Оповідання
Переклад: Олена Пономарева
Гаага, квітень 1845 року Ну ось я й влаштувалася тут, моя люба. В мене дуже гарненька квартира, що виходить вікнами на Ринкову площу. Спальня обклеєна рожевими шпалерами; маю бамбукову жардиньєрку з тюльпанами, що, мабуть, страшенно дорого коштують; на вікні — малесенька китайська клітка, яку ми з вами придбали в Гаврі, а в ній блакитні й червонясті пташки. Ось ви й знаєте все про моє гніздечко. Тутешня публіка дуже цікавиться мною. Я поливаю тюльпани. Живу досить скромно. Так краще. Коли б ви були тут зі мною, моя кралечко, то я, думаю, й зовсім не жалкували б за Парижем.
Скажіть Елізі, що зараз нічим зарадити їй не можу; я була досить серйозно хвора, а догляд тут коштує дорого. Одне слово, я на мілині. Нехай вона почекає. Маю гарні сукні, та продати їх не можу, оскільки вони потрібні мені для театру; ще є браслет, з яким я ніколи не розлучаюсь і якого не торкнулася б, навіть щоб прогодувати рідну матір. Зрозумійте, моя люба, це не тому, що в мене немає серця; просто вкрай скрутно з грішми, повірте. Як ся мають Едгар та Леон? Що нового в Парижі? Мені таки зовсім нічого вам сказати. Пишу вам тільки для того, щоб одержати відповідь. До побачення, мила Луїзо. Обіймаю вас, як і колись.
Матільда
Діжон, грудень 1846 року
Нарешті, люба Луїзо, ваш такий милий і довгий лист. Я була приємно здивована й утішена. Лист наздогнав мене в Діжоні, оскільки я зв'язана з театром,— ви ж знаєте, я маю залишитися тут на всю зиму. Ми з вами так довго не спілкувалися і стільки приємних речей мені трапилося відтоді, що я спокійнісінько могла б надіслати вам такий собі in-octavo моїх вражень за цих вісім місяців. Так от, найперше, що я хочу вам сказати: в Гаазі я була невимовно щаслива; цей похмурий, необласканий сонячним промінням край увібрав усі мої найдорожчі спогади й палкі захоплення; їхала я звідти зневірена, вкрай засмучена, залишаючи назавжди кохання й справжнє щастя, які я тільки могла мати на цьому світі. Поясню все потім; мені захотілося, не гаючись, відповісти вам, подякувати за те, що згадали про мене, сказати, яка я рада вашому листові й тому, що знову розшукала вас.
Я вельми задоволена, що ви порвали з Теодором. Насамперед, яке бридке ім'я! А потім, він, напевне, кохає так само, як його приятель Едуард, що знаходить собі любасок десь під кав'ярнею, де він обідає. Густав і досі пише вірші? Славний хлопець. Правда, занудливий, як ті альбоми, що в них дівчата знічев'я дають писати вірші своїм кавалерам. Каміль геть розорився? Цього слід було чекати. Треба ж мати надто багато дядечків, аби щотри роки діставати спадщину. Пам'ятаю, як ми обідали в павільйоні Генріха IV після отого балу в Опері, а він хотів припалити сигару від ліхтаря, пригадуєте?
Чому б вам не спробувати себе в театрі? То було б найкраще. Це небуденне, жваве життя, сповнене несподіваних, хвилюючих дрібниць, званих вечер, коли щастить нарешті попоїсти. Тут, у театрі, саме бракує жінок, причому не вимагають ні таланту, ні навичок; трохи принадності, трохи краси — ось і все. Якби ви схотіли, ми могли б виступати разом. Щось чи, може, хтось тримає вас у Парижі?.. Ще стільки треба вам сказати, але на мене чекає кореспондент. Тож я з вами прощаюся. Цілую.
Матільда.
