".
Я тяжко зітхнула, подумавши про те, що заповнення цієї форми насправді може стати для мене чимось смертельно небезпечним.
Ні для кого не секрет, що королівський палац увесь час зазнавав лютих нападів повстанців. Мешканці підземних колоній ненавиділи нашу велику та відносно молоду країну Іллеа. Нам у Кароліні вже доводилося бачити їхні дії. Тоді ущент спалили будинок одного судді, а декільком Двійкам розтрощили машини. Одного разу вони влаштували гучну втечу з в'язниці. Але, враховуючи, що вони звільнили лише дівчину-підлітка, якій пощастило завагітніти, та Сімку, в якого вдома залишилося дев'ятеро дітей, спадало на думку, що у цьому випадку правда на їхньому боці.
Але проблема полягає не лише у потенційній небезпеці. Будь-які роздуми про Відбір мені видавалися зрадою. Пригадуючи причини, які я мала на те, щоб залишитися вдома, я не стримала посмішку.
"Останні роки були дуже складними для твого батька, – прошипіла мати. – Якби в тобі була хоч крапля співчуття, ти би подумала про нього".
Тато. Так. Я справді хотіла йому допомогти. І Мей з Джерадом також. І, напевно, навіть матері. Надто довго нам було зле. Цікаво, чи погодиться тато з таким способом виправити становище? Чи існують такі гроші, які мають право все виправдати?
Не так щоб наша ситуація була настільки поганою, й ми опинилися на межі голодної смерті чи чогось такого. Ми не жебракуємо, ні. Але й заможними нас теж не можна назвати.
Ми займалися мистецтвом. А художники й музиканти перебували за три кроки від бруду. Без перебільшення. Грошей так часто не вистачало, а прибуток цілком залежав від пори року.
Пам'ятаю, як я читала в якійсь пошарпаній історичній книжечці, що в минулі часи всі головні свята відбувалися у зимові місяці. За якимось Хеллоуїном приходив День Подяки, потім Різдво, а за ним і Новий Рік. Всі один за одним.
Різдво нікуди не поділося. Адже не можна перенести день народження божества. Але, після того як держава Іллеа уклала мирну угоду з Китаєм, Новий Рік стали святкувати у січні або у лютому, відповідно до фаз Місяця. Всі окремі подячні урочистості та дні незалежності у нашій частині світу перетворилися просто на Свято Подяки. Його святкували влітку. Ми вихваляли заснування Іллєа та раділи, що досі існуємо.
Що таке Хеллоуїн, я не знала. Це свято не відродилося.
Отже, щонайменше тричі на рік вся родина у повному її складі була заклопотана. Тато з Мей писали картини, і наші постійні клієнти їх купували на подарунки. Ми з мамою виступали на вечірках: я співала, а вона грала на фортепіано. Ми не відмовлялися від жодного замовлення. Коли я була молодшою, я шалено боялася виступати перед публікою. А зараз я просто намагалася злитися з музикою. Врешті-решт, з погляду клієнтів, саме так ми повинні були себе поводити: нас хотіли чути, але не бачити.
Джерад поки що не знайшов свого таланту. Але ж йому лише сім. В нього ще є для цього час.
Незабаром почнеться листопад, і в наш маленький світ знову прийде скрута. П'ять їдців на чотирьох робітників та ніяких гарантій стабільного прибутку до самої різдвяної пори.
Коли я так думала, Відбір здавався мені чимось на кшталт рятівного мотузка, чимось надійним, що зможе витягти мене з темряви, а разом зі мною і мою родину.
Я поглянула на матір. Для П'ятірки вона трохи огрядна, що було дивно. Вона не страждє від обжерливості та й переїдати нам особливо не було чим. Мабуть, коли виносиш та народиш п'ятьох дітей, то набуваєш такого вигляду. У неї руде волосся, зовсім як моє, якщо не враховувати численних сивих пасм. Вони раптово з'явились у неї у великій кількості два роки тому. У куточках очей прорізалися зморшки, хоча їй не так багато років. Рухається вона так, ніби на її плечах лежить, якийсь невидимий тягар, що притискає її додолу.
