Повість
Переклад: Ольга Сенюк
1
Високий чоловік з русявим чубом, який на скронях почав уже рідшати, ступав якомога тихіше, щоб не збудити команду. Йому пощастило вибратись зі своєї каюти, перейти палубу й спуститися на кригу так тихо, що порипування комаг — м'якого лапландського взуття, — коли він ступив на замерзлі дошки, не стривожило собак і вони не загарчали. Чоловік глянув на їхні морди, що темніли в сірому світанні, — вони були геть присипані снігом, лише кінчики носів блищали, зігріті теплим віддихом. Він припнув лижі й рушив одним із слідів, прокладених від корабля, що вмерз у кригу.
На Чоловікові було двоє вовняних підштанків, дві вовняні сорочки й жилет із верблюжої вовни, а зверху ще два светри й брезентова куртка. Він був завагався, чи не вдягти ще й хутряні штани та куртку, але термометр показував тільки мінус 35, а він намагався одягатись так, щоб не пітніти без потреби. Комаги в нього були з тюленячої шкіри, а онучі — з найтовщого домашнього сукна. Руки йому захищали від морозу волохаті рукавиці, а поверх них ще одні, з вовчої шкіри хутром усередину.
Чоловік пробіг лижнею в північний бік із чверть милі. Тоді витяг носаки комаг із кріплення лиж і побрався на крижину, що стриміла на кілька метрів угору. Звідти він найперше глянув на корабель, що лежав на кризі, ледь перехилившись на правий борт, ніби від натиску не дуже сильного вітру. Три його щогли здіймалися, немов пам'ятник чомусь безсмертному — може, самій смерті, яку зустріло стільки молодих зухвальців на шляху до крайніх точок землі.
Дивлячись на корабель, Чоловік відчував справедливі гордощі. Він довів усьому світові, що такий корабель, як цей, не дасть розчавити себе на тріски чи втиснути в глибінь величезним силам, які вивільняються під час нагромаджування крижин. Він вивертається від них, мов корок на воді, мов чесна, праведна душа від нечистої сили перед брамою пекла. Його виштовхує назовні, а не заганяє в глибину. Потім корабель своєю вагою трощить кригу, доки вона подається, і гордо, як перше, пливе далі. Сантиметрової щілини між крижинами досить, щоб він зміг прокласти собі шлях до ширшої розколини.
Минуло вже кілька днів, відколи Чоловік зі своєю командою застрягли в кризі й перенесли більшість спорядження в безпечне місце. То була жменька людей, охоплених страхом, що крига розчавить корабель і вони залишаться безпритульні серед безмежного, замерзлого, пустельного моря. Аж ні: корабель здригався й стогнав, проте не тонув.
Коли Чоловік стояв отак серед неозорого безлюддя, йому здалося, наче хтось із царства тіней підійшов до нього й став поряд. Той хтось мугикав, коли мугикав Чоловік, зітхав, коли зітхав він, замовкав, коли замовкав він. Дарма було й пробувати прогнати його від себе. Та тінь чекала свого часу.
Чоловік поглянув на північ і на південь, на. схід і на захід. Тиша. Ніде жодної ознаки життя, жодного звуку. Всюди біле безмежжя, тільки ледь помітно рухаються, мов примари, окремі крижини.
— Ти готовий заплатити будь-яку ціну за досягнення полюса?
— Так…
— Вона може виявитись дуже високою…
— Нічого не вдієш…
Це був, мабуть, його власний голос, внутрішній голос, що питав і водночас давав відповідь. Чоловік не раз прислухався до нього, намагався збагнути його, але здебільшого це нічого не давало. Нарешті він став на лижі й рушив назад до корабля.
2
Часто в житті він залишав уторований шлях і йшов своїм власним. Тепер йому спала на думку одна подія, яка боляче вразила його тоді, коли вона сталася, і згадку про яку він потім завжди відганяв від себе. А сьогодні не зміг відігнати. Це було під час засідання Королівського географічного товариства в Лондоні, де він викладав свій план перетнути Північний полюс на кораблі такої будови, що крига не зможе його розтрощити. Він побачив тоді скептичні посмішки на обличчях учених, глумливі міни авторитетів.
Майже кожен корабель, який досі намагався проплисти між кригою, розтрощувало, коли крига починала рухатись і утворювалися страшні тороси. Команда змушена була залишати його, поки він не потонув, і пробувати пішки дістатися до людей. їй не щастило діставатися до них. Більшість замерзали або гинули, виснажені цингою та іншими нещастями. І ось він, молодик із маленької країни, без титулу, з досить скромними досягненнями, якщо йдеться про відзнаки, проте дужий у плечах, високий, з таким гучним голосом, що проб'ється крізь будь-який туман, весь сухорлявий, твердо вірить, що йому пощастить подолати полюс, причепивши до підошов двоє полін. Хіба тому, хто зійде на кригу з розтрощеного корабля, нема чого нести, аби ще й тягти за собою снігами ці так звані лижі?
Один із учених бере слово й каже:
— Мені здається, що наш шановний гість із притаманною молодості легковажністю цілком забув обміркувати труднощі, які виникають під час повернення, коли корабель вмерзне в кригу.
Гість відповідає своїм низьким голосом поправною, але все-таки трохи чудною англійською мовою, що викликає в присутніх ледь помітні посмішки:
— Я думаю не про повернення, не про шлях назад, а тільки про шлях уперед. Думаю про мету, яку мої люди і я повинні досягти. Я спалюю за собою мости. Мої люди мають бути готові саме до цього.
