— Я не хотів її брати, — сказав капітан Габсон, не дуже прихильно споглядаючи сіру папугу в притуленій до грот— щогли клітці. — Але дядечко причепився, як реп'ях: візьми та й візьми! Мовляв, морська мандрівка поправить її здоров'я.
— А в неї здоров'я і так хоч куди, — зауважив помічник, смокчучи вказівного пальця. — Аж через край б'є.
— Еге ж, вона любить погратися, — підтвердив шкіпер. — Старенький душі в ній не чує. Маю надію, що він не забуде мене в своїй духівниці. Тож ви приглядайте за цією пустункою, щоб із нею часом не сталося якогось лиха.
— Почухай Поллі! — вигукнула папуга, завбачливо чистячи дзьоб об пруття клітки. — Почухай бідолашну Поллі!
І вона притулила голову до пруття, готова утнути свій улюблений жарт. Та цього разу її чекало розчарування: помічник підступив до клітки і почухав їй голову лиш чубуком люльки. Невдатна жартівниця настовбурчила пір'я, посунула в куток клітки й поринула в похмуру задуму.
Матроси теж були проти нової пасажирки. Геть усі вважали, що шалені ревнощі, які переповнювали душу корабельного кота, рано чи пізно призведуть до біди.
— Нашому Сатані це не сподобається, — мовив, хитаючи головою, корабельний кок. — Як тільки ця клята пташина з'явилася на борту, Сатана став до неї чалитися. Вона почекала, поки він підкрадеться до клітки, а тоді спитала, чи не хоче він випити склянку пива. Зроду ще я не бачив такого ошелешеного кота. Бігме, не бачив.
— Миру між ними не буде, — сказав старий Сем, стійкий прибічник кота. — Затямте мої слова.
— Я ставлю на папугу, — впевнено заявив один із матросів. — Вона вже покалічила палець помічникові. Що може вдіяти кіт проти її дзьоба?
— Вважай, що ти програв, — відповів Сем. — Якщо ти бажаєш Сатані добра, бий його щоразу, коли побачиш біля клітки.
Сатана, якого ще котеням принесла на судно помічникова дружина, був тут загальним улюбленцем, тож протягом двох днів увесь екіпаж з таким запалом виконував Семову пораду, що по доброті душевній мало не вбив обуреного кота. А на третій день, коли клітка з папугою стояла на столі в капітанській каюті, Сатана прокрався туди й, виконуючи наполегливе бажання Поллі, почухав їй голову.
Шкіпер перший побачив, що з того вийшло. Він вибіг на палубу й сповістив про це так гучно, що у всіх похололи серця.
— Що трапилось, сер? — стурбовано спитав Сем.
— Іди подивися! — гарикнув шкіпер.
У каюті вже були помічник і кілька матросів. Вони стояли над кліткою і, похитуючи головами, дивилися на папугу.
— Що ви на це скажете? — люто спитав шкіпер.
— їй зашкодив сухий корм, — сказав, поміркувавши хвилинку, Сем.
— Зашкодило що? — ревнув шкіпер.
— Зашкодив сухий корм, — твердо повторив Сем. — Папузі, сірій папузі, треба давати мокрий корм, а то вона полиняє.
— Їй зашкодив кіт, — просичав шкіпер. — Ти чудово це знаєш, і ми кинемо його за борт.
— Я не вірю, що це зробив наш кіт, сер! — обізвався інший матрос. — Він у нас м'якосердий. Не міг він такого вчинити.
— Припни язика! — рикнув, багровіючи, шкіпер. — Хто тебе сюди запрошував?
— Але ж ніхто не бачив, що це зробив кіт, — мовив помічник.
Замість відповіді шкіпер підняв з підлоги видерту з папужиного хвоста пір'їну й поклав її на стіл. Тоді, в супроводі інших, вийшов на палубу, став улесливо кликати кота. Проте Сатана передбачливо сховався, і йому вистачило тями не одізватися.
Шкіпер звернувся до Сема: хай він покличе Сатану.
