ТОР ХЕЙЄРДАЛ
Подорож на "Кон-Тікі"
На плоту від Перу до Полінезії
Переклад Г. Т. Крижанівського та А. М. Іваненко
Розділ 1
Теорія
Погляд на минуле. — Старик з острова Фату-Хіва. — Вітер і течія. — Хто такий Тікі. — Хто заселив Полінезію? — Загадка Південного моря. — Теорія і факти. — Легенда про Кон-Тікі та білу расу. — Початок війни.
Іноді ви можете потрапити у незвичайну ситуацію. Все відбувається поступово, цілком природно, і коли вже немає вороття, ви раптом починаєте дивуватись і запитуєте себе, як усе це сталося.
Ось, приміром, коли ви рушаєте в плавання через океан на дерев'яному плоту з папугою і п'ятьма товаришами, то рано чи пізно неминуче станеться таке: одного чудового ранку, виспавшись, можливо, краще, ніж завжди, ви прокинетесь в океані й почнете думати про те, як ви тут опинилися.
Саме одного такого ранку я сидів над вологим від роси судновим журналом і записував:
"17 травня. День незалежності Норвегії. Море розбурхане. Вітер свіжий. Сьогодні я виконую обов'язки кока і знайшов сім летючих риб на палубі, одного кальмара на каюті і одну невідому рибину у спальному мішку Торстейна…"
Раптом олівець зупинився, і стала підкрадатися думка: яке незвичайне сімнадцяте травня; обстановка справді дуже дивна. З чого, власне, все це почалося?
Зліва переді мною розстилався безмежний простір синього океану з шумливими хвилями, що котилися зовсім близько, безупинно доганяючи горизонт, який тікав усе далі й далі. Коли я повертався праворуч, то бачив темну каюту і в ній бородатого чоловіка, який лежав горілиць і читав Гете; пальцями голих ніг він міцно упирався в ґратчасту бамбукову покрівлю низенької хисткої каюти, що була нашою оселею.
— Бенгт, — промовив я, відпихаючи зелену папугу, що саме збиралася сісти на судновий журнал, — чи не можете ви мені пояснити, якого дідька ми тут опинились?
Книжка Гете опустилася під золотаво-руду бороду.
— Якого дідька я опинився, вам краще знати. Це все ваша проклята ідея, але, на мою думку, це знаменита ідея.
Він переклав ноги ще на три деревинки вище і спокійно читав далі. По той бік каюти троє інших моїх супутників поралися біля чогось на бамбуковій палубі під пекучим сонячним промінням. У самих трусах, бородаті, коричневі від загару, із смугами солі на спині, вони мали такий вигляд, наче все життя тільки те й робили, що плавали на дерев'яних плотах через Тихий океан на захід. Нахиливши голову, до каюти зайшов Ерік з секстантом і пачкою папірців у руках:
— Вісімдесят дев'ять градусів сорок шість мінут західної довготи, вісім градусів дві мінути південної широти — непогано, хлопці, пройшли за добу!
Він взяв у мене олівець і поставив маленький кружечок на карті, що висіла на бамбуковій стіні — кружечок в кінці довгої низки з дев'ятнадцяти інших кружечків, яка звивалася на карті, беручи початок від порту Кальяо в Перу. Герман, Кнут і Торстейн[1] також просунулися усередину, щоб глянути на новий кружечок, який переніс нас щонайменше на 40 морських миль ближче до островів Південного моря.
— Ось бачите, хлопці! — гордо промовив Герман. — Це значить, що ми вже на відстані восьмисот п'ятдесяти миль від берегів Перу.
— А до найближчих островів по курсу залишається ще три тисячі п'ятсот, — застережливо додав Кнут.
— І коли говорити зовсім точно, — сказав Торстейн, — ми знаходимося на п'ять тисяч метрів вище дна океану і на скількись метрів нижче місяця.
Таким чином, тепер ми точно знали, де ми, і я міг повернутись думками до того, як ми сюди потрапили. Папугу ніщо особливо не цікавило, їй лише хотілося вчепитися кігтями в судновий журнал. А навколо простягався той самий синій океан під синім склепінням неба.
Можливо, що все почалося минулої зими в кабінеті одного з нью-йоркських музеїв. А може, ще десять років тому на маленькому острові Маркізького архіпелагу, посеред Тихого океану. І хто знає, можливо, ми причалимо тепер саме до цього острова, якщо північно-східний вітер не віднесе нас трохи на південь у бік Таїті і архіпелагу Туамоту. Я виразно уявляв собі острівець з його іржаво-червоними скелями, зеленими чагарниками, що спускалися схилами аж до моря, і стрункими пальмами, які привітно погойдувалися на березі. Острівець називався Фату-Хіва, зараз нас відділяли від нього тисячі миль, і на всій цій відстані жодного клаптика землі. Я уявив собі вузьку долину Оуіа саме там, де вона спускалася до моря, і пригадав, як ми сиділи на пустельному березі і дивилися щовечора на той самий безмежний океан. Тоді зі мною була дружина, а не ці бородаті пірати. Ми збирали всіляких представників фауни, а також малюнки, статуї та інші залишки давно вимерлої культури. Мені виразно запам'ятався один вечір. Цивілізований світ здавався таким неймовірно далеким і нереальним. Ми жили на острові вже майже рік; крім нас тут не було білих; ми добровільно відмовилися від усіх благ цивілізації, так само як і від її несправедливості. Ми жили в хатині, яку збудували для себе на палях у затінку пальм на березі, а їли те, що могли нам дати тропічний ліс і Тихий океан.
