Подяка Нілові Ґейману, який позичив нам останній в світі екземпляр "Liber Paginarum Fulvarum", та величезний привіт народу з недільного клубу шанувальників Г. Ф. Лавкрафта.
Хотів би одразу означити, що ця книга — не "прибахана". "Прибаханими" бувають тільки тупі руді дівки з комедій п'ятдесятих років.
Але вона і не "прикольна".
Це — книга про чари, про те, куди вони зникають та (що, можливо, важливіше) звідки та як виникають. Хоча тут і нема відповідей на всі ці питання чи хоч на якесь із них.
Утім, не виключено, що ця книга могла би пояснити, чому Ґендальф ніколи не був одруженим, а Мерлін був чоловіком. Адже це також і книга про міжстатеві стосунки — хоча, мабуть, не про взаємини в акробатично-атлетичному сенсі на зразок "порахуй ноги й поділи на два" (хіба що персонажі геть вийдуть з-під контролю автора, а вони можуть).
Втім, у першу чергу це — історія про світ.
Почнімо. Дивіться уважно, бо спецефекти влетіли в копієчку.
Звучить басова нота. Глибока, вібруюча нота, яка натякає, що ось-ось вступить духова секція і всесвіт залунає фанфарами — адже сценою є темрява космосу, в якій мигтять кілька зірок, схожих на лупу на плечах Бога.
Потім над головою з'являється він — гігант із гігантів, важкоозброєний зоряний крейсер з уяви режисера космічних опер: черепаха завдовжки десять тисяч миль. Це — Великий А'Туїн, один із рідкісних космоплазунів зі всесвіту, де все не таке, як має бути, а скорше таке, яким його уявляють. На своєму пошкальованому метеоритами панцирі він несе чотирьох велетенських слонів, які тримають на титанічних спинах гігантське колесо Дискосвіту.
Віддаліться — і в полі зору з'являється весь Диск у світлі крихітного сонця, що обертається навколо нього. Тут є континенти, архіпелаги, моря, пустелі, гірські хребти й навіть маленька льодовикова шапка на Осерді світу. Цілком очевидно, що тутешнім мешканцям не знайомі наші теорії світобудови. Їхній світ, оточений океаном, що вічно ллється в космос нескінченним водоспадом — круглий і плаский, наче геологічна піца, тільки без анчоусів.
У подібному світі, створеному тільки тому, що боги полюбляють жартувати, не може не існувати чарів. І, звичайно, статевих відмінностей[1].
Він ішов крізь грозу, і в ньому одразу можна було впізнати чарівника — почасти через довгу мантію та різьблений костур, але головно тому, що дощові краплі спинялися і випаровувалися за кілька футів над його головою.
Це був грозовий край Вівцескельних гір[2], край зазубрених вершин, густих лісів та маленьких річкових долин, таких глибоких, що не встигало світло дістатися дна, як йому наставав час повертатися. Розтріпане клоччя туману липло до нижчих стрімчаків попід гірською стежкою, якою, послизаючись, пробирався чарівник. Кілька кіз спостерігали за ним із певним зацікавленням у щілястих зіницях. Кіз зацікавити нескладно.
Часом чарівник спинявся і підкидав у повітря свого важкого костура. Той завжди падав, вказуючи один і той же напрямок, а власник зітхав, підбирав його і продовжував свій вкритий грязюкою шлях.
Гроза крокувала пагорбами на ногах із блискавок, гуркоту й грому. Чарівник зник за поворотом, і кози повернулися до своєї мокрої трапези. Аж раптом щось змусило їх знову підвести морди. Вони напружились, їхні очі розширились, ніздрі роздулись. Це було дивно, бо на стежці не було нікого й нічого. Але кози все одно проводжали це "ніщо" поглядами, доки воно не зникло з поля зору.
У вузькій долині між крутими схилами ховалося село. Воно не було великим, і його важко було б знайти на мапі гір. Його було ледве помітно навіть на мапі самого села.
Власне, це було одне з тих місць, які існують лише для того, щоб звідти могли походити люди. У всесвіті їх повно: потаємних сіл, пронизаних вітром містечок під безкраїм небом, самотніх хиж у холодних горах. І вони залишаються в історії лише як неймовірно звичайні місця, де почалося щось незвичайне. Часто лише маленька табличка на стіні засвідчує, що ось тут, всупереч будь-якій гінекологічній імовірності, народився хтось дуже знаменитий.
Коли чарівник перетнув вузьким містком розбурханий струмок і рушив до сільської кузні, поміж будинками клубочився туман. Утім, ці два факти не мають між собою нічого спільного: туман клубочився б у будь-якому разі. Це був досвідчений туман, і клубочіння він звів у ранг високого мистецтва.
В кузні, звісно ж, яблуку було ніде впасти. Кузня — це таке місце, де точно можна добре погрітися й перекинутися з ким-небудь слівцем. Кілька поселян вільготно прилаштувалися в теплому напівмороці, але коли чарівник увійшов, очікувально випростались і без особливого успіху спробували набрати інтелігентного вигляду.
Коваль явно не відчував потреби в підлабузництві. Він кивнув чарівникові, але це було вітання рівного з рівним — принаймні, наскільки це можна було сказати про коваля. Кожен хоч трохи вартісний коваль більш-менш знайомий з чарами, або принаймні так думає.
Чарівник вклонився. Біла кішка, що спала біля горнила, прокинулась і стала пильно на нього дивитися.
— Як зветься це місце, добродію? — спитав чарівник.
Коваль знизав плечима.
— Міцні Горішки.
— Міцні...
— Горішки, — повторив коваль тоном, здатним змусити будь-кого відмовитися від будь-яких можливих жартів.