— Ні, сер, робіть це без мене, — відповів старий матрос. — Крім того, що Сатана мені подобається, я не хочу стати вбивцею чорного кота.
— Дурниці! — вигукнув шкіпер.
— Хай і так, сер, — відповів Сем, знизуючи плечима, — звичайно, вам краще знати. Ви людина освічена, а я — ні. Ви посмієтеся з мене, скажете — забобони. А я знаю одного чоловіка — він убив чорного кота і з'їхав з глузду. Наш кіт — не просто така собі звичайна тварина.
— Він знає більше, ніж ми, — докинув один із матросів, хитаючи головою. — Того разу, коли ви… коли ми врізалися в рибальський баркас, кіт іще за кілька годин перед тим знав, що це станеться. Він був сам не свій.
— Згадайте, як нам сприяла погода, як нам щастило у морі, відколи він на борту, — мовив Сем. — Може, ви скажете, що це випадковість, але я — іншої думки.
Шкіпер завагався. Навіть як на моряка він був чоловік забобонний. Усі відали про його слабість, і кожна історія про надприродні явища, бодай найпримітивніша, найнеймовірніша, знаходила в ньому вдячного слухача. Він знав геть усі прикмети. А його вміння витлумачити будь-який сон завоювало йому широку славу.
— Все це дурне, — збентежено сказав він, помовчавши. — Я хочу, щоб було по справедливості. Я не хочу мститися й не каратиму злочинця власноручно. Джо, прив'яжи-но до шиї кота грудку вугілля і кинь його за борт.
— Е ні! — вигукнув кок, ззирнувшися з Семом і вдаючи, що його б'є дрож. — Ніколи в світі! Я хочу спати спокійно, без привидів.
— Папуга вже оживає, сер, — повідомив один із матросів, бачачи, що шкіпер вагається. — Вона вже розплющила око.
— Я хочу, щоб усе було по справедливості, — повторив шкіпер. — Гарячкувати я не буду, але затямте: якщо папуга здохне, я кину кота за борт.
Усупереч побоюванням екіпажу, коли судно прибуло в Лондон, папуга ще була жива, хоч кок, який мав вільний доступ до капітанової каюти, казав, що вона підупала на силах і стала дуже дратівливою. Вона була ще жива, але в день відплиття стан її викликав небиякі побоювання, тож, готуючись до найгіршого, матроси замкнули Сатану в комірчині, а самі зібралися, щоб обміркувати становище.
їхню нараду перервала поява кока, який сходив був на берег, щоб поповнити запас хліба. Вигляд у нього був такий загадковий, наче він із рядового, хоч і дуже корисного члена екіпажу обернувся на члена якогось таємного товариства.
— Де капітан? — хрипко прошепотів він, сідаючи на рундук і ставлячи мішок із хлібом між колінами.
— У себе в каюті, — відповів Сем, несхвально споглядаючи дивну поведінку кока. — Що з тобою сталося?
— Як ти гадаєш, що я приніс? — вигукнув кок, плеснувши долонею по мішку.
Відповідь, ясна річ, могла бути тільки одна — хліб. Та оскільки всі знали, що він пішов саме по хліб, то запитував не для того, щоб це почути.
— Він прийшов до мене несподівано, — пояснив кок схвильованим шепотом. — Я купив хліб і вийшов з крамниці, аж бачу —. на ганку сидить чорний кіт, викапаний наш Сатана. Я нахилився його погладити, і тут він до мене прийшов…
— Це нерідко буває, що кіт підходить… — зауважив один із матросів.
— Та ні, я не про кота, — перебив його кок із зверхністю геніального мислителя. — До мене прийшов здогад. І я сказав собі: "Цей кіт — наче рідний брат нашого Сатани, і якщо капітан хоче стратити кота, то хай стратить його". І я враз схопив цього чужого кота за загривок і кинув у мішок.
— Поверх нашого хліба? — вражено спитав матрос.
— Декому з вас, бачу, нічим не догодиш! — обурився кок.
