Оповідання
Переклад: Лев Олевський
1
Жителі Сантьяго мов вівці: куди пішов один, туди повинні йти й усі. Для прогулянки вони обирають якийсь тротуар Аламеди, від цієї до тієї вулиці, і ніхто не наважиться гуляти по інших. На автомобілях їздять у парк Коусіньйо, а не в Кінто Нормале. Художники ходять малювати на Ла Контадор, а не в Ренка.
Тож не дивно, що багато гарних куточків поблизу Сантьяго відомі тільки деяким німцям та австрійцям, котрі мають славу людей ексцентричних. Допитливість і бажання милуватися природою — не вельми сильні стимули, щоб збудити від сонноти жителя столиці. З вершини Монта Люсії він може байдуже споглядати долину Мапочо і не відчувати анінайменшого бажання спуститися в неї. Йому скажуть, що там краєвиди — напрочуд гарні й мальовничі, як у Швейцарії і в Тіролі, — та це здасться йому не вартим уваги. Хіба що він спитає, чи багато людей туди ходить. Коли відповідь буде заперечна — здвигне плечима: мовляв, навіщо ж тоді йому туди вирушати?..
В цьому я не схожий на жителів Сантьяго: є в мені щось від географа чи, може, артиста. І це "щось" спонукає мене мандрувати по всіх околицях і куточках. Рідко коли знаходжу я супутників у цих екскурсіях.
Я побував у долині Мапочо завдяки люб'язним запросинам мого друга, який експлуатував мідну копальню в гористій місцевості Лас Кондес. Я був зачарований тамтешньою природою і мав намір іще раз навідати ті місця, — та минали місяці й роки, а мені не випадало нагоди це зробити. В той час я не міг уявити жахливої трагедії, свідком якої став, коли знову вибрався в ті безлюдні місця.
Хуліо Кавада купив автомобіль і хотів його випробувати. Я порадив йому поїхати по дорозі, що вела в Лас Кондес. Вона була нерівна, горбкувата, з численними підйомами і спусками, але водночас добре збудована й збережена.
Хуліо прийняв мою пораду.
Ми домовились поїхати наступної неділі. До нас мав приєднатися Роман Кальво.
Дивним суб'єктом був цей Роман Кальво. Хай читач уявить собі смаглявого чоловіка, невисокого й худого, з чорними очима й невиразним, але проникливим поглядом. При першому знайомстві він багатьом людям здавався божевільним. Недбалий одяг, різкі манери, нервова рухливість усього тіла виказували химерність його вдачі. Роман жив на невеличку ренту і завжди був захоплений якимись неймовірними справами: колекціонував комах, проводив хімічні досліди, виявляв неабиякий інтерес до генеалогії та геральдики. Він не опублікував жодної книжки, брошури чи навіть статті. Таким чином, мета його діяльності була загадкою. Разом із тим він знав усе, про що його питали — від родоводу та одруження чілійських сімейств до приготування курчати.
Він був навдивовижу спостережливий. Є люди, які роками мандрують по Європі й навіть навколо світу, але нічого не запам'ятали і нічого не навчилися. А Роман їхав у Ренка й навіть звідти привозив нові відомості та враження.
— Мені ніколи не нудно, — казав він інколи. — У трамваї, на вулиці, в кав'ярні — скрізь я спостерігаю, скрізь бачу щось цікаве… І вчуся, вчуся, вчуся!
Чого ж він навчився?
Всього, що доходило до його вух і що він бачив. Завдяки чудовій пам'яті Роман був чимось на взірець живої енциклопедії. Наприклад, його цікавило, чи коштують стільки-то землі якогось дона; чи багатий був такого-то року урожай картоплі; чи має дружина такого-то рахунок у банку; у якій книжці, газеті чи в якому журналі можна знайти відомості про перешийок Офкі, що говорив дон Перенсехо в парламенті у 1888 році; яка середня вага курячого яйця в Чілі, а яка в Туреччині…
Звичайно, все, що стосується Романа, не є якимось чудом. Чого тільки він не чув за сорок років! І прочитав силу-силенну книжок, журналів, газет. І не забув жодного слова з прочитаного. Отож можна зрозуміти й повірити: Роман Кальво знав дуже багато.
Небезпека полягала в тому, що зовні він здавався дуже неуважним. Йому завжди слід було говорити правду і тільки правду. Якось хтось розповідав про випадок, що трапився з ним у рік революції. Роман слухав мовчки, та тільки-но оповідач пішов, почав виправляти розказане:
— У 1896 році він змальовував цю пригоду зовсім по-іншому…
Другого разу, зайшовши до бібліотеки, ми зупинились біля підшивки газети "Ель Меркуріо".
— Якби-то ці фоліанти могли говорити! — зауважив Роман. — Адже в них записана історія кожного з нас.
Він пам'ятав геть усе, що писалося в газетах: усі зникнення і всі повернення, еволюції й революції, правду й брехню ділових людей і навіть установ, повідомлення про досягнення науки й мистецтва.
Дивна особа! Як уже я казав, коли дивишся на нього, то здається: це хтось із твоїх кревних, бідно вдягнений і вкрай неврівноважений.
2
Дорога із Сантьяго на Лас Кондес спочатку рівна. Недалечко від Апокіндо вона стає трохи похилою. Потім дорога спускається наче у вузький ящик, в глибині якого тече бурхлива річка Мапочо. Подекуди потік піднімається по крутосхилах, а тоді спадає звивистою стрічкою в запаморочливі прірви.
Найнебезпечніше місце — шпиль Диявола. Різкий спад гори, а під ним — стометровий, майже прямовисний спуск, по якому проходить вузька дорога, що несподівано огинає великий гранітний відріг. Коли проїздиш це місце, паморо— читься голова. Один необережний рух водія автомобіля — і смерть неминуча!..
