Його уникали як обідньої години, так і по обіді. Отож він вирішив сам розшукати Літлебі.
— Професоре Літлебі!
— А, це ви, Брейде,— завчена усмішка на обличчі завідувача кафедри не могла приховати його неспокою.
— Я хотів би запропонувати, сер, щоб лекції з питань охорони праці читали всі викладачі кафедри, бо додержання правил безпеки — обов'язок кожного з них. Якщо ж я зобов'яжусь прочитати цей курс особисто, то, гадаю, це має сприятливо вплинути на моє становище на кафедрі.
Брейд злегка вклонився й пішов собі, не чекаючи відповіді Літлебі.
Цей дрібний факт теж поліпшив його самопочуття — тим паче що розмова нічого йому не коштувала. Коли втратив усе, то втратити ще щось просто неможливо.
Брейд і Доріс вийшли, тільки-но випала слушна хвилина. Брейд вів машину по загаченій транспортом вулиці так, наче продовжував двобій, початий у Літлебі, вбачаючи у кожній зустрічній машині Ранке, а в кожному авто, що напирало ззаду,— Фостера. Отак і пробивався вперед, протискаючись серед машин, що не хотіли давати дороги.
— Та й край. Більш ніколи не братиму участі в таких збіговиськах, навіть коли б....— Брейд мало не закінчив фрази словами "мене залишили на посаді", але вчасно схаменувся.
Адже Доріс іще не знала, як насправді стоїть справа з посадою.
— Але з чого це все почалося? — запитала Доріс із несподіваною для Брейда лагідністю.
— Фостер попередив мене, що поліція не вважає, ніби то нещасливий випадок. Сам Фостер, між іншим, теж. Зрештою жоден хімік не повірить, що Ральф міг помилитись випадково. Я вважаю, що хтось уже зв'язався з поліцією у цій справі.
— Але чом? Чом би хтось мав робити такі речі?
— Декому просто подобається. А інші навіть вбачають тут свій громадський обов'язок. Та найгірше те, що кафедра охоче підтримає версію про самогубство, сподіваючись таким чином закрити справу, надто якби всю провину можна було зіпхнути на мене. Ці кляті телепні не уявляють, яке лихо можуть накликати на свою голову.
— Але...
— Ніяких але. Це вбивство. Вони теж напевно усвідомлюють це, інакше чому б так силкувалися звести все до самогубства. Обставини Ральфової смерті занадто складні, щоб грати на версію самогубства. Адже він мав ціанід під рукою. Щоб покінчити з життям, досить взяти в рота кілька кристаликів. Навіщо ж було готуватися до експерименту, починати його; невже тільки щоб удихнути ціаністий водень, одержаний у ході реакції? Ніхто б не вкорочував собі віку в такий непрямий і ненадійний спосіб, маючи змогу скористатися прямим і певним шляхом у небуття.
Думки Брейдові знову повернулися до Ральфової смерті. Загроза звинувачення у вбивстві знову відсунула все на задній план, в тому числі й страх утратити роботу.
Цієї ночі Брейдові нічого не снилось, він спав глибоким спокійним сном. Далися взнаки попередні безсонні ночі й нервове виснаження, викликане минулим вечором.
Ранок привітав його низьким сірим небом, звідки накрапало щось схоже на дощ, і по-осінньому сирим повітрям.
Настрій відповідав погоді. Події вчорашнього вечора, що видавались йому запеклим двобоєм, тепер, при світлі сірого дня, пригадувались тільки як дрібна сварка базарних перекупок. А небезпека обступала його щораз щільнішим кільцем, і він не знав, як викараскатися з халепи.
Звичайно, слід гадати, що саме найпалкіші прихильники версії самогубства найбільше боятимуться іншої версії — версії вбивства. А найбільшим противником цієї версії повинен бути, безперечно, сам убивця. Саме він повинен найбільше боятись появи такої версії.
Та чи це означає, що саме Ранке чи Фостер забили Ральфа? Хай йому грець! Весь сніданок його не покидала одна думка: який міг бути мотив убивства?
Мотив! Уся ця загадкова справа з самого початку впиралася в одне питання: мотив убивства.
— Я поїду сьогодні на кафедру,— звернувся він до Доріс.
— Сьогодні? В неділю? — здивувалася вона.
— Саме тому й вибираюсь. Я маю попрацювати з щоденниками Ральфових досліджень.
— Навіщо воно тобі?
— Не чула, що сказав учора Ранке? Він вважає, що робота у Ральфа йшла погано, а я навіть не годен у цьому розібратись.
— А ти годен? — досить мляво запитала Доріс.
— Цілковитої певності не маю,— Брейд раптом утратив вчорашню рішучість,— але краще самому переконатись. І тоді, якщо все буде добре, закінчити роботу і втерти носа всім цим... цим вилупкам.
— Розумію,— відповіла Доріс,— але я страшенно боюсь за тебе.
Брейд ніжно обняв дружину за плечі:
— Страх не допоможе нам, Доріс. Ми повинні боротися, тільки тоді можна сподіватись успіху. І ми будемо боротися. Ми просто не маємо вибору.
— Так, коханий.
Доріс довірливо поклала голову на його плече. Раптом почувся тупіт ніг по сходах — це Джінні спускалась на сніданок. Доріс відсторонилась від Брейда і звернулася до дочки:
— Ти спізнилася, Вірджініє,— доведеться снідати застиглою яєчнею.
Коли Брейд звернув з П'ятої вулиці на Університетську, його привітали дві схожі на близнюків цегляні вежі адміністративного корпусу, що виринули серед зелені університетського містечка. Будинок виглядав якось ненатурально, мабуть, бракувало звичного жвавого руху на дорозі, гуркоту моторів, виску шин і міцного бензинового духу.
