Я належу до Телсонового Банку. Ви мусите знати Телсонівський Банк у Лондоні. Я їду до Парижу в справах. Крону на могорич. Можна прочитати це?
— Тільки швидше, сер.
Пасажир розгорнув папірець і при світлі ліхтаря прочитав спершу про себе, а потім і голосно: "В Дуврі пождіть панночку".
— Як бачите, кондукторе, недовго. Джеррі, скажіть, що моя відповідь така: повернутий до життя.
Джеррі аж підскочив на сідлі.
— Оце так відповідь, — на біса дивна,— сказав він зовсім хрипким голосом.
— Передайте їм цю відповідь, і вони знатимуть, що я одержав листа, так само, якби я й написав їм. Щасливої дороги. Надобр аніч.
Сказавши це, пасажир відчинив дверці в кареті й поліз в неї. На цей раз товариші-пасажири не допомагали йому; вони заздалегідь швиденько заховали свої годинники й гаманці в чоботи і тепер вдавали, що сплять.
Поштова карета потяглася далі, і що нижче вона спускалася, то більше оповивав її туман. Кондуктор поклав мушкет назад у ящик, наперед оглянувши все, що було в ньому, подивився на запасні пистолі, що їх заткнуто було за пояс, оглянув і невеличку скриньку, що була в нього під сидінням, в ній зберігалися ковальські струменти, два смолоскипи й кресало.
Розділ ПІ.
НІЧНІ ТІНІ.
Дивний факт, що його варт обміркувати: кожна людська істота по своїй суті являє глибоку загадку й тайну для всякої іншої людини. Те ж саме треба сказати й про трьох пасажирів^, що сиділи на тісному обширі старого поштового диліжанса, який насилу плентався. Один для одного вони були тайною, такою непроникливою, наче кожен з них їхав окремо у власній кареті шістьоркою, і їх розділяло ціле графство.
Поштовий диліжанс плентався, гуркотів, скрипів і качався з боку на бік на своєму скучному шляху з трьома недослідними товаришами-пасажирами в середині. Правдоподібно, що їм показувалися нічні тіні в тих формах, які малювали їм їх дримотні очі та блукаючі думки.
Телсонівський Банк відогравав значну ролю в поштовій кареті. Пасажир з цього Банку сидів, просунуши руку в шкіряну шлейку, щоб не впасти на пасажира, що сидів проти нього, забравшися в самий куток карети, де особливо відчувалися штовхани, і хитав головою з напівзаплющеними очима. Маленькі віконця карети, тьмяний світ ліхтаря, що пробивався через них, величезний клунок пасажира, що сидів напроти нього, оберталися на банк, де переводилася широка праця. Брязкотіла упряж — то дзвеніли гроші, і за п'ять хвилин на векселі виплачено було більше, ніж у Телсона видавали за час, втроє більше, не зважаючи на те, що Телсонів Банк мав зв'язки так у себе дома, як і закордоном. Далі перед ним відчинилися склепи в підвалах, у Телсона, з їх значними скарбами й таємними цінностями, що відомі були пасажирові (а він знав їх досить добре), і він ходив між ними з великою в'язкою ключів і з свічкою, що помалу миготіла в його руках, і знайшов, що все було ціле, незраджене, збережене, безмовне, як він бачив останнього разу.
Та хоч банк увесь час невідлучно був з ним, і хоч карета (в неясній свідомості, як біль під опієм) завжди була з ним, була ще й інша низка вражень, що не переставали плисти перед ним протягом цілої ночі. Йому здавалося, що він їде відкопати когось із могили.
Яке з багатьох лиць, що з'явилися перед ним, було справжнім лицем закопаної людини, нічні тіні не показували; проте все це були лиця однієї людини років сорока п'яти, і різнилися переважно стражданнями, що вони виявляли їх, і смертельною блідістю їх виснажених і стомлених постатей. Гордість, презирство, гнів, упертість, покірливість змінювали одно одного так само, як запалі щоки, помертвілий колір, схудлі руки й тіло. Проте обличчя було взагалі одно, і кожна голова була передчасно біла. Сотні разів дримотний пасажир питав у тієї мари:
— Чи давно вас поховали?
Відповідь була завжди та сама:
— Майже вісімнадцять років.
— Ви втратили всяку надію, що вас відкопають?
— Давно, давно вже.
— А ви— знаєте, що вас повернуто до життя?
— Так, кажуть мені.
— Сподіваюсь, що ви хочете жити?
— Не моіку сказати.
— Показати її вам? Хочете побачити її?
На це питання відповіді були різні й суперечливі. Іноді нескладна відповідь була така:
— Пождіть! Це може вбити мене, якщо я побачу її так швидко.
Іноді відповідь давано було в ніжному потоці сліз, і тоді вона була така:
— Ведіть мене до неї.
Іноді він був приголомшений і розгублений, і тоді відповідь була така:
— Я не знаю її. Я не розумію.
Після такої уявленої розмови пасажир у своїй фантазії починав копати, копати й копати то заступом, то великим ключем, то просто руками, щоб викопати це нещасне створіння. Вирите наостанку з землею на лиці й на волоссі, воно враз розсипалося в порох. Пасажир тоді прокидався і спускав вікно, щоб реально відчути в себе на щоках туман і дощ. Проте навіть і тоді, коли він з розплющеними очима дивився на дощ і на туман, на пересувні плями світла від ліхтаря, нічні тіні поза каретою зв'язувалися з внутрішніми нічними тінями. А з-посеред них поставало мрійне лице, і він знов промовляв до нього: — Як давно похований?
