Як це могло бути? Коли це було? Як це було?
В міру, як зосереджений вираз повертався на його чоло, здавалося, він усвідомлював, що той самий вираз був і на її чолі. Він повернув її до світу й дивився на неї.
— Вона поклала свою голову на моє плече тієї ночі, коли мене викликали... вона боялася, що я йду, хоча я й не боявся... і коли привели мене до Північної Башти, вони знайшли оце на моєму рукаві. "Ви залишите мені його? Воно ж не поможе мені втекти тілом, хоч поможе тікати духом". Оце ті слова, що я сказав. Я дуже добре пам'ятаю їх.
Цю промову він декілька разів безгучно сказав про себе,, перш ніж висловити голосно. Проте, коли він знайшов слова для неї, він вимовив їх складно, хоч і повільно.
— Як це було? Це були ви?
Обидва глядачі ще раз кинулися, коли він страшно швидко повернувся до неї. Однак вона сиділа в його руках зовсім спокійно і тільки сказала тихим голосом:
— Благаю вас, добрі джентлмени, не підходьте до нас, не говоріть, не рухайтесь!
— Слухайте! — крикнув він.—Чий це був голос?
Він випустив її з рук, і вхопився за своє біле волосся и почав шалено рвати його. Однак цей запал погас у ньому, як і все інше, крім черевичного ремества; він знову згорнув свій маленький пакуночок і силкувався сховати його на своїх грудях; проте він і далі дивився на неї й сумно хитав головою.
— Ні, ні, ні, ви ще дуже молоді, надто квітучі. Не може цього бути. Дивіться, що сталося з в'язнем. Це не ті руки, що вона їх знала; це не те лице, що було таке відоме їй; це не той голос, що вона звикла чути його. Ні, ні. Вона була... і він був... до тих тяжких років Північної Башти... цілі віки тому. Як вас звати, мій любий янголе?
Відповідаючи на його зм'якшений тон і поводження, донька впала на коліна перед ним і благаючи простягла свої руки до його грудей:
— О, сер, іншим разом ви узнаєте і моє ім'я, і хто була моя мати, і хто мій батько, і як я ніколи не знала про їх тяжку історію. Та тепер я не можу сказати вам цього, я не можу сказати вам тут. От тут зараз я можу сказати вам тільки, що прошу вас — доторкніться до мене і благословіть мене. Цілуйте мене,u цілуйте мене! О мій любий, мій любий!
Його холодне сиве волосся змішалося з її золотистим волоссям, що огріло й освітило його, наче промінь Свободи осяяв його.
— Коли ви чуєте в моєму голосі — я не певна, що це так, однак сподіваюся, що так — коли ви чуєте в моєму голосі щось подібне до того голоса, що колись був солодкою музикою для вашого слуху, то плачте за ним, плачте за ним! Коли, торкаючись мого волосся, ви торкаєтеся до чогось, що викликає спомин про кохану голову, що покоїлася на ваших грудях, коли ви були молоді й вільні, то плачте за нею, плачте за нею. І коли я натякну вам про дім, куди ми поїдемо, де я буду вірною вам, виконуючи свій обов'язок і свою службу, коли я викличу спогади про дім, що давно спустів, поки нудьгувало ваше бідне серце, то плачте за ним, плачте за ним!
Вона ще міцніше обвила його шию й колихала його на своїх грудях, як дитину.
— Коли я скажу вам, мій любий, що ваші страждання скінчилися, і що я прийшла взяти вас звідціля, і що ми поїдемо до Англії, де будемо жити в мирі і в спокої, і коли я викличу в вас думку про те, що ваше корисне життя марно загинуло, і що наша рідна Франція заподіяла вам стільки лиха, то плачте над цим, плачте над цим! І коли я вам скажу своє ім'я, і про свого батька, що живий, і про свою матір, що померла, і ви узнаєте, що мушу стати навколюшки перед моїм шановним батьком і благати, щоб він простив мене за те, що я для нього не старалася цілими днями й не плакала цілими ночами, бо любов моєї бідної матері затаїла від мене його муки, то плачте над цим, плачте над цим! Плачте над нею, так само плачте й наді мною! Добрі джентлмени, дякуйте богові! Я почуваю його священні сльози на моєму лиці і його ридання навпроти мого серця.
Він упав в її обійми, і його лице припало до її грудей. Видовище було таке зворушливе, однак, і таке жахливе тією страшною неправдою та стражданнями, які попереджали це, що обидва глядачі закрили собі лиця руками.
Коли на горищі все затихло, і його дихання і тремтяче тіло заспокоїлось, як це повинно бути після бурі—емблема для люд— •ськости того спокою й мовчання, в яких повинна кінець-кінцем утихнути та буря, що її звемо життям, — вони наблизилися, щоб підняти батька й доньку з підлоги. Він потроху зсунувся вниз і лежав у нестямі, виснажений. Вона припала до нього так, щоб його голова могла лежати на її руці, а волосся її спустилося над ним і захищало його від світла.
— Коли б можна було, — сказала вона, простягаючи руку до м-ра Лоррі, що нахилився над ним і безперестанно шмаркав носом, — не турбуючи його, все влаштувати так, щоб нам одразу залишити Париж і вивезти його прямо з цих дверей...
— Однак, обміркуймо. Чи готовий він до такої подорожі? — спитав м-р Лоррі.
Більше готовий для цього, я гадаю, ніж залишатися в цьому місті, такому страшному для нього.
Це правда, сказав Дефарж, який стояв навколюшки, дивився и слухав. — Навіть більше: всі резони за те, що месьє Манеттові краще виїхати із Франції. Дозволите, я найму карету й поштових коней?