Діжон, січень 1847 року
Учора підписала свій повторний ангажемент. І тому, знаючи, як ви вболіваєте за мене, поспішаю, моя люба, поділитися з вами цією доброю новиною. Справу довелося мати з напівзакоханим директором, тож я могла ставити свої умови. Оскільки в театрі я не перший день і знаю, що в цих добродіїв на думці, то я гарненько все зважила. Гратиму тільки тричі на тиждень, до того ж — двотижнева відпустка, яку зможу брати будь-коли. Уявляєте, любонько, я здобуваю успіх, а другого дня на два тижні зникаю.
Та повернімося до нашої попередньої розмови: чому б вам не піти в театр? Ваша ідея з консерваторією — просто дитяча забаганка; туди дуже важко потрапити, а потім, того, що ви зароблятимете, вистачатиме хіба на букетики фіалок. Театр — це чудово! Якщо вам на роду написано мати успіх, то ви знайдете його лише тут. Знаєте, коли ви ще й маєте талант, то це вже неабияка розкіш, бо талант — це останнє, чого тут вимагають. Досить мати гарні ноги й блискучі очі, і директор та публіка будуть задоволені. У вас усе це є, навіть більше — ви співачка, маєте чарівний голос. Приїздіть, я допоможу вам вступити до театру. Директор, можна сказати, у мене в руках. Не бійтеся дебюту — не такий страшний чорт, як його малюють. Це один із тих небагатьох випадків у житті, коли роздумувати треба після того, як воно вже сталося. До публіки ви потроху звикнете — людина, рідна моя, до всього звикає. Зрозумійте, що мої поради та вмовляння не додадуть вам сміливості, коли її у вас бракує. Це ви самі відчуєте, просто особливий фізичний стан. Не переживайте; коли щось стається вперше, хвилюється кожне з нас. Дебют — завжди збентеженість і емоції. Щодо публіки, особливо провінційної, то вона й на гадці не має прискіпуватися до гарненької дівчини, котра ніяковіє від того, що на неї дивляться, аж червоніє під своїм гримом. Але ви не хочете залишати Париж, учепилися в свого Проспера. Отож усі ці розмови марні.
Передаю вам листа для пана …, вул …; попросіть, щоб допоміг вам. Йому буде приємно прийняти вас. Знаєте вулицю …, № 9, якщо не помиляюся? Від Монмартру це сьомий чи восьмий будинок праворуч, на дверях у нього ще висіли дагеротипи. Спитаєте пана …. Це Милий хлопець, ми з ним два роки були коханцями. Він пише п'єси для театру. Його ставлять. Він щиро кохав мене і не був зарозумілий. Іноді я робила йому боляче — щоб він не забував мене. Сповістіть його, щоб зайшов по лист від Матільди. Він прийде, я певна. Подумайте про театр.
Матільда
Діжон, березень 1847 року
Уже два тижні, як я з дня на день збираюся написати вам, люба Луїзо, довгого листа, багатослівного й лінькуватого водночас, щось на зразок отих безладних, плутаних розмов, які з нічого виникають і так само нічим завершуються. Весь той час, що минув після вашого останнього листа, я була страшенно заклопотана; такого ще ніколи зі мною не траплялося — я просто божеволіла від роботи. Дійшло до того, що замість мене грала друга коханка! Дівчинко моя, хіба може публіка своїми вигуками "браво" відшкодувати нашу втому? Ви навіть не уявляєте, до якої міри театр вибагливий і примхливий. Він поглинає все ваше життя, але, як коханець, інколи мусить усе-таки вдовольняти вас, щоб його терпіли далі. Нарешті знайшла вільну хвилинку, можу трохи перепочити, отож лину до вас. Бачите, я завжди була егоїсткою. Ну що ж, це дуже тонка річ — уміти вибирати собі вади та жертви.
