Ніколи?
— Так.
— Скільки разів?
— Два чи три рази.
— А не п'ять чи шість?
— Може.
— Якого стану?
— Джентлмен.
— Чи його коли били?
— Могло бути.
— Часто?
— Ні.
— А скидали зі сходів?
— Рішучо ні; одного разу штовхнули на самій горі сходів, а впав униз за власною згодою.
— Штовхнули з того приводу, що шахрував, граючи в кістки?
— Щось такого казав п'яний брехун, який припустив таке— самоправство, та то була неправда.
— Чи може він заприсягтися, що то була неправда?
— Авжеж.
— Чи не жив він з фалшування у грі?
— Ніколи.
— І взагалі не жив з гри?
— Не більш, ніж інші джентлмени.
— Не позичав грошей у в'язня?
— Так.
— Чи віддавав їх?
— Ні.
— Чи не була ця дружба з в'язнем насправді дуже повер— ховна, присилувана в'язневі в поштових каретах, у готелях, на поштових кораблях?
— Ні.
— Чи він певен того, що бачив у в'язня ті списки?
— Певен.
— Чи не знає він більше про ті списки?
— Ні.
— Чи не зладив їх він часом сам?
— Ні.
— Чи не сподівається він одержати щонебудь за свої свід— чення?
— Ні.
— Чи не служить він у уряду на постійній платні, щоб— ставити западні людям?
— О, ні.
— А може задля чого іншого?
— О, ні.
— Заприсягнеться в цьому?
— Скільки хочете.
— Чи нема ніяких мотивів для доносу, крім мотивів патріотизму?
— Жадних інших.
Доброчесний служник Роджер Клай з великою запонадій— ністю заприсягався з кожного приводу, В добрій вірі й простоті чотири роки тому він пішов у найми до в'язня. На кораблі, що йшов у Кале, він якось спитав у в'язня, чи не потрібний йому моторний хлопець, і в'язень найняв його. Він не просив в'язня взяти моторного хлопця з ласки, — ніколи він на таке й не сподівався. Зараз потім він почав мати підозру на в'язня і стежити за ним. Порядкуючи його одежу підчас подорожі, він бачив у кишенях в язня, не раз і не два, списки, подібні до отих. Він вийняв ті списки із шухляди в столі в'язня. Він сам не клав їх туди раніш. Він бачив, як в'язень показував оці самі списки французьким джентлменам в Кале, і подібні списки французьким джентлменам так у Кале, як і в Больоньї. Він любив свою батьківщину, не міг стерпіти цього и доніс. Ніколи не мали на нього підозри в тому, що він украв срібного чайника; наклепали на нього також і про горчичницю, та й та була тільки накладного срібла. Він знає попереднього свідка років сім чи вісім, та то був тільки збіг обставин. Він справжній британець і сподівається, що таких як він багато.
Сині мухи задзижчали знов, і м-р генеральний прокурор покликав м-ра Джервіса Лоррі.
— М-ре Джервіс Лоррі, ви клерк Телсонового Банку?
— Так.
— В листопаді тисяча сімсот сімдесят п'ятого року, однієї п'ятниці, ввечері, ви подорожували в справах між Лондоном і Дувром у поштовому диліжансі?
— Так.
— Були ще інші пасажири в диліжансі?
— Двоє.
— Чи не встали вони по дорозі вночі?
— Так, встали.
— М-ре Лоррі, подивіться на в'язня. Чи не був він одним з тих пасажирів?
— Я не наважуся сказати, що то був він.
— Чи не похожий він на котрого з тих пасажирів?
— Обидва були такі закутані, а ніч була така темна, та й всі ми були такі стримані, що я не наважуся сказати навіть і цього.
— М-ре Лоррі, подивіться знов на в'язня. Уявіть собі, що він був би закутаний так, як були закутані ті два пасажири, отже в такім разі його фігура, його зріст чи робить можливим, що він був одним із них?
— Ні.
