Мадам Дефарж була здорова жінка приблизно його років, з зіркими очима, що нечасто спинялися на чому; на великих руках у неї було багато перснів; вигляд у неї був рішучий, обличчя суворе, незвичайний спокій у ма— нірах. Щодо загального враження, то про мадам Дефарж можна було наперед сказати, що вона нечасто помиляється не на свою користь в тих підрахунках, що вона ними відала. Мадам Дефарж була чутлива до холоду й закутана була в хутро; на голові в неї був строкатий платок, декілька, разів обмотаний, проте так, що не закривав великих сережок. її плетіння лежало перед нею, а вона довбала собі в зубах довбанкою, підпираючи правий лікоть лівою рукою. Мадам Дефарж не сказала нічого, коли увійшов її чоловік, а тільки злегенька кашлянула, а до того ще підвела різко окреслені чорні брови на одну лінію, — це повинно було показати її чоловікові, що треба добре оглянути винарню та всіх відвідувачів, чи немає в ній нових людей, які прийшли за той час, коли він був на вулиці.
Хазяїн винарні позирнув навколо і спинив очі на літньому джентлмені та молодій леді, що сиділи в кутку. Проходячи за прилавок, Дефарж помітив, як літній джентлмен очима показав на нього леді, ніби кажучи: "Це той чоловік, що нам треба".
— Якого біса вам тут треба, — сказав про себе месьє Дефарж. — Я не знаю вас.
Однак він удавав, що не помічає двох незнайомих людей, і почав розмову з трьома відвідувачами, що пили вино коло прилавка.
— Ну, як справи, Жак? — сказав один із трьох до месьє Дефаржа. — Чи все розлите вино випили?
— Геть чисто до краплі, Жак, — відповів месьє Дефарж.
Після такого обміну християнським іменням мадам Дефарж, довбаючи й далі довбачкою в зубах, кашлянула вдруге й підвела брови ще на одну лінію.
— Нечасто трапляється, — сказав другий із трьох, звертаючись до месьє Дефаржа,— цьому нещасному товарові покуштувати вина, або чого іншого, крім чорного хліба та смерти. Хіба не так, Жак?
— Авжеж, Жак, — відповів месьє Дефарж.
Підчас цього другого обміну християнським іменням мадам Дефарж, і далі цілком спокійно орудуючи своєю довбачкою,, знов кашлянула і підвела брови ще вище.
Останній з трьох поставив на прилавок порожню шклянку, поцмокав губами і собі сказав:
_ Д1 Тим гірше! Гіркий присмак завжди в роті цих бідних тварин, і тяжким життям вони живуть, Жак. Правду я кажу, Жак?
— Так, правду, Жак,—була відповідь месьє Дефаржа.
Як тільки втретє вони обмінялися християнським іменням, мадам Дефарж кинула довбанку і з піднесеними бровами злегка засовалася на своєму стільці.
— Ага! Справді!— промимрив про себе її чоловік. — Джентл— мени — моя дружина!
Три відвідувачі зняли капелюхи і вклонилися мадам Дефарж. Вона відповідала на їх привітання, кивнувши головою, і швидко зиркнула на них. Потім ніби ненароком обняла очима всю крамницю, взяла з великим позірним спокоєм своє плетіння и поглибилася в роботу.
— Джентлмени, — сказав Ті чоловік, що не зводив з неї своїх блискучих очей,—бувайте здорові. Кімната, що устаткована як на нежонатого, яку ви бажали бачити і про яку ви питали перед тим, як я вийшов, на п'ятому поверсі. Двері на сходи з двору, ліворуч, — показав він рукою, — коло мого вікна. А втім, я пригадую собі тепер, один із вас уже був там і може показати вам дорогу. Бувайте здорові, джентлмени.
Вони заплатили за вино й вийшли з винарні. Месьє Дефарж пильно дивився на жінку, зайняту роботою, коли це літній джентлмен вийшов із свого кутка і попросив його на слово.
