— А хіба я казала, що втратили? — заперечила Ракета. — Я тільки сказала, що вони можуть утратити. Якби вони вже втратили свого єдиного сипка, то не варто було б і говорити про це. Ненавиджу людей, які теревенять про те, що з воза впало й пропало. Та коли я тільки подумаю, що вони могли б утратити свого синка, мене це, звичайно, дуже засмучує.
— А так, засмучує! — вигукнув Бенгальський Вогонь. — Сказати щиро, то такої смутної особи, як ви, мені ще ніколи не доводилося зустрічати.
— А мені ще ніколи не доводилося бачити такого грубіяна, як ви, — сказала Ракета. — І де вам зрозуміти мої дружні почуття до Принца!
— Та ви ж навіть не знайомі з ним, — буркнула Римська Свічка.
— А хіба я сказала, що знайома з ним? — заперечила Ракета. — Смію вас запевнити, що я б ніколи не подружила з ним. Дуже небезпечно знати своїх друзів.
— Все ж ви б краще старались не відвологнути, — сказала Вогняна Куля. — Ось що найважливіше.
— То для вас найважливіше, — відрубала Ракета. — А от я можу й заплакати, якщо захочу. — І вона й справді залилася слізьми, які потекли по палиці вниз, немов краплі дощу, і трохи не потопили двох маленьких жучків, що саме надумали збудувати собі хатку і шукали зручне сухе місце.
— У неї, напевне, й справді романтична натура, — зауважив Вогняний Фонтан, — адже вона плаче без ніякісінької на те причини. — І він тяжко зітхнув, згадавши про свою Соснову Дощечку.
Проте Римська Свічка з Бенгальським Вогнем були просто обурені й довго на весь голос вигукували:
— Дурниці! Дурниці!
Обоє були страшенно розсудливі, і, коли їм щось не подобалося, вони завжди казали, що це дурниці.
А потім зійшов місяць, немов чудовий срібний щит, засвітилися зірки і з палацу долинули звуки музики.
Принц із Принцесою відкрили бал. Вони танцювали так гарно, що високі білі лілеї поспинались навшпиньки й заглянули у вікна, щоб подивитись на наречених, а великі червоні маки закивали в такт музиці голівками.
Та ось пробило десяту годину, потім одинадцяту і, нарешті, дванадцяту, і з останнім ударом годинника, точно опівночі, всі висипали з палацу на терасу, а Король наказав покликати Королівського Піротехніка.
— Велю запалити фейерверк! — сказав Король, і Королівський Піротехнік, низько вклонившись, попростував у глиб саду. З ним ішло шестеро помічників, і кожен з них ніс запалений смолоскип, прикріплений до кінця довгої жердини. Видовище було й справді чудове.
— Прощавайте! — вигукнула Вогняна Куля, злітаючи в небо й розбризкуючи дрібнесенькі блакитні іскорки.
"Бах! Бах!"—вторували їм Петарди, що тішилися від щирого серця. Всі учасники фейерверка мали великий успіх — усі, крім Незвичайної Ракети. Вона так відволокла від пролитих сліз, що навіть не змогла злетіти. Найважливішою її частиною був порох, а він намок і став зовсім непридатний. Усі бідні родичі Ракети, з якими вона й розмовляти не хотіла і тільки глузувала з них, позлітали в небо, мов дивовижні вогняні квіти на золотих стеблах.
— Слава! Слава! — закричали Придворні, а маленька Принцеса засміялася з утіхи.
— Напевне, вони приберігають мене для якоїсь особливої нагоди, — сказала Ракета. — Безперечно, так воно і є. — І вона ще більше набундючилась.
Уранці до саду прийшли слуги, щоб гарненько все прибрати.
— Це, напевне, йде до мене делегація, — сказала Ракета. — Я їх прийму з належною гідністю. — І вона задерла вгору носа й зосереджено насупилась, немовби сушила голову над хтозна-якою важливою справою. Та слуги навіть не помітили її. Вони вже верталися назад, коли Ракета запала одному з них в очі.
— Ти диви! —вигукнув слуга. — Якась погана ракета! — І він жбурнув її через мур у рівчак.
— ПОГАНА ракета? ПОГАНА ракета? — вигукувала вона, перелітаючи через мур. — Не може бути! КОХАНА ракета — ось як сказав той чоловік. ПОГАНА й КОХАНА звучать майже однаково, та й, по суті, дуже часто означають одне й те саме, — і вона ляпнула в болото.
— Тут не дуже зручно, — зауважила вона, — але це, безперечно, якась грязелікарня, і вони послали мене сюди, щоб я підлікувала своє здоров'я. У мене и справді нерви розходилися, та й відпочити давно треба.
Тут до неї підпливла Жабка з блискучими, немов коштовні камінчики, очима, одягнена в зелений плямистий мундир.
— Ого, в нас гості! — вигукнула Жабка. — Ну, зрештою, нема нічого кращого, ніж болото. Дайте мені дощову погоду та рів з водою — і більшого щастя не треба. Як ви гадаєте, після обіду буде дощ? Я певна, я вірю, що буде, але небо поки що блакитне і безхмарне. Дуже шкода!
— Гм! Гм! — тільки й мовила Ракета і закашлялась.
— Який у вас приємний голос! — вигукнула Жабка. — Він дуже схожий на квакання, а хіба квакання не найкраща музика в світі? Слухайте сьогодні ввечері концерт нашого зведеного жаб'ячого хору. Ми зберемося в старій ковбані неподалік фермерової хати, а тільки зійде місяць, зразу й почнемо. Наші концерти такі чудові — хто нас почує, цілу ніч очей не стулить. Учора я підслухала, як фермерова дружина казала своїй матері, що через нас вона за цілісіньку ніч навіть не здрімнула. Це ж така втіха — знати, що ти користуєшся популярністю.