— Ви не заприсягнетеся, м-ре Лоррі, що він не був одним із них?
— Ні.
— Так принаймні ви скажете, що він міг бути одним із них?
— Так. З тим тільки обмеженням, що, як я собі пригадую, обидва вони, як і я сам, боялися розбійників, а в'язень не має боязкого вигляду.
— Ви бачили колинебудь вдавану боязкість?
— Авжеж бачив.
—— М-ре Лоррі, подивіться ще раз на в'язня. Можете ви напевно сказати, чи ви не бачили його раніш?
— Так, бачив.
— Коли?
— За декілька днів після того я повертався із Франції, і в Кале в'язень сів на той самий поштовий корабель, на якому і я повертався, і їхав разом зо мною.
— О котрій годині він прийшов на корабель?
— Трохи за північ.
— Глухої ночі? Чи він тільки один був такий пасажир, що прийшов на корабель у такий незвичайний час?
— Випадково, він був тільки один.
— "Випадково" тут ні до чого, м-ре Лоррі. Чи він один був такий пасажир, що прийшов на корабель глухої ночі?
— Так, один.
— Ви подорожували самі, м-ре Лоррі, чи ще хто був з вами?
— З двома супутниками, джентлменом і леді. Вони тут.
— Ви говорили щонебудь з в'язнем?
— Майже нічого. Погода була бурхлива, а переїзд був довгий і тяжкий, і я майже цілісінький час од берега до берега лежав на софі.
— Міс Манетт!
Молода леді, на яку всі очі повернуто було раніш і тепер повернуто знову, встала з свого місця. її батько встав разом з нею і тримав її руку під своєю.
— Міс Манетт, подивіться на в'язня.
Стати на зводини з таким жалкуванням і з такою чарівною молодістю й красою було для обвинуваченого більшим іспитом, ніж стати на зводини з усім натовпом. Стоячи, так би мовити,, один із нею, на краї власної могили, під зацікавленим поглядом витріщених на нього очей, він, на єдиний^ момент, не міг досить стриматися, щоб залишитися спокійним. Його права рука тороплено збирала траву, що була перед ним, наче грядки квітів у саду. Він силкувався стежити за своїм диханням і зробити його рівним; його губи, від яких кров відлила до серця, тряслися. Великі мухи знов і дуже задзижчали.
— Міс Манетт, ви бачили раніш в'язня?
— Так, сер.
— Де?
— На борту поштового корабля, про який оце зараз говорили, сер, і за тих самих обставин.
— Ви й будете та молода леді, що про неї оце згадано?
— Ох, на превелике нещастя, це я.
Жалісливий голос її співчуття потонув у не такому музичному голосі судді:
Відповідайте на питання, що вам поставлено, і не додавайте будь-яких зауважень на них, міс Манетт; ви мали розмову з в язнем підчас переїзду через канал?
— Так, сер.
— Пригадайте її.
Серед глибокої тиші вона почала боязким голосом:
— Коли джентлмен прийшов на борт...
— Ви маете на увазі в'язня?—спитавсуддя, поморщивши брови.
— Так, мілорд.
— То й кажіть: в'язень.
— Коли в'язень прийшов на корабель, він помітив, що мій батько, — вона з любов'ю подивилася на батька, що стояв коло неї,—дуже стомлений і дуже слабого здоров'я. Мій батько був такий знесилений, що я не наважувалася позбавити його свіжого повітря й послала йому постелю на чардаку коло сходців до каюти й сіла собі на чардаку коло нього, щоб доглядати його. На кораблі не було інших пасажирів, крім нас чотирьох. В'язень був такий добрий, що просив дозволу показати мені, як охоронити мого батька од вітру й непогоди, і зробив це краще, ніж я. Я не знала, як це зробити добре, не розуміючи, звідкіля буде вітер, коли ми вийдемо з гавані. Він зробив це за мене. Він виявив таку велику ласкавість і добрість до стану мого батька, і я певна, що він і почував це. Так почалася наша розмова.
