Небудь-де (уривок)

Переклад Віталія Ракуленка

Присвячується Ленні Генрі, другові й колезі,

котрому цією книжкою завдячую від початку й до кінця,

і Меррілі Гайфец, другові й агенту, котра все робить кращим

Я ніколи не бував у Сент-Джонс-Вуді. Не можу наважитися. Я б там злякався тьми незліченних ялин, боявся б натрапити на криваву чашу, боявся би почути, як Орел б'є крилами.[1]

"Наполеон з Ноттин-Гілла",

Ґ.К. Честертон

Якщо ділився ти взуттям,

То в ніч таку, як ця,

Присядь-но і вдягни його,

Як йтимеш до Отця.

Ой, в цю ніч, ой, в цю ніч,

В кожну ніч, як ця,

Побудь серед тепла й свічок,

Й рушай-но до Отця.

Якщо ділився хлібом ти,

То в ніч таку, як ця,

Вогонь тебе не обпече,

Як йтимеш до Отця.

Чувальний плач (народний)

Пролог

Напередодні від'їзду до Лондона Ричарда Мейг'ю ніщо не тішило.

Починався вечір з того, що його тішило геть усе: йому сподобалося читати прощальні листівки й приймати обійми кількох далеко не відразних знайомих молодих леді; сподобалися застороги про лихий і небезпечний Лондон і подарована біла парасолька з мапою Лондонської підземки, на яку скинулися хлопці; сподобалися перші кілька пінт елю; але далі, з кожною наступною пінтою, він розумів, що все навколо тішить його дедалі менше; тепер же він сидів на тротуарі перед виходом з паба в маленькому шотландському містечку, тремтів і зважував суперечливі переваги станів, коли нудить і коли вже знудило, і до душі йому не припадало геть нічого.

Всередині паба Ричардові друзі продовжували святкувати його прийдешній від'їзд із ентузіазмом, який, на думку Ричарда, став наближатися до зловісного. Він сидів на хіднику, міцно стискав у руках складену парасольку й міркував, чи переїзд на південь до Лондона був такою вже хорошою думкою.

– Ти краще зиркай туди одним оком, – сказав надтріснутий старий голос. – Тебе поженуть звідси раніш, ніж ти скажеш "Джек Робінсон". Або загребуть до себе, я б не здивувалася. – 3 носатого й замурзаного обличчя на нього дивилися проникливі очі. – Все гаразд?

– Так, дякую, – сказав Ричард. Він був свіжоликим, хлопчакуватим юнаком з темним, трохи кучерявим волоссям і великими горіховими очима; вигляд він зазвичай мав скуйовджений і ніби щойно пробуджений, і це робило його більш привабливим для протилежної статі, ніж він міг собі уявити чи повірити.

Замурзане обличчя пом'якшилося.

– Візьми, бідолашко, – сказала вона й поклала монетку в п'ятдесят пенсів до Ричардової долоні. – А довго ти живеш на вулиці?

– Я не безпритульний, – пояснив спантеличений Ричард і спробував повернути старій монету. – Будь ласка – заберіть гроші. В мене все добре. Я просто вийшов трохи подихати. Я завтра їду до Лондона.

Вона підозріливо глянула на нього згори вниз, а тоді забрала монету, і та зникла під шарами пальт і шалей, в які жінка була загорнута.

– Бувала я в Лондоні, – звірилася вона йому. – Вийшла там заміж. Але він виявився негідником. Мамця казали не брати шлюб із нетутешнім, але я була молода й вродлива – хоч як важко сьогодні в це повірити – і я пішла за покликом серця.

– А як же інакше, – ніяково сказав Ричард. Впевненість у тому, що його от-от знудить, помалу розвіювалася.

– От і завело воно мене ледь не до погибелі. Була і я колись безпритульною, тож знаю, що воно таке, – сказала стара. – Того я й подумала, що ти теж такий. А чого ти їдеш до Лондона?