Я розуміла, мати тягне забагато, і усвідомлювала, що саме через це вона обрала тактику маніпуляції, спілкуючись зі мною. Ми були змушені безперервно боротися за виживання, але мірою того як наближалася осіння пора, відома своєю мізерністю на розваги та прибуток, мати ставала все більш дратівливою. Зрозуміло, вона вважала мою поведінку нерозумною через те, що я не хотіла заповнити якусь там просту безглузду форму.
Але у цьому світі були речі – важливі речі, – які я любила. А цей аркуш паперу видавався мені кам'яною стіною, яка може відсторонити мене від того, що я хочу. Можливо те, що я хотіла, не мало сенсу. Можливо, мої бажання зовсім не здійсняться. Але, все ж таки, це мої бажання. Мені видавалося неправильним зраджувати власним мріям, наскільки б важливою не була для мене моя родина. Я й так чимало віддала їй.
Коли Кенна вийшла заміж й Кота пішов від нас, я залишилася за старшу та над усе намагалася відповідати всім вимогам. Час від часу я навчалася, якщо траплялася вільна хвилинка між репетиціями, які займали майже весь вільний час. Окрім співів, я намагалася оволодіти ще декількома музичними інструментами.
Але тепер, коли я отримала листа, все це втратило хоч який-небудь сенс. У маминій уяві я вже була королевою.
Якби я була хоч трохи розумнішою, я б засунула куди-небудь цю дурну цидулку, доки не повернулися тато з Мей та Джерадом. Але мати сховала листа десь у складках одягу, а потім, посеред обіду, урочисто його витягла.
"Родині Сінгер", – проспівала вона.
Я спробувала висмикнути листа, але вона виявилася спритнішою. Рано чи пізно, усі все одно дізналися би про це, але тепер вони будуть на її боці.
"Мамо, будь ласка!" – благала я.
"Хочу послухати!" – закричала Мей.
Мене це не здивувало. Молодша сестра, незважаючи на трирічну різницю у віці, точнісінька моя копія. Втім, хоча й були ми дуже схожі одна на одну, наші характери зовсім протилежні. На відміну від мене, вона була доброзичливою та оптимістичною. А останнім часом ще й занадто цікавилася хлопцями. Сестра вирішить, що все це неймовірно романтично.
Я відчула, що червонію. Тато не зронив ні слова, а Мей так і підстрибувала на місці від захоплення. Джерад, солодке малятко, продовжував собі їсти. Мати відкашлялася та продовжила читати:
"За даними нещодавнього перепису населення, зараз у вашому будинку мешкає незаміжня жінка віком від шістнадцяти до двадцяти років. Ми хотіли би повідомити вас про майбутню можливість зробити честь великому народу Іллеа".
Мей знову загорлала, схопивши мене за руку: "Це про тебе!"
"Я знаю, маленька мавпочко. Відпусти, бо зламаєш мені руку".
Але вона лише міцніше чіплялася та підстрибувала.
"Коханий наш принц Максон Шрив, – продовжувала читати мама, – у цьому місяці стане повнолітнім. Прямуючи до нового етапу, він сподівається знайти вірну супутницю життя в особі однієї з мешканок Іллєа. Якщо ваша донька, сестра чи підлегла відповідає вищезазначеній умові та бажає отримати можливість стати нареченою принца Максона та шанованою принцесою Іллеа, заповніть прикріплену анкету та надішліть її до місцевої адміністрації. Обрана випадковим способом дівчина від кожної провінції буде представлена принцові. Учасниць розмістять у розкішному палаці Іллеа-Пелес в Анджелесі. Родина кожної учасниці отримає щедру винагороду, – останні слова вона підкреслила, – за заслуги перед Королівською Родиною".
Мірою того як вона продовжувала, я закочувала очі. Ось такою була доля королівських синів! Принцес, які народжувалися у родині монархів, традиційно видавали заміж за кордон для того, щоб зміцнювати відносини з іншими країнами. Я розуміла, чому саме так роблять: нам потрібні союзники. Але мені така позиція не пасувала. Однак досі я ще не ставала свідком нічого подібного і щиро сподівалася, що ніколи й не стану. Дівчатка у королівській родині не народжувалися протягом вже трьох поколінь. Принци одружувалися на жінках з народу для того, щоб підтримати іноді нестійкий дух нашої нації. Я думаю, метою Відбору було об'єднати населення та нагадати людям про те, що Іллею було створено фактично на порожньому місці.
Жоден варіант мені не пасував.