Переклад Олександра Тереха
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
НЕБЕЗПЕКА ЧИГАЄ НА СВІТАНКУ
Я спитав, чи візьмемо ми пістоля або принаймні довгого грізного списа, що, відколи я себе пам'ятаю, висів у кухні над широким каміном. Коли батько прошепотів: "Ні", я був розчарований. Ба, навіть більше, мене пойняла злість, коли Том глузливо докинув з властивою всім старшим братам зверхністю:
– Невже ти, хлопче, вважаєш, що ми йдемо робити наскок на шотландських ворохобників? Чи, може, лаштуєшся вирушити в похід проти іспанців?
На щастя, в кухні було темно, як у ямі. В каміні жеврів присок, хоч за все моє життя – та й не один рік до мого народження – вогонь там ніколи не згасав. Річ у тім, що перед сном мати за своїм звичаєм укрила присок плитами чорного вогкого торфу. Отож вогонь замре аж до ранку, коли його розворушать кочергою і він запалахкотить веселим полум'ям.
Я був радий, що в кухні темно і Том не бачить мого обличчя. Мені вже вкрай набридли його кпини.
Чому б нам не озброїтися? Адже справа була небезпечна. В іншому разі чого б це ми серед глупої ночі скрадалися потайки з власного дому, наче лисиця з курника?
– Не чіпай хлопця, – обізвався пошепки батько. – І ні пари з уст, поки вийдемо з хати, а то побудите і матір, і дівчат.
– А хіба мама… – почав був я.
– Ш-ш! – значливо спинив мене Том – достоту ніби церковний сторож під час недільної служби.
Пробираючись помацки до дверей, я трохи одвів душу, стукнувши його ногою по голінці. Він навіть писнути не посмів. Адже Томові було лише шістнадцять, і батько міг дати йому доброї хльости – так само, як і мені.
Надворі було світліше. Над горами стояв повний місяць, і небесна височінь яскріла сяйвом, хоч наша долина й досі була вщерть налита пітьмою. Потоки срібного проміння струменіли вгорі над долиною і освітлювали дикі урвища гори Бленкетри, де чорнильними натьоками вирізнялися ущелини. Місяць здіймався дедалі вище, і з кожною хвилиною тінь спадала схилом гори, як вода. Поки ми дійдемо до стіни сера Філіпа, там буде досить видно, щоб здійснити наш намір.
Коли ми переступили поріг і нас огорнула тепла літня ніч, назустріч нам підвівся собака. Пізнавши знайому ходу, він не гавкнув, не загарчав. Батько завагався на мить, а потім щось йому сказав упівголоса; Снеп одразу ж опустив хвоста, смачно позіхнув і знову скрутився бубликом, уткнувши носа в свій пухнастий хвіст.
Аби тієї ночі Снеп пішов з нами – а пішов би він залюбки, – я б ніколи не зазнав смертельної небезпеки, і ця повість ніколи б не була написана. Але того, що минулося, вже не вернеш, і, може, все воно вийшло на краще.
Ми простували один за одним стежкою без жодного слова. Долиною вирував потік – ми в Камберленді звемо їх бурчаками, – через який можна перейти по пласких гранітних каменюках. Зимою їх часто заливає вода, але тієї липневої ночі вони на цілий фут видавалися над пінявим потоком. Біля бурчака можна було розмовляти голосно – все одно нас ніхто не почує через шум і клекіт води.
– Навіщо непокоїти матір, – сказав батько. – А до того ж, що менше людей знатиме це, то краще. Згодом, коли почнуть розслідування, їй не доведеться брехати.
Я був улещений, коли почув його слова: "Що менше людей знатиме, то краще". Хоч мені минув лише чотирнадцятий, та, виходить, я вже числився дорослою людиною. Хай кажуть що завгодно, але справа була таки небезпечна. Всі ми знали, що сер Філіп серйозний ворог, хоч на той час ніхто ще й гадки не мав, яким запеклим ворогом він може стати.
Не завжди вірте моєму батькові, коли він каже, що немає ніякої небезпеки. Ще б пак! Ви б подивилися, як він вилазить на неприступну скелю, щоб зняти звідтіля заблукану вівцю! Ви б подивилися, як він на базарі в Кезіку підходить до п'яного німця-шахтаря – вдвічі більшого за батька чолов'яги, який белькоче щось своєю незрозумілою мовою або ще й розмахує здоровим ножакою.
Коли батько випинає свою руду бороду трохи вище, ніж звичайно, посміюється сам до себе й бубонить: "Полиште це на мене. Та не бійтеся: справа цілком безпечна" – значить, буде на що подивитися.
Але ж тієї ночі, здавалося, ніщо нам не загрожувало. Все трималося в цілковитій таємниці.
Навіть Том і той нічого не відав, аж поки батько збудив нас опівночі, загадав узяти дерев'яні черевики і нишком зійти вниз. Тоді ми вже самі відразу здогадалися, навіщо ми йому потрібні.
Наша родина щасливо жила собі в долині, доки молодий сер Філіп Мортон успадкував два роки тому маєток свого діда. Браунріги, Бели, Аткінсони, Гадсони, Кокбейни – всі ми були фермери з діда-прадіда і випасали на полонинах овець з часів Вільгельма Завойовника чи то заснування Риму, а може й од великого потопу. Ми, державці власних земель, не залежали ні від кого, опріч короля, і не знали інших повинностей, крім участі у війську під час шотландських наскоків. Ми не належали до дворянства, а були вільні селяни – йомени – і не боялися ні людини, ні чорта. Отож, звичайна річ, нам було начхати на молодого лицаря, що ходив з напахченою хусточкою і не знав, де у вівці голова, а де хвіст.