— Дуже радо, сер, — сказав месьє Дефарж і спокійно відійшов з ним до дверей.
Розмова була дуже коротка, проте й дуже рішуча. Майже з першого слова месьє Дефарж стурбувався и став глибоко уважливим. Но минуло и хвилини, як він кивнув головою й вийшов. Джентлмен подав знак молодій —леді, і вони так само вийшли.— Мадам Дефарж і далі спритно плела, спустивши очі, і нічого не бачила.
М-р Джервіс Лоррі і міс Манетт, вийшовши з винарні, прилучилися до месьє Дефаржа коло тих самих дверей, на які зараз перед цим він показав своїм іншим товаришам. Ці двері виходили на смердючий брудний невеличкий двір і правили за спільний вхід до великої купи будинків, в яких мешкало величезне населення. На темному, вибрукуваному цеглою вході до темних, вибрукуваних цеглою сходів, месьє Дефарж вклонився на одно коліно перед дитиною свого давнього хазяїна і приклав її руку до своїх губів. Це був шляхетний вчинок, хоч і виконано було його не зовсім шляхетно. Проте за декілька секунд з ним сталася надто помітна зміна: ні добродушности на його лиці, ні одвертости в його вигляді не залишилося, — він зробився потайною, злісною, небезпечною людиною,
— Дуже високо і трохи тяжко. Краще починати потихеньку, — так сказав месьє Дефарж суворим голосом до м-ра Лоррі, коли вони почали підніматися по сходах.
— Він сам? — шепнув останній.
— Сам! Нехай його бог рятує 1 Хто ж би був з ним г * сказав другий таким самим тихим голосом.
— Так він завжди сам?
— Так.
— З власного бажання?
— З власної потреби. Яким він був тоді, коли я вперше побачив його після того, як мене знайшли і спитали, чи згоден я взяти його і на мою власну відповідальність зберігати тайну, — яким він був тоді, такий і тепер.
— Він дуже змінився?
— Змінився.
Хазяїн винарні враз спинився, вдарив кулаком по стіні і пробубонів страшенне прокляття, на яке тяжко було відповісти навіть на половину таким виразним. Що вище вони підіймалися по— сходах, то тяжче ставало на душі в м-ра Лоррі.
Кінець-кінцем вони досягли верха сходів і спинилися. Далі однак треба було пройти ще вужчі й крутіші східці, щоб увійти на горище. Хазяїн винарні ввесь час ішов трохи спереду і ввесь час саме з того боку, де був м-р Лоррі, — наче боявся, щоб малода леді не спитала його про що; він спинився, старанно обшукав кишені свого сертука, що був накинутий на плечі, і витяг ключа.
— Виходить, що двері замкнені, мій друже? — сказав здивований м-р Лоррі.
— Авжеж, — суворо відповів месьє Дефарж.
— Ви вважаєте за потрібне тримати нещасного джентлмена остільки ізольованим?
— Вважаю за потрібне замикати двері на ключ, — месьє. Дефарж прошепотів йому на саме вухо і страшно насупився.
— Чому?
— Чому! Томущо він так довго жив під замком, що міг би злякатися, збожеволіти... битися об стіни... вмерти... не знаю, ще якого лиха наробити... коли б залишити двері відчинені.
— Невже? — викрикнув м-р Лоррі.
— Невже! — гірко повторив Дефарж. — Так. За яких прекрасних порядків ми живемо, коли це можливо, коли можливо, ще багато ñ іншого чого, та не тільки можливо, а и діється, діється, розумієте ви... тут, під цим небом, кожного дня. Многі літа дияволові. Ходімо далі.
Цю розмову вели так тихо, пошепки, що молода леді не чула ні єдиного слова. Однак вона так тремтіла и так сильно хвилювалася, лице її виявляло таку глибоку тривогу і, над усе. такий переляк і жах, що м-р Лоррі вважав за потрібне сказати їй декілька слів, щоб заспокоїти.