— Дозвольте мені перебити вас на хвилину. Він прийшов на корабель один?
— Ні.
— Скільки ж прийшло з ним?
— Двоє французьких джентлменів.
— Вони говорили проміж себе?
— Вони розмовляли аж до останнього моменту, коли французькі джентлмени мусіли зійти до свого човна.
— А чи не обмінювалися вони між собою якими паперами, подібними до цих списків?
— Якимись паперами вони обмінювалися між собою, тільки я не знаю, що то були за папери.
— Такого от розміру й форми?
— Можливо, проте я насправді не знаю, хоч вони стояли * й шепталися дуже близько коло мене; вони стояли зверху сходів до каюти у світлі ліхтаря, що висів там; ліхтар горів так тьмяно, і вони говорили так тихо, що я не чула, що вони говорили, а бачила тільки, що вони розглядали папери.
— Ну, тепер про вашу розмову з в'язнем, міс Манетт.
— В'язень був такий довірливо одвертии зо мною, — що випливало з мого безпорадного стану,—як ласкавий, добрий і ко' риснии для мого батька. Я сподіваюся, — вона залилася сльозами, — що я не відплачу йому сьогодні злом за те, що він зробив для нього.
Сині мухи задзижчали.
Міс Манетт, коли в'язень неясно розуміє, що ви подаєте свої свідчення — а це ваш обов'язок подати їх... ви мусите по-
дати їх... ви не можете ухилитися від того, щоб подати їх...__________
що ви подаєте свої свідчення з великою нехіттю, то він тільки •єдиний з присутніх тут такий. Прошу говорити далі.
— Він говорив мені, що подорожує в справах делікатних і тяжких, які багатьом можуть завдати прикростей, і що тому він подорожує під прибраним ім'ям. Він казав, що в цих справах він на декілька день їздив до Франції і що може доведеться йому ще довго час від часу їздити туди й сюди між Францією й Англією.
— Чи не говорив він чогонебудь про Америку, міс Манетт? Оповідайте докладніше.
— Він намагався роз'яснити мені, як постала та сварка, і сказав мені, що, оскільки він може судити, з боку Англії не була помилка й нерозсудливість. Він додав, жартуючи, що, можливо, Ґеорґ Вашінґтон може здобути собі в історії таке ж велике ім'я, як Ґеорґ Третій. Проте він говорив це не злобливо, він говорив сміючися, щоб заповнити час.
Кожен енерґійно визначений вираз на лиці головної дійової особи в сцені, що викликає великий інтерес і притягає до себе значну увагу, глядачі несвідомо наслідують. На її лиці була болісна тривога й напруженість, коли вона подавала свої свідчення або в павзах, коли спинялася, щоб суддя записав їх, стежила, яке враження вони робили на адвокатів за і проти. У глядачів по всіх кутках залі був той самий вираз такою мірою, що ніби лиця великої більшости були дзеркалами, які відбивали свідка, особливо, коли суддя відірвав очі від своїх нотаток і грізно подивився, почувши таке жахливе єретицтво про Ґеорґа Вашінґтона.
Тут генеральний прокурор висловив мілордові, що він вважає за потрібне, маючи на увазі обережність і додержуючися форми, викликати батька молодої леді, доктора Манетта. Отже його и викликано.
— Докторе Манетт, подивіться на в'язня. Ви бачили його раніш?
— Один раз. Коли він одвідав мене в моєму домі в Лондоні. Це було років три чи три з половиною тому.
— Чи можете ви визнати його за того самого пасажира, що переїздив з вами на кораблі канал, або сказати що про його розмову з вашою дочкою?
— Сер, ні того, ні цього.
— Є які особливі й спеціяльні причини до того, що ви не можете сказати те й це?
— Є, — відповів він тихим голосом.
— Вас спіткало нещастя довгого ув'язнення без суду чи навіть без обвинувачення у вашій рідній країні, докторе Манетт?
Довге ув язнення, — відповів він таким тоном, то пройняв кожне серце.