Та сер Філіп скоро показав нам, що він зовсім не з м'якого тіста. Вдача у нього виявилась аж надто тверда. Ми щиро співчували фермерам, що жили під горою і орендували його грунти, – їхня орендна плата стрілою підскочила вгору. Потім він звернув свою увагу на нас.
Зачепити нас було важче. Але все-таки він знайшов спосіб.
В долині понад річкою тяглися луги, що споконвіку вважалися за громадські. Я не кажу, що вони не належали нікому. Вони належали нам, Браунрігам, Белам і геть усім іншим фермерам, що сторіччями обробляли Лонсдейлські землі. І хай би хто посмів обгородити ті луги кам'яною стіною і назвати їх своїми – хоч би навіть він був чоловік грошовитий і звався "сером".
Саме так і вчинив того літа сер Філіп.
Одного чудового ранку на лузі з'явилися його люди та й заходилися мурувати стіну. Більшість наших чоловіків тоді саме подалися в гори – я був у школі в Кезіку, – і коли містер Аткінсон прийшов усовістити напасників, вони погрозили, що вкинуть бідолашного старого в Грету. Отож перш ніж ми отямилися й зібралися на раду, стіна вже була зведена. Ми, звичайно, протестували, але запізнілий протест все одно що холодний куліш – з нього дуже мало пуття.
Сер Філіп збиткувався над нами. Він спитав, де наші папери на право власності, помахав сувоєм пожовклих документів, писаних латиною, які бозна про що свідчили, й визивно запропонував жалітися на нього в суд.
Але ніхто не хотів звертатися до суду. У нас не було грошей на адвокатів, та ми їм і не довіряли. До того ж, казав мій батько, з якого це доброго дива ми маємо принижуватися перед суддями, уклінно прохаючи їх повернути нам землю, що є й споконвіку була наша власність?
Ось чому тієї ночі долину сповнили рухливі тіні.
Від кожної ферми до умовленого місця прямували дорослі чоловіки й молоді хлопці. І умовленим місцем була стіна сера Філіпа Мортона.
Нова стіна виразно біліла проти місяця, що тим часом здійнявся вище й осипав її своїм промінням. Вже видно було лиця людей – білі, без звичайного рум'янцю. Люди віталися з нами й усміхалися, виблискуючи зубами. Все було майже точнісінько так, ніби ми збиралися полювати лисиць – не вистачало тільки собак.
Батько багатозначно скинув оком на місяць, що спокійно плив безкраїми небесними просторами, ніби "Золота лань"[1].
– Добру часину ми вибрали з вами, друзі, – якраз перед світом. Але перш ніж ми заходимося робити своє діло, я хотів нагадати всім, а надто нашим хлоп'ятам, на яку справу ми зважились.
Всі ми скупчилися навколо нього, і він примусив нас дати урочисту клятву, що ми нікому не прохопимось жодним словом про цю нічну пригоду. Сер Філіп нічого не вдіє з цілим селом, але якщо він матиме докази проти одного чи двох, то постарається зігнати на них всю свою злість.
– Держіться купи й тримайте язик за зубами, – скінчив мій батько. Потому він зумисне спроквола поплював на руки, приступив до стіни й штовхнув верхній ряд каміння. Ніколи не забуду, як заторохтіло, падаючи, дрібне каміння. Тепер уже відступати було нікуди.
Всі взялися до роботи, поклавши розвалити чудову стіну сера Філіпа.
Муровано її, звичайно, сухим способом, так, як у наших краях будують загін на овець. Грубі кам'яні брили не зв'язували вапном, а дбайливо припасовували одна до одної – потрібна була неабияка майстерність, щоб звести таку стіну, – а через рівні проміжки вставляли потрібного розміру та форми сполучні каменюки. Вправно змурована стіна не боялася зимових ураганів і снігопадів. Той мур, що його вибудував своїми руками під Бленкетрою мій дід, стоятиме ще довго навіть після моєї смерті.
А от стіну сера Філіпа чекала інша доля!
Нас було чоловік тридцять-сорок, і ми взялися до діла так завзято, наче косарі на сінокосі, коли з-над Дервентвотеру насувається громова туча. Скоро мої руки геть скривавилися – я поламав нігті об грубі кам'яні брили. Вам, певно, зроду не доводилося чути такого гуркоту: ми валяли стіну на всьому її протязі. Для нас це була величезна втіха – перетворити її на купу каміння. Навіть літні чоловіки реготалися, ніби школярі.
– Слухай-но, Пітере! – гукнув мені батько. – Біжи, хлопче, на дорогу та повартуй, щоб хто не застукав нас зненацька. А то містер Бел трохи нервується: він вважає, що нам треба про всяк випадок виставити сторожу.
– Невже він гадає, що ми робимо наскок на шотландських ворохобників? – мовив я, наслідуючи Томів голос.
Але, направду кажучи, я не шкодував, що мені трапилася така нагода. Руки в мене вже щеміли, а до того ж валяти стіну – досить одноманітна робота і десь за півгодини вже трохи набридає.
Я подався од річки вгору. Кезікську дорогу було видно навіть уночі – вона звивалася білою ясною стрічкою і щезала лише там, де чорні купи дубів, ясенів та берез ховали її від місячного проміння. Але я не міг озирнути дорогу до самого Пенріта, бо трохи далі вона звертала за гору. Я пройшов до повороту і поглянув здовж дороги на схід. Тепер я бачив її милі на дві, доки вона здіймалася схилами гори Бленкетри, котру я й досі вважаю за кращу гору в світі. Слід мені було лишитися біля повороту – адже звідти видно було новий дім сера Філіпа; я навіть бачив, як виблискували проти місячного світла його чудові скляні вікна, хоч дім стояв не менш як за три милі.