Повість про двоє міст

Чарлз Діккенс

Сторінка 3 з 57

М-р Лоррі церемонно вклонився міс Манетт.

— Будь ласка, сідайте, сер! — сказала вона дзвінким і приємним молодим голосом, з маленьким, дуже маленьким чужоземним акцентом.

— Цілую вашу ручку, — сказав м-р Лоррі, додержуючися звичаїв старих часів і, знов церемонно вклонившись, сів.

— Вчора, сер, я дістала з Банку листа, в якому мене повідомляють, що є якась нова звістка... чи відкриття...

. Слова, міс, не мають значення; тут можна вжити один як і другий вираз.

... в справі невеличкого маєтку мого нещасного батька* якого я ніколи не бачила... він так давно помер...

М-р Лоррі засовався на своему кріслі і збентежено скинув оком на процесію чорних купідонів, що оздоблювали рямці дзеркала. Наче в їхніх недоладних кошиках можна було йому знайти якусь допомогу.

— ... і що мені припадає їхати до Парижу, там порозумЬ тися з джентлменом з Телсонівського Банку, який був такий ласкавий, що погодився ради цього їхати до Парижу...

— Це —я.

— Я так і думала, сер.

Вона зробила йому реверанс (за тих часів молоді леді робили реверанси) з милим бажанням показати йому, що вона почуває, оскільки він старший за неї й розумніший. Він знову вклонився їй.

— Я відповіла Банку, сер, що коли ті, котрі знають справу і ласкаво бажають допомогти мені своїми порадами, вважають за потрібне, щоб я їхала до Франції, то я, будучи сиротою й не маючи друга, що поїхав би зо мною, вважала би за велику честь, коли б мені дозволено було зробити подорож під захистом шановного джентлмена. Джентлмен в той час уже залишив Лондон, та, мені здається, за ним послали кур'єра просити, щоб він був ласкавий заждати мене тут.

— Я такий щасливий, — сказав м-р Лоррі, — що на мене покладено це доручення. Я буду ще щасливіший, коли виконаю його.

— Сер, я щиро вдячна вам. Якнайщиріше дякую вам. Мені сказали в Банку, що джентлмен розкаже мені всі подробиці справи, і що я повинна бути напоготові почути щось дуже несподіване. Я підготувалася як могла, а тепер, натурально, почуваю сильний і живий інтерес знати, в чім справа.

— Натурально, — сказав м-р Лоррі. — Так... я...

Після павзи, насунувши свою перуку до ушей, він додав:

— Дуже тяжко буває починати.

Він не починав і, коли вагався, стрінувся з її очима. Молоде чоло набуло того особливого виразу — він був чарівний і характерний, крім того, що особливий — і вона підняла руку, ніби цим мимовільним рухом хотіла відігнати або затримати якусь тінь.

— Чи ви цілком чужий мені, сер?

— Чи цілком? — М-р Лоррі розкрив руки, простяг їх уперед долонями наверх і переконуюче усміхнувся.

Між бровами і над маленьким жіночим носиком, котрого лінії були так делікатно й тонко окреслені, як тільки можливо, з'явилася глибока складка, і вона задумливо сіла в крісло, коло якого до цього часу стояла. Він мовчки стежив за нею, як вона замислилася, і в момент, коли вона знову підвела очі, сказав далі:

— В країні, яка всиновила вас, я гадаю, що краще буде мені називати вас, як молоду англійську леді, — міс Манетт?

— Будь ласка, сер.

— Міс Манетт, я ділова людина... Я маю виконати ділове доручення. Слухаючи мене, ви не вважаєте мене за щось більше, ніж за говорючу машину, — та й справді, я не набагато більший за те. З вашого дозволу, я хочу оповісти вам історію одного з наших клієнтів.

— Історію?

Він, здається, навмисне не зрозумів слова, що вона його повторила, і хутко додав:

— Так, клієнта. В банківських операціях ми звемо клієнтами всіх, що мають з нами справи. Він був французький джентл— мен, учений джентлмен, людина з великим знанням... доктор.

— Чи не з Бове?

— Ну, так, з Бове. Як і месьє Манетт, ваш батько, той джентлмен був із Бове. Як і месьє Манетт, ваш батько, він був відомий у Парижі. Там я мав честь познайомитися з ним. Взаємовідносини наші були ділові, однак довірні. В той час я був у нашому французькому відділі, і це було... о, вже двадцять років...

— В той час — чи можу я спитати, в який час, сер?

— Я кажу, міс, років двадцять тому. Він одружився... з англійською леді... я був за одного з довірених. Його справи, як і справи багатьох інших французьких джентлменів і французьких фамілій цілком були в руках Телсонів. Отак і я був, та ñ тепер є, за довіреного або опікуна тих чи інших клієнтів. Все це були, міс, тільки чисто ділові стосунки; тут немає ні дружби, ні особистих інтересів, нічого подібного до почуття. Протягом свого ділового життя я переходив од одного до другого клієнта, та й тепер переходжу; одно слово, в мене немає почувань. Я тільки машина. Іду далі...

— Так це ж, сер, історія мого батька: і я починаю думати...— зацікавлено наморщене чоло виявляло напружену увагу до нього — що коли я залишилася сиротою, бо моя мати пережила мого батька тільки на два роки, це ви привезли мене до Англії. Я майже певна, що то були ви.

М-р Лоррі нерішучо взяв довірливо простягнуту до нього маленьку ручку і досить церемонно доторкнувся до неї губами. Потім він одвів молоду леді назад до її крісла і, спираючи ся лівою рукою на його спинку, а правою погладжуючи своє підборіддя або поправляючи перуку коло ушей і підсилюючи жестами те, що говорив, стояв, дивлячися вниз в Ті лице, в той час, як вона дивилась на його лице.

