— Куди ж би нам піти? — задумливо мовив Том, підгилюючи ногою суху грудку.
— Як, Томе? — на обличчі в шестирічної Мері проступив подив.— Адже ми хотіли піти в казкову долину!
— Та він з тобою дратується, Мері! — Дев'ятирічний Дік на правах старшого брата спинив восьмирічного Тома.— Він навмисне!
— А-а… — Мері заспокоїлась і взяла Діка за руку.
Але його це не влаштовувало. Мері покірно перейшла в кінець їхньої короткої валки.
І діти мовчки подалися далі вересовим пустищем — клаптем похмурої, безлюдної північно-шотландської верховини, що простягалася до самого берега моря. На півдні купалося в лагідному світлі літнього ранку важке громаддя Бен-Мора. На півночі, немов блакитні очі з-під насуплених кам'яних брів, дивилися в небо маленькі озерця.
— А я бачу тата на вежі! — пролунав голосок Мері.
На гребені Бен-Мора стояла ажурна сталева вежа з радарною антеною, схожою на звернене догори величезне вухо.
— Він дає пеленг літакові з Сан-Франціско, що прибуває о дев'ятій п'ятнадцять,— діловито зауважив Том.
Уже хто-хто, а він знав усе про роботу станції наведення, яка першою за триста кілометрів на північ від Едінбурга зустрічала швидкі реактивні машини, що надходили з боку Атлантики.
— А ось і літак! — кивнув головою Дік.
Високо-високо в небесній блакиті почувся низький металевий звук, наче невидима рука торкнула басову струну, напнуту між небом і землею. Діти побачили, як у пустельній височині щось блиснуло. І відразу ж зникло — літак почав свій довгий спуск до Едінбурга.
— А в що ми будемо сьогодні гратися?— Мері нетерпляче смикала братів за рукави.
Хіба вони не бачили літаків? Та й день сьогодні особливий. Учителька, міс Герн, прикріплена до дітей на відлюдній станції, застудилася і звільнила їх від уроків. Мама наготувала їм удосталь бутербродів, і вони, щасливі, подалися на пустище, де був справжній дитячий рай.
Стародавній ландшафт зберіг для них і глухі затінки, і летючу імлу, і веселі сонячні галявинки. Таємничі видолинки, темні мочарі, прибиті вітром зарості… Одне слово, найкраще в світі місце для всіляких розваг: уяви себе розбійником, солдатом, мандрівником, феєю, гномом — ким завгодно, адже дитяча уява невичерпна!
Шотландські селяни-вівчарі здавна населяли цю гірську країну гномами, чарівними ковалями, духами й привидами. І досі в таких видолинках і на безмовних мочарах доживали свого віку останні тіні майже забутого, химерного казкового світу, яких бачило тільки дитяче око. Хіба не може бути, що ця ляклива куріпка — зачарований гном, охоронець золотого скарбу? Або карлик, що поспішає з тріснутим казанком до чарівного коваля?
Міста з його телебаченням і кіно діти з гори Бен-Мор майже не знали. Зате вони мали чутливу душу й багату уяву. Щодня вони просили маму розповісти їм казку, вона згадувала старовинні легенди північної верховини, і діти слухали ті казки в надвечір'я, коли велике багряне сонце ховалося за темні пустища, де вертався додому припізнілий старий пастух, відлюдькуватий і зашкарублий, наче закам'яніле дерево.
— Пограймося в чарівника Смарагдового міста,— сказав Том.
— Або в Чорного лицаря з Бонара,— запропонував Дік.
— У лицаря ми гралися вчора,— вколола їх Мері.— А позавчора гралися в королевича і трьох карликів із Кілпатріка!
— Ну то в що? — Том даремно намагався щось придумати.
— А я знаю, в що! — вигукнула Мері, і її блакитні очі радісно спалахнули.
Вони підійшли до гранітного горба з видолинками, які заросли вересом і в яких можна було сховатися від усього світу й зазнати найдивовижніших пригод. Із заходу насувалися величезні атлантичні хмари — наче казкові замки, позолочені сонцем. Високо в прозорому повітрі ширяв шуліка. Надлетів вітер, побавився коло них, наче грайливий цуцик, і полинув далі в гори.
— То скажи, як знаєш! — сердито крикнув Дік.
Про всяк випадок Мері відскочила від нього якнайдалі. Добре вона дошкулила хлопцям — вони завжди хваляться, а ось її таємниці не знають!
— Ох, якби ми жили в казкові часи! — Том заздрісно глянув на шуліку.— Коли насправді діялось те, що розповідається в казках! Чому тепер так не буває?
— Тому що не буває,— поважно відповів Дік.— Тепер самі тільки нудні літаки.
— І казки також! — врочисто вигукнула Мері.— Вчора, поки ви навчалися з міс Горн, я сама ходила в казкову долину! І побачила!
— Кого ти побачила?
Брати зупинилися. Вони знали, що Мері вміє вигадувати цікаві чарівні історії, і мліли з цікавості, але не давали цього взнаки.
— Вони прилетіли з неба! — Мері раділа: ось яка чудова в неї таємниця! — Прилетіли в казковому замку. Чи на білому чарівному коні. Чи на драконі, що дихає вогнем!
— Що за дурниці ти верзеш!
Дік сердито смикнув сестру за коси, і вона голосно зойкнула. Все-таки її слова зачепили хлопців. Вони зацікавлено поглядали на величний краєвид, на затінені видолинки, де в заростях високої папороті, коли вони починали гратися, по смарагдово-зеленому моху ходили гірські чарівники і рудий коваль із Лох-Шина.
— Чого ти з ними не поговорила? — Дік нерішуче рушив далі.
