Нема нічого доброго чи злого,
це все існує тільки у думках.
Вільям Шекспір "Гамлет"
Розділ перший
Трюк
Трюк
Двоє хлопців сидять поруч у старому кріслі, затиснуті з обох боків широкими бильцями. Ти — той, що зліва.
Ти відчуваєш тепло іншого хлопця, а він, немов у сповільненій зйомці, переводить погляд від телевізора до тебе.
— Тобі подобається? — питає він.
Ти киваєш. Він кладе руку тобі на плече і знову відвертається до екрана.
Пізніше ви вдвох хочете випробувати те, що побачили у фільмі. Крадькома берете з кухонної шухляди велику сірникову коробку і біжите з нею в ліс.
Ти перший. Запалюєш сірник і тримаєш його між великим і вказівним пальцями, аж доки той згоряє дотла і гасне. Твої пальці обпечені, але вони й далі тримають почорнілий сірник.
Трюк удався.
Інший хлопець також намагається його виконати. Але йому не вдається. Він випускає сірник із рук.
А тоді ти прокидаєшся і згадуєш, де ти є.
Клітка
Трюк полягає в тому, щоб не звертати увагу. Ні на біль, ні на будь-що інше.
Не звертати увагу — ось ключ до цього трюку, єдиного трюку в місті. Щоправда, це зовсім не місто; це — клітка біля котеджу, оточеного пагорбами, деревами і небом.
Це клітка з одним-єдиним трюком.
Відтискання
Рутина — це нормально.
Нормально прокидатися разом із небом і повітрям. Прокидатися в клітці і в кайданах — ну що ж, так має бути. Не можна коритися клітці. У кайданах незручно, але руки гояться швидко і легко, чого ж переймалися?
З овечими шкурами у клітці стало набагато краще. Навіть вологі, вони зберігають тепло. Брезент з північного боку також неабияк допоміг. Тепер є де сховатися від вітру й дощу. А в сонячні спекотні дні навіть є трохи затінку. Сміх та й годі! Почуття гумору також не можна втрачати.
Отож-бо, рутина полягає в тому, щоб прокидатися, коли вдосвіта починає світлішати небо. Не треба ворушити жодним м'язом, навіть очей не треба розплющувати, щоб переконатися, що вже світає; можна просто лежати і вбирати в себе світло.
Найкраща пора дня.
Довкола не дуже багато птахів, хіба що кілька, небагато. Було б добре знати всі їхні назви, але ти й так розрізняєш їх по голосах. Чайок немає, і над цим варто замислитися, і ще немає білих слідів від літаків. Вітер удосвіта зазвичай майже не відчутний, а повітря чомусь видається теплішим саме перед світанком.
Тепер можеш розплющити очі і кілька митей насолоджуватися сходом сонця, що нині намалював тонесеньку рожеву смужку поверх вузької стрічки хмар, які зачепилися за невиразні зелені пагорби. І в тебе ще є хвилина, можливо, навіть дві, для того, щоб зібратися з думками, перш ніж з'явиться вона.
Треба тільки мати певний план, і найкраще продумати його заздалегідь, ще з вечора, щоб потім, не замислюючись, почати діяти. Здебільшого план полягає в тому, щоб виконувати накази, але не щодня, і не сьогодні.
Чекаєш, аж поки вона з'являється і жбурляє тобі ключі. Ти ловиш ключі, звільняєш від кайданів ноги, розтираєш кісточки, даючи їй знати, якого болю вона завдає, знімаєш наручники з лівої руки, тоді з правої, встаєш, відмикаєш дверцята клітки, кидаєш їй ключі й виходиш назовні з опущеною головою, ніколи не дивлячись їй у очі (хіба що це була б частина іншого плану), потираєш собі спину й, можливо, тихенько стогнеш, а тоді прямуєш до грядки, щоб помочитися.
Інколи вона, звісно, намагається тебе збаламутити, міняючи рутину. Часом замість фізичних вправ ти маєш виконувати якусь роботу по господарству, але зазвичай усе починається з відтискань. Ти вже знаєш про це, хоч ще тільки застібаєшся.