– Отримав там роботу, – сказав він гордовито.

– І де працюватимеш? – спитала вона.

– Е-м-м, у фінансах.

– А я була танцюристкою, – сказала стара і незграбно захиталася хідником, фальшиво щось мугикаючи. Вона повихилялася з боку в бік, мов дзиґа, що намірилася вже впасти, й нарешті зупинилася, обернувшись обличчям до Ричарда. – Простягни руку, – сказала вона йому, – я тобі поворожу.

Він зробив, як вона сказала. Вона поклала свою стару долоню на його і міцно стисла, а тоді блимнула кілька разів, як сова, що ковтнула мишу, а та почала протестувати.

– Перед тобою лежить далека дорога… – сказала вона збентежено.

– До Лондона, – сказав їй Ричард.

– Не тільки до Лондона, – стара помовчала. – Я таких Лондонів не знаю. – Тут потроху почало дощити. – Мені шкода, – сказала вона. – Спочатку будуть двері.

– Двері?

Вона кивнула. Дощ пішов рясніше й затарабанив дахами, заляпотів асфальтом.

– Коли б я була тобою, то стереглася б дверей.

Ричард став на ноги, хоч і трохи нетвердо.

– Гаразд, – сказав він, не надто розуміючи, як сприймати подібну інформацію. – Так і зроблю. Дякую.

Двері паба відчинилися, і на вулицю вирвалося трохи світла й шуму.

– Ричарде? Все гаразд?

– Так, усе добре. Зараз повернуся.

Стара вже поклигала вулицею під рясним дощем і швидко мокла. Ричард мусив щось для неї зробити, однак грошей дати не міг. Він поспішив за нею вузькою вуличкою, і холодний дощ змочив його лице й волосся.

– Візьміть, – сказав Ричард. Він вовтузився з руків'ям парасольки, силкуючись намацати кнопку й розгорнути її. Нарешті щось клацнуло, і парасолька розцвіла величезною схемою лондонської підземки, на якій кожна лінія мала свій колір, а кожна станція була позначена й підписана.

Жінка охоче взяла парасольку й подякувала усмішкою.

– У тебе добре серце, – сказала вона йому. – Іноді цього досить, щоб убезпечити себе, куди б ти не подався. – Тоді вона похитала головою. – Але здебільшого – ні. – Вона міцно вхопила парасольку, коли порив вітру пригрозив вирвати її з рук або вивернути наопак. Вона обвила ручку парасольки руками й зігнулася ледь не вдвоє, захищаючись від вітру і води з неба. Тоді пішла геть, зникаючи в дощовій ночі, поки не стала лиш круглою білою плямою, вкритою назвами станцій лондонської підземки: "Графський двір", "Мармурова арка", "Чорні браття", "Біле місто", "Вікторія", "Ангел", "Оксфордський цирк"^[2]…

Ричард упіймав себе на п'яній думці про те, а чи був коло станції Оксфордський цирк який-небудь справжній цирк, з клоунами, вродливими жінками й небезпечними тваринами. Двері паба відчинилися ще раз, і звідти вирвався вибух звуку, наче хтось викрутив ручку гучності паба на максимум.

– Ричарде, дурбелику отакий, це ж твоя бісова вечірка, а ти пропускаєш усю розвагу.

Він повернувся до паба, а нудотне відчуття десь загубилося в дивині ситуації.

– Ти схожий на втопленого щура, – сказав хтось.

– Ти ніколи в житті не бачив утопленого щура, – відказав Ричард.

Хтось інший простягнув йому велику склянку віскі.

– Осьо, ковтни бігом. Зразу зігріє. Ти ж знаєш, у Лондоні справжнього скотчу не знайдеш.