_ це___ діло, — сказав м-р Лоррі, повертаючись цим коротеньким зауваженням до своїє методичної маніри, а коли треба робити діло, то краще я зроблю його.
_ То будьте такі ласкаві, — настійно попросила міс Ма— нетт>______ залишити нас тут. Ви бачите, який він став спокійний, і
тепер вам нема чого боятися, що я тут лишуся з ним сама. І чого ж тут боятися? Замкніть тільки, коли хочете, двері, щоб нам ніхто не перешкоджав. Я не маю сумніву, що, повернувшись, ви знайдете його таким спокійним, яким залишаєте його. У всякім разі, я буду пильнувати його, доки ви не повернетеся, а тоді ми негайно вивеземо його.
І м-р Лоррі, і Дефарж нерадо пристали на це, — вони вважали за краще, щоб одному зг них залишитися. Проте, їм треба було подбати не тільки про карету й коней, а й про подорожні папери; часу залишалося небагато, бо день наближався до кінця; тому зрештою вони швиденько поділили справи, що їх треба було зробити, і мерщій пішли. Коли почало примеркати, донька положила голову на тверду підлогу поруч з батьком і стежила за ним. Темрява щодалі збільшувалася, а вони обоє лежали спокійно, поки крізь щілину в стіні не заблищав світ.
М-р Лоррі і месьє Дефарж підготували все на дорогу і принесли з собою, крім дорожніх плащів і шалів, хліба і м'яса, вина й гарячої кави. Месьє Дефарж поклав усю провізію й поставив лямпу, що приніс, на шевського ослінчика (бо на горищі не булом нічого іншого, крім солом'яного ліжка), потім з м-ром Лоррі підвели невільника й помогли йому стати на ноги.
Ні один людський розум не міг би прочитати на переляканому блідому й здивованому його лиці таємних думок його. Чи знав він, що з ним діялося, чи пам'ятав він те, що йому говорили, чи зрозумів він, що він вільний, — це питання, яких не міг би розв'язати ніякий мудрець. Вони спитувалися заговорити з ним, однак він був такий розгублений і відповідав так повільно, що вони боялися приголомшити його й вирішили на деякий час більш не турбувати його. Іноді він дико й розгублено хапався руками за голову, чого раніш у нього не помічали; однак, йому давав приємности простий звук голоса доньки, і він незмінно повертався на нього, коли вона говорила. З слухняністю людини, що давно звикла коритися під примусом, він їв і пив те, що давали йому їсти й пити, і надів плащ та все інше, що давали йому з одягу, йому, очевидячки, було приємно, коли донька брала його під руку і сам він брав і тримав її руку обома руками.
Вони почали сходити. Месьє Дефарж ішов спереду з лямпою, м-р. Лоррі закінчував маленький похід. Не встигли вони пройти декількох сходинок головних сходів, як він спинився і став пильно оглядати стелю й стіни.
— Батьку, ви пригадуєте це місце? Ви пам'ятаєте, як ви йшли сюди?
— Що ви кажете?
Однак, перш ніж вона встигла повторити своє питання, він прошепотів відповідь, наче вона повторила його.
— Чи пригадую? Ні, я не пригадую. Це було дуже давно.
їм було очевидно, що в нього не було будь-яких спогадів про те, як привезли його із в'язниці до цього будинка. Вони чули, як він мимрив про себе: "Сто п'ять, Північна Башта", а коли дивився навколо себе, то, очевидно, шукав тих міцних фортечних стін, що в них він був замкнений. Коли вони вийшли у двір, він інстинктивно змінив свою ходу, наче ждучи звідного мосту, і коли звідного мосту' не показалося, і він побачив карету, що ждала на вулиці, то випустив руку доньки і знову вхопився за голову.
Коло воріт не було натовпу; нікого не видно було і в численних вікнах; навіть не було й випадкових прохожих на вулиці. Панувала неприродна тиша и пустельність. Видно було тільки одну душу, то була мадам Дефарж; вона сперлася на одвірок, плела й нічого не бачила. Полоненик увійшов у карету, за ним увійшла й донька, а коли й м-р Лоррі ступив на підніжок, то він спинив його жалісним проханням про шевські струменти й недокінчені черевики. Мадам Дефарж зараз же крикнула чоловікові, що вона сходить за ними, і пішла з плетінням через двір, не взявши лямпи. Вона швидко принесла й оддала їм. Потім негайно прихилилася до одвірка, почала плести й нічого не бачила.
Дефарж зліз на передок і скомандував: "До застави". Візник ляснув бичем, і вони загуркотіли при слабкому світлі висячих ліхтарів, повз освічені крамниці, веселі натовпи, сяйні кав'ярні і театри, до однієї з міських застав. Салдати з ліхтарями вийшли з вартівні.
— Ваші папери, подорожні!
— Ось вони, месьє офіцер, — сказав Дефарж, злізаючи, і з поважним виглядом одвів його набік.
— Це папери того месьє з білим волоссям, що сидить у середині карети. їх передали мені, з ним, у...
Він знизив свій голос. Військові ліхтарі заворушилися, рука в мундирі просунула один із них у карету; очі, зв'язані з цією рукою, подивилися незвичайним поглядом за месьє з білим волоссям.
— Добре. Вперед, — проговорив мундир.
— Прощавайте, — сказав Дефарж.
І так під покровом ліхтарів, що колихалися на вулицях і світили щодалі слабше, вони виїхали під великий зоряний по— крів. Під цим зводом непорушних вічних світил нічні тіні щодалі
ставали ширші ñ чорніші.