Тепер глядіть, тепер глядіть. Ви знаєте тепер найкраще й найгірше. Ви вже на шляху до бідної гнаної людини й, щасливо переїхавши морем, а потім щасливо переїхавши суходолом, ви будете поруч з любою істотою.
Вона промовила тим самим тоном, що спадав до шепоту:
— Я була вільна, я була щаслива, однак його дух ніколи не завітав до мене.
— Ще одна тільки річ, — сказав м-р Лоррі з особливим притиском, щоб опанувати її увагу: — його знайшли під іншим ім'ям, — його власне ім'я давно забули, або навмисне притаїли. Було б гірше, ніж марно, розслідувати, хто; гірше, ніж марно, дошукуватися, чи його забули протягом стількох років, чи навмисне тримали у в'язниці. Було б гірше, ніж марно, тепер робити які розслідування, бо це було б небезпечно. Краще не згадувати про цю справу, ніде й ніяким способом, і вивезти його принаймні на деякий час із Франції. Навіть я, не зважаючи на те, що я англієць і до того ж служу в Телсонів— ському Банку, такому важливому для французького кредиту, уникаю будь-яких питаннів на цю справу. Я не везу з собою ні єдиного писаного клаптика, що прямо стосувався б до неї. Це абсолютно секретне доручення. Мої повноваження, записки й рекомендаційні листи містяться тільки в одному рядку: "Повернутий до життя", що його можна розуміти, як хто хоче. Та що ж це таке? Вона не чує жадного слова! Міс Манетт!
Тихо й мовчки, навіть не відхилившись на спинку свого крісла, вона сиділа під його рукою, цілком нечутлива, з розкритими очима, втупивши їх на нього, наче завмерла з останнім виразом, що був ніби висічений або випалений на її обличчі. Вона так міцно трималася за його руку, що він боявся відчепити її пальці, щоб не заподіяти їй болю;'тому, не зрушуючи з місця, він почав голосно кликати на допомогу.
Поперед усіх прибігла дика на вигляд жінка; не зважаючи на те, що був дуже схвильований, м-р Лоррі помітив, що обличчя в неї було все червоне, волосся теж червоне; одягнена вона була в туго обтягнуту сукню, а на голові був якийсь дивний капелюх, подібний до дерев'яної ґренадірської манірки, і доброї манірки, або на великий стилтонський сир. Вона прибігла в кімнату на чолі декількох служників і відразу звільнила його від бідної дівчини, штовхнувши його в груди з такою силою, що він одлетів назад до стіни.
— Не може бути сумніву, що це чоловік, — вирішив відразу м-р Лоррі, коли він несподівано так ударився об стіну, що йому аж дух забило.
— Ну, що ж ви всі дивитесь? — закричала ця фігура, звер— таючися до готельних служників.—Чому не йдете й не несете, що треба, замість стояти тут, витріщивши очі на мене? Чого ви на мене дивитеся? Чому не йдете за тим, що потрібне? Будете ви всі в мене знати! Принесіть нюхального спірту, холодної води и оцту!
Всі відразу розбіглися по ці підсилюючі засоби, а вона обережно поклала хору на софу й стала доглядати за нею з великим умінням і ніжністю; вона називала її "моя люба" і "моя пташка" і з великою гордістю й старанно розправляла на її плечах золотисте волосся.
— А ви там у рудуватому, — сказала вона, з великим обуренням повернувшися до м-ра Лоррі, — не могли сказати їй того, що мали сказати, не налякавши її до смерти? Погляньте лишень на неї, на її прекрасне бліде лице та її холодні руки. І ви називаєте це бути банкіром?
Таке питання надзвичайно спантеличило м-ра Лоррі, і він не знав, як відповісти, він тільки дивився на відстані спочутливо й покірливо, як ця здоровенна жінка, розігнавши всіх готельних прислужників своєю таємною погрозою: "будете ви всі в мене знати", поступово, низкою засобів, одволала дівчину й ласкаво умовляла її покласти свою стомлену голівку на її плече.
— Сподіваюсь, що їй тепер краще, — сказав м-р Лоррі.
— Коли й краще, то не з вашої ласки, рудуватий костюме? Моя люба, моя кохана.
•— Сподіваюся, — сказав м-р Лоррі після павзи співчуття й покірливости, — що ви поїдете з міс Манетт до Франції?
— Ото, прекрасна річ, — відповіла сувора жінка.—Якби мені призначено було плисти солоною водою, то невже ж ви думаєте, що Провидіння закинуло б мою долю на острів.
На це друге питання було так важко відповісти, що м-р Лоррі вийшов, щоб обміркувати його.
Розділ V.
ВИНАРНЯ.
Саме перед винарнею на вулиці впала й розбилася велика бочка з вином, коли її вивантажували з воза.
Народ, що був поблизу, кидав свою роботу або своє без— ділля й збігався до того місця пити вино. Велике й необтесане каміння бруку стирчало в усіх напрямках і ніби призначене було до того, щоб калічити всяке живе створіння, яке наближалося до нього; воно загатило виновий потік і розділило на невеличкі калюжі; навколо кожної збиралися свої гуртки, більші чи менші, відповідно до розмірів калюжі. Дехто з чоловіків
Повість про двоє міст — 3. " ставали на коліна й пили жменями, або опитувалися допомогти пити жінкам, що нахилялися через їхні плечі, поки воно не витікало все між пальцями, інші, чоловіки й жінки, черпали з калюж глиняними черепками з розбитого посуду, а^°о навіть, зірвавши платок з жіночої голови, намочували у вино и видавлювали в рот дітям. Дехто робив невеличкі загати з грязі, щоо затримати вино; ще інші заходилися коло насичених вином та закрашених виновими дріжджами дощок з бочонка і лизали їх або навіть жували наймокріші куски їх з жадністю. Тут не було ринв, щоб вино могло стекти, тому не тільки вибрали все вино, а разом з ним вибрали і ввесь бруд, наче по вулиці пройшов метільник, якби тільки ознайомлений в місцевих звичаях повірив у таке чудесне явище.