_ Будьте мужні, люба міс! Мужні! Діло! Найгіршому зараз край, от тільки перейти за двері, і всякому лихові край. Потім почнеться все добре, що ви несете йому, всякий спокій, щастя. Наш добрий друг поможе вам з цього боку. Отак, любий Де— фарже. Ну, йдімо. Діло, діло!
Вони підіймалися потихеньку й обережно. Сходи були короткі, і вони швидко опинилися на останньому ступені. Поворот був крутий і вони враз побачили перед собою трьох людей; вони стояли коло дверей, нахилившись головами докупи і напружено дивилися в кімнату, до якої належали двері, через щілини й дірки в стіні. Почувши, що йдуть, всі троє повернулися й випросталися,— це були ті самі троє людей з одним іменням, що пили у винарні. ,
— Я забув про них через вашу несподівану візиту, — пояснив месьє Дефарж.—Ну, йдіть звідціля, друзі, — у нас тут свої справи.
Троє вислизнули й мовчки пішли вниз.
На цілому поверсі були тільки одні двері, і хазяїн винарні попрямував до них, коли вони залишилися самі. М-р Лоррі спитав його пошепки, трохи роздратовано:
— Виходить, ви показуєте месьє Манетта?
— Я показую його так, як ви бачили, деяким тільки, вибраним.
— Чи це ж добре?
— Я гадаю, що добре.
— Хто ж ці вибрані? Як ви вибираєте?
— Я вибираю справжніх людей, що мають те саме ім'я, як і я — моє ім'я Жак, — і таких, кому бачити корисно. Ну, годі! Ви англієць; це-зовсім інша справа. Постійте, будь ласка, одну хвилину. Він попросив їх жестом залишитися позаду, нахилився й заглянув через щілину в стіні. Потім знов підвів голову, два— три рази стукнув у двері... очевидно, тільки для того, щоб учинити шум. З таким самим наміром він три-чотири рази шкрябнув ключем по дверях навхрест перш, ніж незґрабно всунути його в замок, і повернув його навмисне якнайрізче.
Двері помалу відчинилися в середину, він заглянув до кімнати і щось сказав. Тихий голос щось відповів йому. Не більш як по одному слову сказали з того й з того боку.
Дефарж оглянувся через плече і кивнув, щоб вони увійшли. М-р Лоррі міцно обхопив доньку за талію і тримав її, бо почував, що вона от-от упаде.
Е...е...е... діло, діло, — і сльоза скотилася по його щоці, що зовсім не було діловою ознакою. — Ходімо, ходімо!
Я боюся, відповіла вона, тремтячи.
— Чого? Кого?
— — Я боюсь його... Мого батька.
М-р Лоррі розгубився: вона була в такому стані, а проводир подавав знаки, щоб вони входили. Тоді він поклав її тремтячу руку собі на шию, підняв Ті трохи і спішно вніс до кімнати. Він поставив її коло самих дверей і підтримував; вона вхопилася за нього.
Дефарж вийняв ключ, зачинив двері, замкнув їх із середини, знову вийняв ключ і тримав його в своїх руках. Все це він робив методично, яко мога гучніше й шумніше. Наостанку він перейшов че,.ез кімнату мірним поступом на той бік, де було вікно. Тут він спинився й повернувся лицем до дверей.
Горище, що призначене було для дров та подібних речей, було темне. Вікно було власне дверима на дах, без шибок, розчинялося на дві половинки, як і всякі двері французької конструкції. Одну половинку було щільно зачинено, щоб захистити від холоду, а другу злегка відхилено. Через цю щілину проходило так мало світу, що тому, хто тільки входив, тяжко було щоне— будь побачити. Треба було довго звикати, щоб у такій темноті переводити роботу, яка вимагає точности.