Міс Манетт, то був я. І ви тепер бачите, оскільки правдиво я оце зараз сказав, що в мене немає будь-яких почувань, і що всі мої стосунки з ближніми тільки ділові, коли подумаєте, що після того я ні одного разу не бачив вас. Ні, з того часу ви стали вихованкою Телсонівського Дома, а сам я провадив інші справи Телсонівського Дома— Почування! В мене не було часу для них, не було ñ нагоди. Ціле своє життя, міс, я тільки обертаю безмірне грошове колесо.

Давши такий дивний опис своєї повсякденної звичайної роботи, м-р Лоррі обома руками пригладив свою біляву перуку й прийняв попередню позу.

— До цього, міс (як ви помітили), була історія вашого жалюгідного батька. Тепер почнеться різниця. Коли б ваш батько не вмер тоді, коли він помер... Ви не лякайтесь! Як ви вжахнулися!

Вона й справді тремтіла. Обома руками вона вхопилася за його руки.

— Прошу, — сказав м-р Лоррі ласкавим тоном, знявши з спинки крісла свою ліву руку, і поклавши її на тремтячі пальці, що конвульсійно вчепилися в нього, — будь ласка, заспо— кійтеся... справа ділова. Так от я кажу...

її погляд так стурбував його, що він спинився, заплутався і почав знову:

— Так от я кажу: якби месьє Манетт не помер, якби він раптово і без найменшого сліду зник, якби його викрали; якби тяжко було дізнатися про те жахливе місце й не було змоги розшукати слідів його; якби він мав такого ворога серед своїх одноплемінців, який міг би використати таку привілею, про яку в той час, що я знаю про нього, і найсміліші люди боялися говорити пошепки, навіть тут, по цей бік канала, —'наприклад, привілею заповнювати виданий чистий блянк і ув'язнювати всякого на довгий час; якби його жінка благала короля, королиху, суд, духівництво, щоб їй сказали щонебудь про нього, і все зовсім даремно... От тоді б історія вашого батька була б історією цього нещасного джентлмена, доктора з Бове.

— Благаю вас, сер, розкажіть мені далі.

— Добре. Я розкажу. Чи ви можете витерпіти?

— Я можу знести все, крім невідомости, в якій ви залишаєте мене в даний момент.

— Ви говорите рішучо, і ви... й насправді відважна. Це добре. (Хоч вигляд його був менш задовільний, ніж його слова). Справа ділова. Вважайте її за чисто ділову... Діло це треба вирішити. Ну, припустімо, що дружина цього доктора, хоч і була жінка з великою мужністю й характером, так тяжко натерпілася з-за цієї справи перш, ніж народилося мале дитя...

— Це дитя була дочка, сер?

Дочка, є... є... справа ділова... ви не хвилюйтеся. І припустімо, міс, що ця бідна жінка так тяжко натерпілася раніш, ніж у неї народилася мала дитина, що вона вирішила охоронити бідну дитину хоч від частини тих страждань, що вона сама зазнала, та виховувати її в тій вірі, що її батько помер... Ні, не ставайте навколюшки! Заклинаю вас, навіщо ви стаєте передо мною на коліна?

_ Скажіть правду. Любии, добрии, жалісливий, спочутливий сер, скажіть мені правду.

_ ¿ справа ділова. Ви зовсім збиваєте мене з панте— лику, а як же можна вести ділову розмову, коли я збентеже— ний?' Треба мати ясну голову. Якби ви були такі ласкаві сказати мені, скільки буде дев'ять разів по дев'ять пенсів, або скільки шилінгів у двадцяти Гінеях, це б мене підбадьорило. Я був би значно спокійніший і щодо вашого стану.

Не відповідаючи прямо на цей заклик, вона сиділа так тихо; він легесенько підвів її; руки її не переставали обнімати його руки, проте, остільки спокійніше, що спокій передався і м-рові Джервісу Лоррі.

— Це добре, це добре! Будьте бадьорі. Діло! Ви маєте перед собою діло, корисне діло. Міс Манетт, мати ваша так і зробила з вами. І коли вона померла, — я думаю, з горя, — до кінця не припиняючи даремно розшукувати вашого батька, вона залишила вас двох років рости, розцвітати прекрасною й щасливою, незасмученою невідомістю про те, чи ваш батько скоро виснажив своє серце у в'язниці, чи він нудився там ще багато болісних років.

Сказавши ці слова, він з дивною жалісливістю подивився на її пишне золотисте волосся, наче він уявляв собі, що і його могла вже торкнутися сивина.

— Ви знаєте, що у ваших батьків не було великого майна, і що все, що вони мали, закріплено за вашою матір'ю й за вами. З цього боку немає будь-якого нового відкриття, щодо грошей, або якої іншої власности; тільки...

Він відчув, що вона міцніше стиснула йому руку, і спинився. Вираз на чолі, що так особливо притяг його увагу, і що було до цього часу непорушне, тепер виявив ще глибший жах і тугу.

— Тільки його... його знайшли. Він живий. Він дуже змінився, і це цілком правдоподібно, може руїна, і це можливо, хоч будемо сподіватися на краще. А все таки ще живий. Ваш батько знайшов пристановище в одного старого служника в Парижі, і ми їдемо туди: я, щоб ствердити особу, якщо буде мож— ливо; а ви —щоб повернути його до життя, любити, виконати свій обов язок, покоїти, створити йому затишність.

Дрож пробігла по її тілу, а від неї и по його. Вона промовила тихим, роздільним, побожним голосом, наче говорила

— Я побачу його привид! Це буде його привид, а не він!

Містер Лоррі погладив її руки, що тримали його руку.

— Так, так, так.

1 2 3 4 5 6 7