Пронизливий сміх і веселі ГОЛОСИ ЧОЛОВІКІВ, жінок і дітей лунали на вулиці, поки тяглася ця винова забавка. Вона була трохи дика, проте й дуже весела. В ній виявилося якесь особливе товариське почуття, помітний нахил кожного приєднатися до когось іншого, а щасливіші чи пустовливіші жартівливо обіймалися, пили за здоров'я, стискали руки й навіть, взявшися за руки, танцювали кружком. Коли вино випили, і місця, де його пливло найбільше, вискреблено було мережками від пальців, то веселість припинилася так само раптово, як і почалася.
Вино було червоне й закрасило ґрунт вузької вулиці в передмісті Сент-Антуан 1 в Парижі, де розбилася бочка з вином. Закрасило воно багато рук, багато лиць, багато босих ніг, багато дерев'яних черевиків. У тих, що зажерливо гризли клепки з винової бочки, коло рота було замазано, як у тигрів; а якийсь високий на зріст жартівник, намочивши палець в гущі вина, написав на стіні — Кров.
Надходив час, коли й таке вино мало залити бруки — і своїми плямами почервонити багатьох.
І от на передмістя святого Антона, що його на хвилину осяяв був соняшний промінь, знову спустилася хмара, яка моментально прогнала промінь з його святого лиця, і темрява стала ще важчою. Холод, бруд, хвороба, неуцтво, убозтво, наче лорди служили його особі... все аристократи великої сили, особливо убозтво. Зразки людей, що їх страшно мололи й перемелювали на млині, тільки звичайно не на казковому млині, що робив старих людей молодими, тряслися з холоду в кожному кутку, виходили з кожних воріт і входили, визирали з кожного вікна, стирчали напоказ з-під кожного лахміття, що його розвівав вітер. Той млин, що працював над ними, був млин, який перемелював молодих людей на старих, дітям давав стар-
vvr,r' Робі™чий квартал у Парижі, центр революційних XV1I1 та в XIX столітті.
куваті обличчя и статечні голоси; і на них, і на лицях дорослих, і в кожній лінії зморщок була єдина печатка — голод. Він панував над усім. Голод визирав з високих домів, в нужденному лахмітті, що розвішане було на жердках та на вірьовках; голод залатаний був соломою, ганчірками, деревом і папером; слово: голрд — повторювала кожна тріска дров, що її рубав чоловік, голод дивився з нетоплених печей і підносився з брудної вулиці, де між сміттям не залишалося будь-яких недоїдків; голод був написаний на полицях пекарень на кожному буханчику кепського хліба, в ковбасні на ковбасах з дохлих собак. Передмістя в усьому було пристосоване до нього: вулиця вузька, покручена, брудна, вонюча, з іншими вузькими, покрученими вулицями, що виходили з неї; все населення було в дрантях і нічних ковпаках і воняло все дрантям і нічними ковпаками; все мало вигляд, наче щось замишляло і віщувало лихо. Однак, у загнаному вигляді людей помітна була звіряча думка про можливість огризатися. Хоч які вони були замучені й пригноблені, серед них не бракувало вогневих очей, не бракувало й таких, що їм бліді губи були стулені, чоло наморщене на взір вішальних вірьовок, відносно яких вони ще розмірковували, чи їх самих повісять, чи вони почнуть вішати кого іншого. До того ж і ножі й сокири були гострі, ковальські молоти важкі, а рушниці грізні.
Винарня стояла на розі й на зовнішній вигляд і в середині була трохи кращою, ніж багато інших. Хазяїн винарні стояв коло дверей на вулиці, одягнений в жовту камізельку й зелені штани; він дивився на боротьбу з-за розлитого вина.
— Не моє діло,—сказав він, знизуючи плечима.—Вино розлили візники, що привезли бочку з базару. Нехай же привезуть Другу-
Тут йому впав у очі високий жартівник, що писав вином на стіні, і він крикнув йому через дорогу.
— Скажи, будь ласка, Гаспаре, що то ти робиш?
Жартівник з незмірною важністю, як це часто буває в таких людей, показав на свій жарт.
— Що ти? Чи не хочеш ти попасти до божевільні? — сказав хазяїн винарні, перейшовши через дорогу, і, захопивши повну жменю грязі, він замазав написане задля жарту слово.
— Нащо ти пишеш на людних вулицях? Хіба немає — скажи мені — іншого місця, щоб писати такі слова?
Хазяїн винарні мав шию, як у бика, і войовничий вигляд; йому було років з тридцять, він, можна гадати, був палкого темпераменту, бо, хоч день був і холодний, він не одяг сертука, а тільки накинув його наопашки. Рукава в нього були засукані, і темні руки були голі по самі лікті; на голові теж не було нічого, крім власного, низько обстриженого кучерявого, чорного волосся. Він взагалі був чорнявий, з гарними очима, широко розставленими одно від одного. В цілому він мав вигляд добродушний, проте незломний: очевидно, він був людина рішуча, людина, що знає, чого хоче; з ним небажано було б стрінутися на вузькому переході з безоднею по обидва боки, бо він нікому не зверне.
Мадам Дефарж, його дружина, сиділа у винарні за прилавком, коли він увійшов.