Мила ви моя, ваш лист такий сумний і бентежний, ви хотіли приховати свої страждання, та я їх зрозуміла. На превеликий жаль, нічим допомогти в цьому не можу. Лише одне може втішити вас, та мені й самій його бракує. Не сумнівайтеся в моїй добрій волі й щирих намірах щодо вас. Повірте в моє безсилля.
Цими днями я зіграла Женні Верпре в п'єсі "Мадам Пеншон". Мене разом з двома іншими акторами викликали кілька разів. Уперше після Гааги я так блискуче виступала перед публікою. І що б ви думали? Жодної ознаки вдоволеного самолюбства, яке зворушило б мені серце. Бо оте серце й оте самолюбство такі виснажені, що їх уже ніщо не розчулить. Коли я не зверхня, то байдужа. Жоден успіх, бачте, хоч би який він був, не вартий страждань, утоми, фізичних і душевних сил, які ми витрачаємо задля нього. Бажане завжди більше від дійсного. Тому я, зрозумівши нарешті цю істину, вже ні за чим не женуся в цьому шаленому світі. Коли якісь речі, що їх ваблять чуттєві й чутливі глибини моєї душі, у мене під рукою, то я спокійнісінько беру їх і якнайшвидше споживаю, аби позбутися тих швидкоплинних бажань, що виникають у мене. Якщо, навпаки, це щось далеке й недосяжне, я звертаюся до власних спогадів і віднаходжу втіху та враження, яких уже ніколи не зазнаю і які все-таки не варті моїх мрій… Хіба що одну пору й одне кохання я воліла б забути назавжди!.. Мчати назустріч долі? Навіщо, коли я зручно вмостилася в своїй байдужості, як у театральному Кріслі, щоб спостерігати життя.
Добре знаю: все, що я кажу, моя люба,— зовсім не для вас. Ваші мрії недоторкано-блакитні, як барвінок уранці, коли він тільки розкриває свої пелюстки; вам іще доведеться прочитати поему "Кохання і злидні", тож не варто поки що лякатися її останнього розділу "Злидні", ото й усе. Знаєте, мене кохали, обожнювали, пестили й прощали, як не кохали й не прощали, мабуть, Манон Леско. Я спочивала на юних серцях, сильних і мужніх, що билися тільки заради мене, торкалася грудей, які тремтіли від сп'яніння й кохання, дужих рук, розпростертих для обіймів, завжди здійнятих і напружених, щоб підтримати мене, завжди ладних захистити мене, і коли мої вуста не розтанули в нестямі поцілунків, то тільки тому, що саме для цього їх створив Бог. П'ять років такого розкішного, випещеного життя, всипаного блискітками, оповитого мереживами й оксамитами, просякнутого парфумами й сонцем… Але це життя неспинно збігало. І ось одного дня я зосталася сама, зовсім сама! Пташенята, що так солодко витьохкували біля прозорих завісок мого алькова, всі вони відлітали одне за одним, полишаючи мені чимало спогадів і не менше боргів… Усі ті, що так щиро кохали мене, що любили в мені тріумф власної молодості, пили з моїх уст щедрий хміль снаги, волі й насолоди, всі вони скорилися невблаганній логіці життя, влилися в холодний потік буденних справ. Цей одружився. Той "улаштувався". Інший — чарівне й звабливе хлоп'я — відгодовує тепер худобу, не знаю вже де. Одне слово, кожен тягнувся за своїми амбіціями, химерами, інтересами, полишаючи за собою майже без жалю — о невдячні!— тепле гніздечко, напахчене й сяйливе від їхнього справжнього, їхнього щасливого, вільного кохання!.. А я, що лишилося від усього цього мені? Спустошене серце, постаріле від розлук та нескінченних розчарувань; зневіра в коханні; непевне життя, кинуте напризволяще серед голоду й хвороб! Нічого більше для мене не існує, і в серці моєму нічого не зосталося — ось вінець найпрекрасніших й найщасливіших кохань, які тільки можливі в цьому світі.