— А от і поговорила! — Мері застрибала навколо братів, її переповнювало радісне, переможне почуття.— Але вони мене трішечки боялися. І їм було ніколи. Вони викопували зілля, рвали квітки й папороть!
— А які вони з себе? — Том удавав незворушного, а сам аж тремтів з цікавості.
— Такі…— Мері затнулася.— Схожі на все заразом! На фей, на королевичів і на чарівників!
— Ніхто не може бути схожий на все заразом,— повчально мовив Том.
— А вони можуть,— стояла на своєму Мері.— Вони кожної хвилини схожі на щось інше. І вони були добрі, бо я їх не кривдила. Запрошували мене полетіти в їхньому казковому замку на Місяць.
І вона показала на біле кружало в синьому небі над вершиною Бен-Мора. Брати розгублено глянули туди, але відразу ж знов споважніли.
— Як же ти розуміла, що вони кажуть? — Том замахнувся на неї, та вона спритно ухилилась від штурхана.
— Я погано їх розуміла,— неохоче призналась Мері.— Але вони говорили наче в моїй голові. А потім настав вечір, і мені пора було йти додому вечеряти.
Хлопці задумалися, дивлячись на попелясто-сірий місяць над горою. Ану ж це правда?
Вони ще жили у країні дитинства, і весь світ лежав у них біля ніг — мерехтливий від вранішньої роси, страшенно цікавий. Для них сіренький горобець був таким самим дивом, як феї та королевичі, що прилітають з неба і кличуть вас на Місяць.
Останню частину дороги до казкової долини, до їхнього заповітного королівства серед гранітних скель вони бігли. Але, спустившись у видолинок, відразу ж пішли тихо й обережно. Може, королевичі й чарівники ще тут?
Та все було як звичайно: серед сірих скель — осяяна сонцем улоговина, зелений мох і низенькі деревця вздовж розколин. Угорі дзюрчав струмок — цівка прозорої води з присмаком диму, землі й темної кам'яної прохолоди.
Серед непоказних вересових купин у цьому захищеному від холоду куточку шелестіла шовковиста трава, яскріли стокротки й кульбаба — наче посланці тепліших країн. Для дітей ця оаза серед верховини була райським садом. Глянеш угору — видолинок накритий клаптиком неба, блакитним, як мрія. І така тиша навколо, тисячолітнє безгоміння, яке порушує тільки струмок, що дзвенить, немов срібний дзвоник.
— І нікого тут немає! — розчаровано мовив Том: він сподівався побачити в казковій долині королівський почет, що виблискує самоцвітами.
— А вони й не казали, що повернуться…— Мері нерішуче озирнулася.
— Тобі все це приснилося! — Дік знов став старшим братом, який усе знає.
— І зовсім не приснилось! — Дівчинка ображено тупнула ногою.— Замок фей приземлився он там!
Рожевий пальчик показав на галявинку посеред видолинка, де квіток було найгустіше. Хлопці глянули туди й завмерли.
— От бачите,— радісно вигукнула Мері.
Брати кивнули головою: годі було щось заперечити. Самі квітки підтверджували слова Мері. Наче замок, що прилетів з неба, подарував їм свої барви. Раніше такі непомітні, вони тепер вражали око пишнотою, перед якою потьмяніли б навіть орхідеї Амазонки. На круглій місцині метрів із двадцять у діаметрі неначе розсипався шматок веселки. Посередині — жовтогаряче мерехтіння кольору вечірнього сонця, а далі — барви, для яких не зразу знайдеш назви в земних мовах. То наче притьмарене північне сяйво, то лазурит і морська блакить, мінливі опали, відблиски смарагдові, сині, кармінові… Здавалося, чарівна паличка, торкнувшись скромних квіток, обернула кожну з них у королеву квіток.
— Феїн квітник! — захоплено мовила Мері.
Ступаючи, немов уві сні, діти підійшли й сіли посеред того царства живих барв. Мері обережно торкалася квіток, але не зважувалась їх рвати. Хлопці уважно вивчали землю, каміння, прутики… Жодних обпалених слідів, ніщо не ушкоджене. Волога земля навіть ніде не вгрузла. Скрізь самі квіти — і ще й які! їм би рости біля брами раю, а не у вузькій улоговині на шотландській верховині.
Діти посідали, склавши руки. Тільки часом позирали на небо, ніби чекали, що ось-ось звідти спуститься щось казкове — чи летюча скриня, чи птах Рух. Та нічого не ставалося, і кінець кінцем вони забули розповідь Мері й почали гратися на осонні. Як завжди, вони заселили видолинок витворами своєї уяви і бігали, перегукуючись, серед блакитних драконів, смішних гномів і велетнів у семимильних чоботях. Покручений корінь став горбатим карликом, строкаті квіти — ельфами.
Вони були дітьми, їх ще не вигнали з ранкової країни казок, де все. можливе і немає нічого нездійсненного.
Коли сонце досягло полудня, вони ум'яли свої харчі й попили, як телята, холодної джерельної води, смачнішої за яку немає на цілій землі. Потім задрімали на осонні, втомившись від біганини.
Мері сонно розплющила очі. І завмерла, дивлячись у глибокий колодязь неба. Там на дні блимав ліхтарик, блищала, падаючи, зірка…
— Це вони! — радісно вигукнула Мері.— Гляньте!
Хлопці зразу прокинулись і сіли. Гості прибули блискавично. Щойно в небі мерехтів крихітний світлячок, а через секунду за дюйм над землею, саме над різнобарвними квітками, уже повис замок фей, або крилатий кінь, або дракон, що дихав вогнем. Жоден земний літальний апарат не зміг би так швидко знизитись і так раптом загальмувати. Здавалося, що він зовсім не має ваги. Ніби в лагідний затінок видолинка залетів сонячний зайчик.
Діти дивились, мов зачаровані.