— П'ятдесят.
Вона каже це неголосно. Знає, що ти все чуєш.
Як завжди, ти не квапишся. Це незмінна частина плану.
Нехай вона зачекає.
Розтираєш праву руку. Металевий браслет, що під наручниками, вгризається в неї, залишаючи глибокі шрами. Загоюєш правицю, відчуваючи немовби легеньке дзижчання. Розминаєш шию, плечі, знову шию, а тоді завмираєш і просто стоїш отак якусь секунду-дві, випробовуючи її терпіння перед тим, як припасти до землі.
Ти підводишся. Вона, звичайно ж, рахувала, але вперто триматися свого — це теж один із елементів тактики.
Вона нічого не каже, а просто підступає до тебе і б'є навідліг по обличчю.
п'ятдесят П'ятдесят.
Після відтискань ти просто стоїш і чекаєш. Найкраще дивитися собі під ноги. Стоїш біля клітки на стежці. Стежка брудна, але ти не підмітатимеш її, принаймні, не сьогодні, не згідно з цим планом. Останніми днями дощило.
Швидко насувається осінь. Але нині не було дощу, і це вже добре.
— По зовнішньому колу, — каже це знову неголосно. Немає потреби кричати.
І ось ти біжиш підтюпцем… але не відразу. Хай думає, що ти, як завжди, пручатимешся, але врешті поступишся. Тож ти відчищаєш чоботи від багна — правою ногою лівий, а тоді навпаки. Піднімаєш руку і роззираєшся, немовби визначаючи напрям вітру, тоді спльовуєш на кущі картоплі, дивишся ліворуч і праворуч, мов пішохід, що переходить вулицю, і… нехай ще проїде автобус… нарешті починаєш бігти.
Ти перестрибуєш кам'яний мур, а тоді перетинаєш болотисту галявину, прямуючи до дерев.
Воля.
Начебто!
Але ти розробив план і багато чого навчився за ці чотири місяці. Найшвидший для неї час, що знадобився тобі для подолання зовнішнього кола, — сорок п'ять хвилин. Ти міг би пробігти і швидше, можливо, за сорок хвилин, але ж зупиняєшся біля потічка з протилежного боку, де перепочиваєш, п'єш, слухаєш, дивишся, а одного разу ти навіть спромігся видряпатися на саму верхівку пагорба й побачити звідти інші пагорби, дерева і ставок (це могло бути й озеро, але зарості вересу й довжелезність літніх днів чомусь пов'язували його назву зі ставком).
Нині за планом треба набрати швидкість, опинившись поза межею видимості. Це легко. Легко. Тебе чудово годують. Треба віддати їй належне за це, бо ти в прекрасній формі, здоровий і спритний. М'ясо, овочі, і знову м'ясо, і знову овочі, не кажучи вже про свіже повітря. О, це життя.
З тобою все гаразд. Біжиш у гарному темпі. У найкращому своєму темпі.
І відчуваєш поколювання, зцілюючись після її ляпаса; поколювання й легенький гул, дзижчання.
Ти вже сягнув найдальшого кінця, звідки можеш перескочити до внутрішнього кола, що наполовину коротше від зовнішнього. Але вона не згадувала про внутрішнє коло, та й ти усе одно збираєшся пробігти зовнішнє.
Причому найшвидше за всі рази.
А тоді до самої верхівки пагорба.
І нехай сила тяжіння допоможе тобі довжелезними стрибками сягнути потічка, що веде до того ставу.
І тут починаєтся найхитромудріше. Ти опиняєшся поза межами кола і невдовзі вийдеш далеко за них. Відьма про це не знатиме, хіба що ти запізнишся. Це дає тобі двадцять п'ять хвилин часу на те, щоб повернутися в коло — можливо, навіть тридцять або тридцять п'ять, аж поки вона кинеться розшукувати тебе, але двадцять п'ять — це щонайменше.