— Та не зважай ти на нього! — вигукнув Сем. — От що значить мудра голова!
— Звичайно, якщо у вас є кращий план… — великодушно сказав кок.
— Не говори дурниць, — сказав Сем. — Давай сюди свого кота. Ми їх порівняємо.
— Не переплутайте! — застеріг кок. — Бо тоді спробуй довідайся, хто є хто.
Він обережно розв'язав мішок і витяг свого полоненика. Сатану теж звільнили з його темниці, і матроси заходилися прискіпливо їх порівнювати.
— Вони схожі, як дві грудки вугілля, — зрештою проголосив Сем. — Отепер ми пошиємо в дурні нашого капітана! Треба розказати помічникові: нехай посміється.
— А що, коли папуга виживе? — озвався песиміст, плекаючи свої сумніви. — І хліб зіпсовано, і на борту буде двоє котів.
— Не слухай його! — заперечив Сем. — Ти просто молодець, що так добре придумав. Я просвердлю дірки в скрині нашого юнги й посаджу туди Сатану. Ти ж не заперечуєш, Біллі?
— Звичайно, не заперечує! — дружно вигукнули матроси. Діставши таким чином дозвіл, Сем узяв свердло і зробив скриню придатною для мешкання Сатани, а той, переконаний, що його усувають, аби звільнити місце для суперника, чинив шалений опір.
— А тепер приважте чимось віко! — звелів Сем, переконавшися, що замок скрині зламано. — А ти, Біллі, посади нового кота в комірчину. Хай посидить там, доки ми відпливемо. Бо йому кортить додому…
Юнга так і зробив, і двійник Сатани страждав у одиночному ув'язненні, аж поки судно вийшло з гирла Темзи. Тоді він вискочив на палубу й мало не розпрощався зі своїм земним існуванням, наміряючись стрибнути за борт і доплисти до, здавалося, близького берега. Кілька хвилин він гасав, мов несамовитий, по палубі, а потім, ставши на кормі, жалібно занявчав, дивлячись, як зникає вдалині його рідне місто.
— Що діється із нашим Сатаною? — спитав, удаючи подив, помічник, якого втаємничили в змову. — У нього наче тягар на душі.
— Скоро в нього буде тягар на шиї, — похмуро відповів шкіпер.
Не минуло іл трьох годин, як шкіперове пророцтво збулося. Він вийшов на палубу, похмуро оглядаючи останки папуги, чий багатий лексикон був гордістю її власника. Не кажучи ні слова, шкіпер викинув їх за борт, а потім, схопивши ні в чому не повинного кота, який ішов за ним, сподіваючись, що йому дадуть обідати, видобув половину цеглини з прив'язаною мотузкою і зашморгнув нею шию нещасливця.
Екіпаж, страшенно вдоволений тим, що його витівка вдалася, став бурхливо протестувати.
— Такого кота, сер, на "Жайворі" ще ніколи не було! — віщо проголосив Сем. — Він приносив нам щастя.
— Чхав я на ваші бабські забобони! — безжально відрубав шкіпер. — Якщо він вам дорогий, цей кіт, то виловіть його.
Він підступив до корми й пошпурив сердешного новоприбульця за борт. Пролунав плеск, на поверхню випливли дві— три бульки, і кіт пішов на дно морське.
— От і все, — сказав, одвернувшися, шкіпер.
Сем похитав головою.
— Тому, хто вбив чорного кота, це так не минеться, —застеріг він. — От побачите.
Шкіпер, якому злість у ту мить забила памороки, зразу ж забув ці слова, але наступного дня вони зринули в його пам'яті. Вночі повіяв дужий вітер, линув дощ. Матроси бігали по палубі в дощовиках, а внизу юнга, виконуючи обов'язки тюремника, обслуговував невдячного в'язня.
І раптом кок, жахнувшись, побачив, що з носового люка на палубу вискочив Сатана. Біллі, що вибіг слідом за ним по трапу, не встиг його схопити, і кіт почимчикував до капітанської каюти.