Ця сувора, але й корисна школа дала нам можливість обізнатися з багатьма загадками Тихого океану. Я думаю, що і в фізичному і в розумовому відношенні нам часто доводилося повторювати досвід первісних людей, які прибули на ці острови з невідомої країни і полінезійські нащадки яких безроздільно владарювали над острівним царством, аж поки сюди не прийшли європейці з біблією в одній руці і з порохом та горілкою в другій.
Того пам'ятного вечора ми сиділи, як це часто бувало й раніше, на освітленому місяцем березі океану, що розстилався перед нами. В цій романтичній обстановці наші почуття гостро сприймали все навколишнє. Ми вбирали в себе аромат буйної рослинності джунглів і солоного океану, чули шелест вітру, що перебирав листя на верхівках пальм. Через рівні проміжки часу всі звуки губилися в гомоні бурунів, які здіймалися просто перед нами, обрушувались, шумуючи, на берег і розбивалися там об гальку на піняві кола. На якийсь час все сповнювалося ревінням, гулом і шурхотом безлічі камінців, що виблискували в місячному промінні, потім хвиля відступала і ставало тихо, поки океан збирав нові сили для натиску на нескоримий берег.
— Дивно, — сказала моя дружина, — але на тому боці острова ніколи не буває бурунів.
— Авжеж, — відповів я, — вітер завжди звідси, тому й прибій буває на цьому березі.
Ми сиділи й милувалися океаном, який, здавалося, вирішив невпинно й без кінця повторювати нам, що він котить свої хвилі зі сходу, увесь час зі сходу. Одвічний східний вітер, пасат, збурював поверхню води, здіймаючи вали і котячи їх вперед: вони з'явилися з-за горизонту зі сходу і йшли далі, до інших островів. Тут перед нами хвилі океану, які раніше не зустрічали ніяких перешкод, розбивались об скелі і рифи, тим часом як східний вітер здіймався просто над берегом, над лісами і горами і вільно мчав від острова до острова, в бік сонця, що йшло на захід. І так з давніх давен линули хвилі та легенькі хмарки з-за горизонту, зі сходу. Це було добре відомо першим людям, які дісталися до цих островів. Про це знали птахи й комахи. Ця обставина визначила, нарешті, весь розвиток рослинного світу на островах. А самі ми знали, що далеко-далеко на сході, за горизонтом, звідки випливають хмари, простягається відкритий берег Південної Америки. Він лежить на відстані 4300 морських миль, і між ним і нами не було нічого, крім води.
Ми дивилися на прудкі хмари вгорі, на залитий місячним сяйвом бурхливий океан і прислухалися до розповіді напівголого старого чоловіка, який сидів навпочіпки перед згаслим багаттям, дивлячись на жевріючі вуглинки.
— Тікі, — спокійним голосом говорив старий, — був і богом і вождем. Це він привів моїх предків на ці острови. Раніше ми жили у великій країні далеко за морем.
Старий поворушив палицею жаринки, щоб вони не згасли, і заглибився у свої думки. Він Жив минулим і був міцно зв'язаний з ним. Він поклонявся своїм предкам і їхнім подвигам тих далеких часів, коли предки були богами. А в майбутньому сподівався зустрітися з ними. Старий Теї Тетуа був єдиним живим представником вимерлих племен, які населяли колись схід, не узбережжя Фату-Хіва. Він і сам не знав, скільки йому років, але його зморшкувата, немов дублена, коричнева шкіра мала такий вигляд, ніби вітер і сонце сушили її ось уже сотню років. Він був одним з тих небагатьох остров'ян, хто пам'ятав ще легенди батьків і дідів про великого полінезійського вождя — бога Тікі, сина сонця, пам'ятав і вірив у них.
Коли цієї ночі ми лягли спати в маленькій хатині на палях, розповіді старого Теї Тетуа про Тікі і про давню заморську батьківщину остров'ян і далі невідчепно звучали у моїх вухах під акомпанемент глухого гуркотіння далекого прибою. Вони звучали як голос давно минулих днів, який, здавалось, нашіптував щось у нічній тиші. Я не міг заснути. Час наче переставав існувати, і Тікі із своїми мореплавцями уперше висаджувався на берег острова в піні прибою. Раптом у мене в голові майнула думка, і я сказав своїй дружині:
— Послухай, чи не здається тобі, що величезні кам'яні фігури Тікі, які стоять нагорі у джунглях, дуже схожі на велетенські монолітні статуї, пам'ятки древніх цивілізацій в Південній Америці.
Я був певний, що ревіння бурунів підтвердило мої слова. А потім я мало-помалу перестав його чути й заснув.
От з цього, напевно, все й почалося. Принаймні звідси починається низка подій, які зрештою призвели до того, що шестеро чоловіків і зелена папуга відчалили на плоту від берегів Південної Америки.
Пам'ятаю, як приголомшив я батька і матір, як здивував друзів, коли, повернувшись до Норвегії, здав до Зоологічного музею університету свою колекцію комах та риб з Фату-Хіви. Я вирішив облишити зоологію і взявся за дослідження життя первісних народів. Мене полонили нерозгадані таємниці Південного моря. Повинно ж існувати якесь розумне їх пояснення, — і я поставив собі за мету вивчити все, що було відомо про легендарного героя Тікі.
У наступні роки буруни й напівзруйновані пам'ятники в джунглях були для мене ніби далеким примарним сном, що являв собою фон і акомпанемент до моїх занять по дослідженню племен, які населяли острови Тихого океану.