І взагалі університет видався йому незвичним і ворожим. Може, тому, що сьогодні була неділя, а може, причина інша: він уже не мав себе за університетського. Це сталося ще напередодні, увечері. Зв'язки розірвано. І десь усередині, в душі, Брейд вважав за доконаний факт, що відтепер він перестав бути часткою університету.
Від паркінгу теж віяло ворожістю. На його майдані, звичайно захаращеному автомобілями, тепер видніли тільки три машини. Факультетський корпус порожнював, навіть канцелярія та музей хімії були зачинені, хоча, як правило, вони працювали і в неділю. Брейдові кроки незвично лунко лунали у звичній недільній тиші.
На свій четвертий поверх він піднявся ліфтом. Всі двері кабінетів та лабораторія були зачинені, коридор тонув у мороці. Брейд увімкнув світло і рушив до Ральфової лабораторії, розміщеної посередині поверху.
Сягнув по в'язку ключів і почав швидко шукати потрібний. Нараз усвідомив, що ключів на в'язці побільшало.
Неабияк стривожений, він пригадав, що це детектив ще в п'ятницю повернув йому ключ від Ральфової лабораторії. Надто ж занепокоїла його думка, що саме цей детектив не схильний був лишати справу такою, як вона видалася спочатку,— він підозрює самогубство, в усякому разі якесь насильство.
Заглиблений у ці безрадісні думки, Брейд повернув ключа, відчинив двері, увійшов і буквально остовпів від подиву, бо й у голові не покладав, що може застати когось у Ральфовій лабораторії о цій порі.
Людина, що була в лабораторії, заскочена не менше ніж Брейд, дивилась на нього переляканими очима. Її рот так і залишився розтуленим, наче вона збиралася закричати.
Розділ 8
Трохи отямившись, Брейд проказав ледь тремтячим, але вже майже опанованим голосом.
— Доброго ранку, Роберто! Як же ти налякала мене!
Роберта Гудх'ю опустила руки на коліна. Коли увійшов Брейд, вона перегортала сторінки щоденника Ральфових досліджень (шухляда в його столі так і залишилась висунутою), а тепер повільно згорнула його.
— Доброго ранку, професоре Брейд! — відповіла Роберта.
— Як ти потрапила сюди?
— Я... Я тільки переглядала його речі. Він... Його поховали вчора пополудні, і я подумала... Я подумала...— Їй було важко говорити і знаходити потрібні слова,— що зможу знайти речі, які можна взяти, щось...
Закінчити речення вона так і не змогла, і Брейд допоміг їй:
— Щось на пам'ять про нього?
І відразу ж подумав із сумом та співчуттям до дівчини: що ж тут можна взяти на згадку про дружбу між двома аспірантами-хіміками? Якусь пробірку, де він готував розчини? Чи якісь розсипані при зважуванні кристалики, що їх можна зібрати в конверт і зберігати між аркушами книжки?
— Мені дуже жаль, Роберто, що я не був на похороні, але я просто не знав, коли він має відбутися.— (Та й незграбна ж відмовка, подумав він, адже про це можна було дізнатись.)
— Там були тільки його мати і я,— відказала Роберта,— зрештою, ми й не розраховували, що прийде ще хтось.
Та як же вона все-таки потрапила сюди, знов подумалося Брейдові. Він був цілком певний, що замкнув лабораторію, виходячи звідси востаннє. Невже після нього хтось побував у лабораторії і потім залишив двері незамкненими? А може, це детектив? Але тоді він повинен мати дублікат ключа.
О боже! Невже тепер детективи ввижатимуться йому під кожним лабораторним столом чи навіть за кожною колбою. Адже це міг бути Грег Сімпсон, напарник Ральфа по лабораторії, який мав право заходити сюди з будь-який час і не був зобов'язаний замикати двері.
Але Роберта, ніби відчуваючи, яке питання мучить його, тихо сказала:
— Я маю свій ключ до лабораторії.
— Свій? Звідки він у тебе? — здивувався Брейд.
— Його мені дав Ральф.
Якусь хвилину Брейд мовчав. Потім зачинив двері лабораторії на засув, сів під ними на табурет і уважно приглянувся до Роберти. Вона сиділа у кріслі, що донедавна належало Ральфові, за його колишнім столом. Сонячні промені, пробившись крізь хмари, а потім і крізь бруднуваті віконні шибки (вікна в університетських лабораторіях здебільшого напівпрозорі), падали на плечі Роберти, підсвічуючи її пишне волосся червінню.
А вона не така вже й несимпатична, як здавалось, трохи здивовано подумав Брейд. Щоправда, до голлівудівських стандартів їй далеко, бо ні струнка, ні висока вона не була. Зате мала густі довгі вії, гарно окреслені вуста, ніжну смагляву шкіру на відкритих до плечей руках.
Навіщо ж вишукувати якусь незвичну внутрішню потребу, що спонукала Ральфа дати Роберті ключа від лабораторії? Чи не йдеться тут про таку цілком просту і природну річ, як любовний зв'язок?
— Я не знав, що Ральф дозволяв комусь мати ключа від лабораторії. Звичайно, я розумію: для тебе він міг зробити виняток.
Роберта, з обличчя якої не сходив вираз смутку, мовчала.
— Чи ти не поясниш, звідки в тебе цей ключ? — уточнив свою думку Брейд, зачекав трохи і пояснив, намагаючись говорити лагідно.— Зрозумій: за звичайних обставин я не виявив би такої настирливої цікавості, але ж зараз обставини виняткові.
Роберта різко відкинула назад волосся і підвела на нього очі:
— Я розумію, що ви маєте на увазі, професоре Брейд, і не збираюся говорити неправди.