У залі западає мертва тиша. Он як, він спалює за собою мости?.. Він бачить, як на деяких обличчях проступає подив. На деяких гнів. Або скепсис, найбільше скепсис і сумнів. А сумнів у людей завжди для нього був найгіршим ворогом. Адже він часто спалював за собою мости. Як, наприклад, тоді, коли перетинав на лижах великий, укритий льодом материк і почав зі східного узбережжя. Він тоді поставив собі за мету досягти західного узбережжя, де було кілька невеличких осад, щоб, коли виникне необхідність, можна було перезимувати в тих людей.
Така необхідність виникла. І з того часу він вважав, що місяці, прожиті серед ескімосів Гренландії, були найкращі в його житті.
Або той день, коли він підійшов до неї, що стояла, тримаючи на руках їхню щойно народжену дочку. Стояла, мов колона з криги, молода, вродлива й розумна. Він сказав:
— Я вирішив досягти полюса.
Вона мовчала — знала, що дарма спиняти його, навіть з дитиною на руках.
Чоловік повернувся назад. Собаки вже не спали й кинулись йому назустріч.
Із корабля долинув запах свіжої кави. Чоловік подумав, що більше протягом довгого року він не вчує цього запаху або й ніколи вже не вчує.
— Так, так, Варраво! — сказав він собаці. — Ти підеш зі мною. Але ти не здогадуєшся, на що ти йдеш. Кінець кінцем тебе з'їдять твої товариші.
Корабель, що, ледь похилившись набік, лежав перед ним, був єдиний у світі. Збудований з норвезького й італійського дуба, з самшиту і смолистої ялини. Носова частина його мала півтора метра завтовшки, шпангоути були такі самі могутні. Прихильні люди, які бачили корабель на воді, казали, що він скидається на троянду, яка погойдується на хвилях. Не такі прихильні порівнювали його з яєчною шкаралущею, що будь-якої миті може потонути, команда не встигне навіть підняти прапор на верх щогли. Задум цього корабля народився в Чоловіковій голові, а втілили його в життя найкращі майстри, що були на той час. Корабель мав округлі форми з усіх боків, щоб міг вислизати з диявольських зубів криги. Він витримав випробування.
Тієї ночі, коли корабель умерз у кригу, морські сили підняли велетенські крижини в диявольський танок, кидаючи їх на палубу. Щогли хиталися, снасті тремтіли, мов дерева в бурю. Та врешті корабель вирвався з тих смертельних обіймів і поплив далі, мов неушкоджена яєчна шкаралуща.
Чоловік піднявся на борт. Команда зібралася біля столу на сніданок — дванадцятеро людей, він був тринадцятий. Його запросили сісти. Він нишком окинув їх поглядом. Жоден із них не був тут випадковою людиною. Всі були дуже здорові, і кожен, крім того, вмів робити те, чого не вміли інші. Наприклад, Ялмар. Він умів поставити намет і запалити примус у бурю. Той, хто може це зробити поблизу полюса, — виживає, той, хто не може, — гине.
Коли Ялмарів громовий голос котився над кригою, п'ятдесят собак покірно лягали додолу. Або він міг визначити якусь сіру цятку за вухом білого ведмедя, віддаленого проти світла метрів на сто п'ятдесят, тоді натиснути на гачок і звалити його з одного пострілу. Він незвичайно дужий. Гімнаст найвищого класу, національний герой, відомий усій Норвегії зі списків нагороджених, на диво врівноважений. Він швидко думав у скруті, поволі роздратовувався, коли мав час. За столом тепер ніхто б не помітив, якби йому, наприклад, учора ввечері загрожувала смертельна небезпека. На вигляд він здавався простодушним. Але насправді був хитрий і розумний. Чоловік вибрав собі його в товариші.
Ялмар був велетень, який нікому не корився б. Крім Чоловіка. Чоловікові, єдиному, ким він захоплювався, Ялмар був відданий, вірний і покірний.
Випивши кави, вони почали прощатися.
3
26 лютого 1895 року двоє мандрівників рушили в напрямку полюса. Над кригою мерехтів багрянець, наче кров від ножової рани, — відблиск північного сяйва, яке спалахувало далеко на небі. Крім того, решта команди, що залишалась на кораблі, запалила на верхівці тороса багаття з ящиків. Його відблиск відбивався на гострих зубах собак і на блискучих перлинах інею на бородах у мандрівників, що поспішали за саньми. Іскри, ніби в смертельному танку, кружляли над багаттям і поривалися вгору, марно пробуючи досягти до зірок.
Виїзд виявився невдалим. За якихось п'ятсот метрів тріснув полоз саней.
Довелося повертатись на корабель, іншої ради не було.
Вони квапливо поміняли полоз. А заодно ще раз обговорили, що їм брати зі спорядження. Власне, слово "обговорили" тут недоречне. Бо Чоловік вирішував сам, що брати, він докладно знав, де мала лежати кожна, навіть найменша, річ. У нього було добре натреноване вміння примушувати інших мовчати. Примушувати без єдиного слова. Тільки в очах його з'являлося щось жовте, вони горіли, наче в лихоманці у хворого собаки.
Над кригою миготіло червонясте сяйво, коли вони вирушали першого разу. Коли виїздили вдруге. Їх огорнув густий туман, напоєний важкою вологою, і собаки завили в ту сіру запону.
Вони знов попрощалися з тими, хто залишався. І поїхали.