Чарівник поміркував над цим.
— Гадаю, за цією назвою приховується ціла історія[3], — нарешті сказав він. — І за інших обставин я б залюбки її вислухав. Але я хотів би поговорити з вами, ковалю, про вашого сина.
— Про котрого? — спитав коваль, і навколишні улесливо захихотіли. Чарівник усміхнувся.
— У вас же семеро синів, чи не так? А самі ви були восьмим сином?
Обличчя коваля застигло. Він обернувся до решти присутніх.
— Так, дощ майже скінчився. Вимітайтеся звідси, ви всі. Нам із паном... — він поглянув на чарівника, запитально звівши брови.
— Стукк Біллет, — сказав той.
— Нам з паном Біллетом треба дещо обговорити.
Він гойднув молотом, і присутні один по одному вийшли, озираючись на випадок, якщо чарівник утне щось цікаве.
Коваль витягнув з-під лави пару табуреток. З буфета біля металевої діжки з водою він дістав пляшку й наповнив дві малесенькі скляночки прозорою рідиною.
Обоє сиділи й споглядали дощ та туман, що стелився над мостом. Раптом коваль сказав:
— Я знаю, про котрого ви сина. Бабуня Дощевіск зараз нагорі, біля моєї дружини. Восьмий син восьмого сина, авжеж. Мені це спадало на думку, але, щиро кажучи, я не дуже над цим замислювався. Гм, гм. Чаклун у Міцних Горішках, га?
— Можливо, можливо, — сказав Біллет. — Звичайно, спершу йому доведеться вступити до Академії. Не маю сумніву, що його справи можуть піти дуже добре.
Коваль всебічно обдумав цю ідею і вирішив, що вона йому дуже до смаку. Раптом йому сяйнуло.
— Чекайте, — мовив він. — Пригадую, батько мені щось розповідав. Якщо чаклун знає, що скоро помре, він може, типу, передати своє чаклунство певному, типу, спадкоємцю?
— Так, хоча ніколи не чув цього в такій стислій формі, — сказав чарівник.
— То ви, типу, вмираєте?
— Саме так.
Чарівник почухав кішку за вухом, і та замуркотіла. На обличчі коваля відбилося збентеження.
— Коли?
Чарівник на мить замислився.
— Десь за шість хвилин.
— Ох.
— Не хвилюйтеся, — сказав чарівник. — Правду кажучи, я дуже цього чекаю. Я чув, це практично не боляче.
Коваль подумав.
— А хто вам сказав? — нарешті поцікавився він.
Чарівник удав, що не розчув. Він спостерігав за мостом, намагаючись роздивитися промовисте завихрення в тумані.
— Послухайте, — сказав коваль. — Ви б краще розповіли мені, як нам виховати чаклуна, бо, розумієте, в наших краях немає чаклунів, і...
— Все налагодиться саме собою, — люб'язно запевнив Біллет. — Чари привели мене сюди, чари подбають і про все інше. Як воно зазвичай і буває. Мені здається, чи я чув крик?
Коваль підняв погляд до стелі. Крізь плюскіт дощу він розрізнив звук пари новеньких легень, що працювали на повну потужність. Чарівник усміхнувся.
— Скажіть, нехай його принесуть сюди, — мовив він.
Кішка всілася і дуже зацікавлено подивилася на широкі двері кузні. Коли коваль підійшов до сходів і радісно гукнув нагору, вона зістрибнула на підлогу й неквапом пройшлася до протилежної стіни, муркочучи, як пилка в роботі.
На сходах з'явилася висока сива жінка, несучи в руках загорнутий у ковдру оберемок. Коваль поспіхом підвів її до чарівника.
— Але... — почала вона.
— Це дуже важливо, — з апломбом урвав коваль. — Що тепер, вельмишановний?
Чарівник підняв костур. Той був висотою в людський зріст, з чарівникове зап'ястя завтовшки, й укритий різьбленими візерунками, які, здавалося, змінювались, якщо на них поглянути — достоту ніби не хотіли, щоб їх можна було роздивитись.
— Дитина має взятися за нього, — сказав Стукк Біллет. Коваль кивнув, і, понишпоривши в згортку, віднайшов крихітне рожеве рученя. Він обережно скерував його до костура. Рука міцно схопилася за дерево.
— Але... — почала повитуха.
— Бабуню, все в порядку. Я знаю, що роблю. Вельмишановний, не звертайте уваги, просто вона відьма. Гаразд, — продовжив коваль. — Що тепер?
Чарівник мовчав.
— Що нам робити теп... — знову почав коваль і затнувся. Він нахилився і поглянув у обличчя старого. Біллет усміхався, але ніхто вже не зміг би сказати, чому.
Коваль сунув дитину назад до рук стурбованої повитухи. Потому, настільки обережно, наскільки міг, розігнув тонкі бліді пальчики. Костур на дотик виявився маслянистим, ніби зарядженим статичною електрикою. Саме дерево було майже чорним, але різьблення було дещо світлішим і різало око при спробі уважно його роздивитися.
— Задоволений? — спитала повитуха.
— Що? А. Так. По правді кажучи, так. Чому ж ні?
Вона відкинула ковдру. Коваль поглянув і сковтнув.
— О ні, — прошепотів він. — Він же сказав...
— А він що міг про це знати? — глузливо спитала Бабуня.
— Але він сказав, що це буде син!
— Хлопче, як на мене, це не схоже на сина.
Коваль гепнувся на табурет і обхопив голову руками.
— Що ж я накоїв? — простогнав він.
— Подарував світові першу жінку-чаклуна, — відповіла повитуха.