Але проблема не в ній. Проблема у браслеті. Якщо ти відійдеш задалеко, він трісне. Ти не знаєш, завдяки чому це станеться — спрацюють якісь чари або технічний пристрій або й одне і друге, — але він трісне. Вона про це тобі сказала ще Першого Дня, і повідомила, що у браслеті міститься якась їдка рідина, кислота. Якщо ти відхилишся задалеко вбік, ця рідина виллється і пропалить тобі руку.
— Залишишся без руки, — буденно пояснила вона.
Спускаєшся тепер униз. Щось клацає… і відчуваєш обпік.
Але в тебе є план.
Ти зупиняєшся й занурюєш руку в потічок. Чуєш, як зашипіла вода. Вода допомагає, хоч це якась химерно липка і клейка суміш, що не так легко змивається. І вона ще витікатиме. Але ти мусиш робити своє.
Прикладаєш до руки торф і обгортаєш його вологим мохом. Знову занурюєш у воду. Додаєш іще трохи торфу й моху. Це все задовго триває. Треба рушати.
Униз пагорбом.
Уздовж потічка.
Трюк полягає в тому, щоб не звертати увагу на руку. З твоїми ногами усе гаразд. Долають велику відстань.
Та й жити без руки, зрештою, не так уже й страшно. Можна замінити її чимось кращим… гаком… або потрійною клешнею, як у того типа з фільму "Вихід дракона"… або якоюсь штукенцією з прихованими лезами, що вискакують під час бою, шурх… або навіть не лезами, а вогнем… але в будь-якому разі ти не матимеш протезу, штучної руки… ніколи.
Тобі паморочиться в голові. І ще це дзижчання. Тіло намагається загоїти твій зап'ясток. Ніколи не знати, можливо, ти якось із цього викрутишся, й обидві руки вціліють. Але трюк у тому, щоб не дбати. Так чи інакше, але ти назовні.
Мусиш зупинитися. Знову занурюєш руку в потічок, додаєш торфу й рухаєшся далі.
Майже біля ставка.
Майже.
О, так. Бісова прохолода.
Надто повільно. Вода сповільнює рух, але ж як приємно тримати в ній руку.
Тільки не зупиняйся.
Іди.
До біса великий став. Але це добре. Що більше, то краще. Адже твоя рука буде довше у воді.
Починає нудити… о-о-ох…
Чорт, на руку страшно дивитися. Але з браслета вже не тече кислота. Ти визволишся. Ти переміг її. Ти розшукаєш Меркурію. Здобудеш три дари.
Тільки мусиш не зупинятися.
За хвилину ти вже перетнеш ставок. Усе добре. Усе добре.
Ти вже недалеко.
Скоро побачиш долину і…
Прасування
— Ти мало не втратив руку.
Долоня лежить на кухонному столі, ще й досі з'єднана з рештою руки кісткою, м'язами й сухожиллями, що стирчать із відкритої рани довкола зап'ястка. Шкіра, яка раніше вкривала зап'ясток, перетворилася на рівчаки застиглої лави, що мало не сягають пальців. Твоя долоня розбухла і болить, як… ну, як від кислотного опіку. Твої пальці смикаються, усі, крім великого.
— Пальці, можливо, загояться. А може, й ні.
Вона зняла біля ставу з зап'ястка браслет й побризкала рану зіллям, що вгамувало біль.
Була готова. Вона завжди готова.
Але ж як вона так швидко тут опинилася? Прибігла? Прилетіла на клятій мітлі?
Так чи інакше, а ти мусиш вертатися від ставу разом із нею. І ця дорога не з приємних.
— Чому не говориш зі мною?
Дивиться просто в очі.
— Я тут для того, Натане, щоб навчити тебе. Але ти мусиш припинити свої спроби втекти.
Вона така огидна, що ти відвертаєшся вбік.
Бачиш на кухонному столі дошку для прасування.
Вона прасувала? Прасувала свої камуфляжні штани?
— Натане.