Коли в неділю після екскурсії ми повернулись на це трагічне місце, Роман Кальво сказав:
— Дивно, але за дванадцять років існування цієї дороги я пам'ятаю тільки два нещасливих випадки.
— Ти часто їздиш сюди? — спитав я.
— Ні, я вперше їду в Лас Кондес, але в газетах повідомлялося… Ну, як ви могли забути цю назву? Шпиль Диявола… Тут загинув візник Хосе Корвалан у грудні 1909 року. Кажуть, він був п'яний. Звідси також відійшов у краще життя Ніканор Сенульведа, шахтар із Лас Кондеса. Він простував із друзями увечері 18 вересня, здається, у рік землетрусу і впав у провалля. Правосуддя не захотіло повірити у випадковість нещастя, і обидва друзі небіжчика ще й досі гниють у в'язниці. Бідолахи! їх захищав якийсь писака, а може, й адвокат. Та на що здатні буквоїди-юристи в таких ситуаціях? їм слід би було звернутись до фахівця у розслідуваннях…
— До когось на взірець Шерлока Холмса чи Ніка Уїнтона, — зауважив Хуліо Кавада. — Але таких у Чілі немає.
— Це правда, — мовив Роман. — У нашій країні люди не заробляють грошей, бо не хочуть. Всі воліють ходити втоптаною стежкою Мавпування — смерть усім справам. Хтось заробив, відкривши кінематограф, і не знайшлося жодного собаки, жодної кицьки, які б не наслідували його, аж поки з'явилося стільки кінематографів, що всі власники розорилися, разом із автором ідеї. Те ж саме сталося в 1899 році з аренами для бою биків, і мене дивує, що й досі немає бодай десятка іподромів. А щоб придумати новий фах, новий оригінальний спосіб життя, то на це ніхто не зугарен…
— Ну й Роман! — вигукнув я. — А чом би тобі не зайнятися приватною детективною практикою?
— Я маю досить коштів, аби прохарчуватися, а запити в мене невеликі, — відповів він. — Крім того, маю улюблену справу. Злочини дуже схожі між собою, і мені відома історія багатьох. Убивці позбавлені ексцентричності. Тисячі обмежуються вульгарним ударом кинджала. Отож і дивно, коли обвинуватили двох бідолах у тому, що вони скинули зі скелі свого друга. Таке можна побачити тільки в кіно.
— Проте, це здається досить проблематичним, — заперечив я.
— Кримінальна статистика говорить інше, — провадив Роман. — Передбачуване вбивство Сенульведи було єдиним зареєстрованим у Чілі, і воно не доведене. Це пояснюється так. Скинути когось у прірву — великий ризик: адже треба пильнувати, щоб самому не впасти, щоб не пішла обертом голова. Я прочитав про це цікаву монографію, написану торік Букгардтом, німецьким фахівцем, який протягом сорока літ вивчав це невідоме питання кримінології. Автор наводить дев'ятнадцять випадків, поміж них — і випадок із Сенувельдою. Обізнаний з його фахом, я своєчасно вислав йому вирізки з газет і копію обвинувального акту.
— Знічев'я…
— Треба визнати, що ледарем був сам сеньйор Букгардт.
Не встиг Роман договорити, як наш автомобіль зупинився біля невеличкого заїзду. У цій місцевості з'єднуються течії із Сан-Франціско і Сепо, утворюючи річку Мапочо. Краєвид незвичайний: високі, зрізані під кутом гори, що зусебіч оточують вузеньку річку Скіфа, чия назва походить від древньої напівзруйнованої каплиці, яка височить на горі й увінчує бухту.
Нас приємно здивувала харчівня в цьому віддаленому місці, чиста, затишна і з майже розкішним меню.
— Я чекаю на обід дона Франсіско Маскаяно, — сказав нам господар. — Весною він щонеділі рано-вранці їздить зі своїми синами в Лас Кондес, а опівдні повертається, щоб устигнути на скачки. Дон Франсіско ніколи не пропускає їх.
Це ім'я враз викликало в мене уявлення про багатство й славу. Дон Франсіско Маскаяно — виходець із давньої колоніальної вельможної родини, але досяг він усього власного працею й твердою волею. Від кревних своїх він успадкував самі лиш надії. Батько його, старий Маскаяно, був один із тих шахтарів, які все життя змагаються з нуждою й живляться ілюзіями. У Чілі пам'ятають похилу шахту "Доротея" в Лас Кондесі. Старий Маскаяно вклав у неї все — до останнього сентаво, сліпо вірячи, що "наступного тижня" до нього прийде багатство.
— В якусь із субот старий Маскаяно заклав годинника, щоб заплатити шахтарям, — сказав Роман, який знав легенду про похилу шахту до найменших деталей. — А втім, інстинкт його не зрадив: Він заповідав синам не кидати роботи в шахті. "Якщо у вас не буде грошей, — заявив він, — сплатіть хоча б патент, на це гроші знайдуться".
— Але, наскільки мені відомо, тепер шахта належить тільки донові Франсіско, — зауважив я.
— Авжеж, —відповів Роман. — Другий брат — Педро — вдало одружився. Оскільки в нього усього було вдосталь, йому набридло робити внески за роботи, які він вважав ілюзорними. І він продав свої права на шахту за копійки.
— Що то значить талан!
— Назвемо це так, якщо ви хочете. Однак дон Франсіско вклав у шахту не лише ту мізерну кількість реалів, що мав. Як тільки вичерпалися всі ресурси, він відкрив у Сантьяго адвокатське бюро і протягом п'ятнадцяти років, прожитих у злиднях, опікувався шахтою.