Коли ось він враз прокинувся і побачив,1 що настав ранок, і нічні тіні зникли. Він спустив вікно. Хоч земля була холодна й вогка, та небо було світле, сонце зійшло ясне, спокійне й чудове.
— Вісімнадцять років, — сказав пасажир, дивлячись на =сонце. — Милостивий творець світу денного! Бути похованим живим на вісімнадцять років!
Розділ IV.
ПІДГОТУВАННЯ.
Поштовий диліжанс щасливо доїхав до Дувра ще до півдня і спинився перед готелем "Короля Ґеорґа". В кареті залишався тільки один відважний подорожній, бо двоє інших пасажирів .позлазили десь раніш по дорозі. Містеру Лоррі дали кімнату. що її звали "Конкордія"; цю кімнату завжди призначали пасажирові, що приїздив поштовим диліжансом. Не в довгім часі з неї вийшов джентлмен, років на шістдесят, пристойно одягнений у рудуватий костюм, хоч і значно поношений, проте добре збережений, з широкими чотирикутніми закарвашами и такими самими виворотами коло кишень; він пішов снідати.
В залі в той ранок не було нікого. Столик для сніданку накрили йому коло каміна; він сів і при світлі каміна, що падало на нього, ждав страви; він сидів тихо, тихо, наче з нього мали писати портрета.
На вигляд він був людина добропорядна й методична; обидві руки лежали на колінях, а масивний годинник, що голосно цокав під його довгополим жилетом, наче протиставив свою поважність і довговічність легковажності і перебутності веселого вогню в каміні. Він мав гарні ноги і трохи пишався ними, бо його рудуваті панчохи з тонкої пряжі були блискучі й дуже складно обтягнуті; його черевики й пряжки були, щоправда, зовсім прості, проте красиві. Він носив чудну, невеличку, рівну, біляву перуку, яка щільно прилягала до його голови; її зроблено було, можна припустити, з волосся, хоч на вигляд більше здавалося, що вона виткана з шовку або скляних ниток. Білизна його, хоч і не така тонка, порівнюючи до панчіх, була біла, як піна, що її викидали хвилі на сусідній берег, або парус, що виблискував на сонці далеко в морі. Його лице, звичайно стримане ñ спокійне, ще й досі освітлювали під оригінальною перукою двоє таких вогких і блискучих очей, що мабуть власникові їх у давні роки завдавало чимало труда призвичаїти їх до спокійного й стриманого виразу Телсонівського Банку. На щоках був здоровий рум'янець, і хоча були зморшки, проте мало слідів горя. Мабуть віддані нежонаті клерки Телсонівського Банку найбільше клопоталися за інших людей, а чужі клопоти, як і чужий'одяг, мабуть легко одягати та легко и скидати.
В додаток до своєї схожости з людиною, що з неї пишуть портрет, м-р Лоррі задримав. Льокай, що приніс сніданок, розбудив його, і м-р Лоррі сказав йому, коли той присував крісло до столика:
— Прошу підготувати помешкання для молодої леді, яка може прибути сюди повсякчасно. Вона мабуть спитає м-ра Джер— віса Лоррі, або може спитати тільки джентлмена з Телсонівського Банку. Будь ласка, дайте мені знати.
Поснідавши, м-р Лоррі вийшов прогулятись на надбережжі моря. Маленьке, вузеньке й криве місто Дувр лежало вбік од надбережжя й уткнулося головою в крейдяні скелі, як морський струсь. Надбережжя являло пустелю з дико нагромадженим скрізь камінням, і море тут робило, що хотіло, а хотіло вона руїни. Воно з гуркотом налітало на місто, воно з гуркотом налітало на скелі й шалено кидалося на берег.
Почало смеркати, і м-р Лоррі знову сидів перед каміном у залі, дожидаючи обіду. Враз він почув гуркіт коліс, що в'їжджали вузькою вулицею, а потім і в дворі.
— Це мадемуазель, — сказав він.
За декілька хвилин прийшов служник оповістити, що міс Манетт приїхала з Лондона і буде дуже рада бачити джентлмена з Телсонівського Банку
— Так швидко?
Міс Манетт дорогою трохи підживилася і тепер нічого не хоче, вона дуже бажає негайно бачити джентлмена з Телсонівського Банку, якщо буде його ласка, і буде для нього зручно.
Отже, джентлменові з Тельсонівського Банку не лишалося нічого іншого, як вихилити свою шклянку вина з виглядом безпомічної одчайдушности, поправити свою маленьку перуку коло ушей і піти за льокаєм до кімнати міс Манетт. То була велика темна кімната, оббита на траурний манір чорною волосяною матерією й заставлена масивними чорними столами. Темнота в кімнаті була така непрониклива, що м-р Лоррі, обережно ступаючи по стоптаному турецькому килиму, гадав, що міс Манетт у даний момент знаходиться десь у сусідній кімнаті, і тільки проминувши дві високі свічки, він побачив між столом і каміном молоду леді років сімнадцяти в подорожньому костюмі і ще з солом'яним капелюхом у руках. Йому впала в очі невелика на зріст, тоненька, гарненька фігурка, з розкішним золотистим волоссям, з парою блакитних очей, що запитливо дивилися на нього, і лицем, що мало особливу здатність (слід пам'ятати, яка вона була молода й тиха), швидко змінювати вираз збентеження, здивовання, тривоги і просто глибокої уваги, а то всі чотири вирази з'являлися и одночасно; його очі спинилися на цих рисах, і в ньому відразу промайнув з минулого живий образ дитини, яку він держав на своїх руках підчас переїзду через той самий канал, коли було так холодно, коли зверху падав град, а під ними бушувало море. Цей образ промайнув, як дихання на поверхні дзеркала, що стояло за нею.