— Гм! Гм! — сердито загмукала Ракета. Вона страшенно дратувалася тим, що їй не дають і слова сказати.
— Ну що за чарівний у вас голосок! — не вгавала Жабка. — Сподіваюсь, ви прийдете до нашої ковбані, а зараз я спішу наглянути за своїми донечками. їх у мене аж шестеро справжніх краль, і я так боюсь, щоб їх не здибала Щука. То страшна потвора, вона як стій поковтає їх на сніданок. Ну, до побачення! Дуже приємно було побалакати з вами, повірте.
— Що й казати, побалакали! — невдоволено відказала Ракета. — Адже весь час ви тільки и говорили. Гарна балачка!
— Хтось же повинен і слухати, — заперечила Жабка, — а я люблю вести всю розмову сама. Тоді й час економиш і не буває суперечок.
— Але я люблю суперечки, — відповіла Ракета.
— Та що ви, — миролюбно зауважила Жабка. — Суперечки страшенно вульгарні. В доброму товаристві всі дотримуються однієї думки. Ну, ще раз до побачення; он і мої донечки. — І Жабка попливла геть.
— Яка ж ви набридлива особа, — сказала Ракета, — і вихована страх погано. Ненавиджу людей, що так, як ви, весь час торохтять про себе, коли про себе хочуть говорити інші — як оце я. Це і є те, що я називаю себелюбством, а себелюбство — то чи не найогидніша річ, надто для людей моєї вдачі, адже всім відомо, яка я співчутлива. Одне слово, вам слід брати приклад з мене, кращого взірця годі знайти. Коли вже вам випала така щаслива нагода, то скористайтеся нею, бо дуже скоро я повернуся назад до двору. Там мене всі дуже люблять; тільки вчора Принц із Принцесою одружилися на мою честь. Де вам таке знати — ви ж просто невихована провінціалка.
— Даремно ви все це говорите, — зауважила Бабка, що сиділа на вершечку високої коричневої очеретини. — Зовсім даремно, бо Жабка давно вже попливла геть.
— Тим гірше для неї, — відповіла Ракета. — Я не думаю замовкати лише тому, бачите, що якась Жабка не слухає мене. А може, я люблю побалакати сама з собою. Це для мене чи не найбільша втіха. Я часто веду довгі розмови сама з собою, і я така мудра, що, бува, сама не тямлю жодного слова з того, що кажу.
— Тоді вам, звісно, треба читати лекції з Філософії, — сказала Бабка і, випроставши свої чудові серпанкові крильця, злетіла в повітря.
— Ну и дурна ж вона, що не посиділа тут довше, — сказала Ракета. — Я певна, що їй не часто трапляється така нагода підвищувати свій духовний рівень. Та дарма. Таких геніїв, як я, рано чи пізно все одно визнають. — І вона ще трохи глибше вгрузла в болото.
Трохи згодом до неї підпливла велика Біла Качка. У неї були жовті перетинчасті лапки, і вона вважалася великою красунею, бо дуже зграбно ходила перевальцем.
— Ках-ках-ках, — промовила вона. — Яка дивна у вас будова тіла! Дозвольте запитати, це у вас від народження чи наслідок нещасливого випадку?
— Зразу видно, що ви селючка, — відповіла Ракета, — а то б ви знали, хто я така. Проте я дарую вам ваше невігластво. Несправедливо було б вимагати від інших, щоб і вони були такими видатними, як я сама. Ви, безперечно, здивуєтесь, коли я вам скажу, що можу злетіти в небо і впасти на землю зливою золотого дощу.
— Ну й що з того? — відповіла Качка. — Кому яка від цього користь? От якби ви могли поле орати, як віл, чи тягти воза, як кінь, чи стерегти овець, як вівчарка, — тоді з вас було б якесь пуття.
— Я бачу, шановна, — вигукнула Ракета дуже зверхнім тоном, — я бачу, що ви належите до найнижчих шарів суспільства! Та особи з мого кола ніколи не приносять ніякої користі. Ми маємо добрі манери, і цього більш ніж досить. Мене особисто не тягне ні до якої корисної діяльності, а тим більше до такої, яку ви зволили запропонувати мені. Правду кажучи, я завжди вважала, що у важкій праці шукають порятунку лише ті, хто нічого іншого не вміє робити.
— Ну, гаразд, гаразд, — сказала Качка, що мала сумирну вдачу й не любила суперечок. — Про смаки не сперечаються. Я буду рада, якщо ви поселитеся тут.
— Ой, та нізащо в світі! — вигукнула Ракета. — Я тут гість, просто почесний гість. Сказати правду, тут дуже нудно. Ані тобі вишуканого товариства, ані приємної самотини. Занадто вже відчувається провінція. Напевне, я таки переберусь назад до двору, адже я знаю, що мені судилося зробити сенсацію і вславитися на весь світ.
— Я сама колись думала стати на шлях суспільної діяльності, — сказала Качка. — Адже на світі є стільки такого, що необхідно міняти. Я навіть головувала недавно на зборах, і ми ухвалили резолюцію, яка засуджує все, що нам не подобається. Проте не видно, щоб наша резолюція хоч щось змінила. А тепер я присвятила себе сім'ї і займаюся господарством.
— А я народилася для суспільної діяльності, — сказала Ракета, — як і всі мої родичі, аж до дрібноти. Хоч би де ми з'явилися, ми скрізь привертаємо до себе загальну увагу. Сама я ще по-справжньому не виступала перед публікою, та, коли я вже виступлю, це буде надзвичайна подія.