– Впевнений, що знайду, – зітхнув Ричард. Вода крапала з його чуба до склянки. – В Лондоні є все. – І він вихилив скотч, а тоді хтось купив йому ще один, і надалі його вечір став розмитим і розлетівся на уламки: опісля Ричард пам'ятав лиш відчуття того, що переїздить з невеликого й раціонального місця, в якому все було логічно, до якогось велетенського й старого, де логіки не було зовсім; ще він пригадував, як десь уже під ранок нескінченно довго блював у канаву, в якій вирував потік дощової води; і білу пляму, поцятковану чудернацькими барвистими символами, схожу на маленького круглого жучка, що пішов од нього в дощ.

Наступного ранку Ричард сів на потяг до Лондона й вирушив у шестигодинну подорож на південь, що мала привести його до химерних готичних шпилів і арок вокзалу Сент-Пенкрес. Мати дала йому в дорогу невеликого горіхового пирога й термос чаю; і Ричард Мейг'ю поїхав до Лондона в препаскудному стані й гуморі.

1

Вона тікала от уже чотири дні, тікала стрімголов, спотикаючись у проходах і тунелях. Вона зголодніла, виснажилася і зморилася сильніше, ніж могло витримати тіло, і їй було важче відчиняти кожні наступні двері. Після чотирьох днів утечі вона знайшла схованку, крихітну кам'яну нірку під рештою світу, де мала бути в безпеці, – принаймні вона благала про це, – і нарешті заснула.

Містер Круп найняв Росса на останньому Плавучому ринку, який відбувся у Вестмінстерському абатстві.

– Думайте про нього, – сказав він містерові Вандемару, – як про канарку.

– Співає? – спитав містер Вандемар.

– Сумніваюся; щиро й переконано в цьому сумніваюся. – Рука містера Крупа пробігла його прямим помаранчевим волоссям. – Ні, мій добрий друже, я говорив метафорично – проводив аналогію з пташками, яких беруть у шахти. – На містера Вандемара повільно зійшло розуміння, і він кивнув: ага, канарка. Містер Росс анітрохи не нагадував канарку. Він був величезним – завбільшки майже з містера Вандемара – і вкрай зачуханим, і доволі безволосим, і говорив дуже мало, хоч і видав кожному з них цілу доповідь про те, як любить усе вбивати, і який він у цьому майстер; і це звеселило містера Крупа й містера Вандемара, як могла звеселити Чингіз-хана похвальба молодого монгола, який нещодавно пограбував своє перше село чи спалив свою першу юрту. Але він був канаркою і не мав про це гадки. Тож містер Росс у своїй брудній футболці й укритих засохлою скоринкою синіх джинсах ішов першим, а Круп і Вандемар у своїх елегантних костюмах ішли позаду.

Розрізнити містера Крупа і містера Вандемара можна за чотирма простими ознаками: по-перше, містер Вандемар на дві з половиною голови вищий за містера Крупа; по-друге, містер Круп має очі кольору вицвілої блакитної порцеляни, в той час як очі містера Вандемара карі; по-третє, тоді як містер Вандемар може похизуватися чотирма перснями на правій руці, зробленими з черепів чотирьох воронів, містер Круп не носить на видних місцях жодних прикрас; по-четверте, містер Круп любить слова, тоді як містер Вандемар завжди голодний. Крім того, вони абсолютно несхожі.

Шурхіт у темряві тунелю; ніж містера Вандемара лежав у його руці, а тоді він з неї зник і за мить вже легенько тремтів майже за тридцять футів од них. Він підійшов до ножа і підняв його за руків'я. На лезі висів прохромлений сірий щур, а його паща безсило розтулялася і стулялася, поки з нього витікало життя. Містер Вандемар розчавив череп тварини між вказівним і великим пальцем.

– Оцей щур вже точно не приведе за собою хвоста, – сказав містер Круп. Він хихотнув над власним жартом. Містер Вандемар не озвався. – Щур. Хвіст. Зрозуміло?

Містер Вандемар зняв щура з леза й став старанно його жувати, почавши з голови.