Вечір… Вечір… Безкрає й спокійне море розіслало своє плесо, наче прозоре голубе полотно, під місяцем, що золотим яблуком пропливає високо в небі, в голубому повітрі… Пустелі Нубії, мов припорошені легеньким сніжком крижані поля, світяться зеленувато-сірими барвами, а там, у далечині, видніються оповиті місячним сяйвом гігантські споруди Мемфіса, священного Мемфіса… Здається, ніби літньої ночі в цілому світі зненацька випав алмазний пил і від його блиску свіже повітря Єгипту стало приємним і ніжним, і тільки поміж довгі, порослі хитливим комишем береги Нілу течуть його води, в яких відбивається, наче у величезному дзеркалі, небесне склепіння, а хвилі, накочуючись, наче рухливий кришталевий саван, одна на одну, виспівують на глибині пісню пісень… Легко, ніби думка, проноситься невеликий чорний човен посеред величних краєвидів, що розкинулися вздовж обох берегів річки… Проноситься повз старовинні міста з їхніми сірими будівлями й нескінченними колонадами, оповитими нічним тьмяним світлом, повз незрушні піраміди — гробниці фараонів, повз мовчазні пальмові гаї. Тільки перелітні птахи, вишикувавшись у чималий ключ, пронизують своїми розпростертими крильми бездонні небесні глибини… Куди вони летять? Куди?
У чорному човні, поклавши велику голову на шовкові подушки, лежав хворий фараон Тла; довкруг його високого чола червонів вінок із квітів маку… квітів забуття й сну…
Його човен мчав вічними хвилями доти, аж поки на одному й другому боці Нілу з'явилися висячі сади… По два на берегах, над ними, ніби на спині гори, знову по два, а на самому верху сходів — іще по два… То були гігантські сходи, вимурувані аж до сонця, і на кожній сходинці розкинувся великий просторий сад, і всі вони, поступово здіймаючись до неба, один за одним відображалися, мов у дзеркалі, в безмежжі Нілу… Відображення висячих садів сяяли глибоко-глибоко в річці, а поміж них у глибині вод, на дні, здавалось, пропливає, виблискуючи, як дорогоцінний скарб, місяць. Човен причалив до берега… Блідий і замислений фараон ступив на берег і відразу пірнув під високі тінисті склепіння садів. Тінь його, неначе намальований вуглиною на білому савані образ, надала на посилані піском стежки. Серед найвищого саду стояв його палац, з круглим куполом, з рядами сірих колон, з гігантськими арками…
Дивіться також
- Міхай Емінеску — Бідолаха Діоніс
- Міхай Емінеску — А була б у мене квітка…
- Міхай Емінеску — Що тобі я зичу, краю мій величний
- Ще 5 творів →
Він зайшов до великого залу: Мемфіс лежав коло його ніг… Безмежне місто з білими куполами… з океаном височенних палаців, з широкими, викладеними довгими білими плитами вулицями, з пальмовими садами — все це утворювало чудову картину, а він зачудовано дивився на неї… Фараонові здавалося, що це мріє дух всесвіту… що для нього, кому земля з її імперіями є просто невеличким зерням, заповітна мрія в цю мить — Мемфіс… Склепіння вікон вигиналося високо над фараоновою головою, звід зали був розмальований усіма знаками зодіака… на високих стінах були зображені фараони Єгипту.
Фараон думав… Величезні примари проносилися в уяві сердешного смертного, який серед цього величного світу почував себе таким маленьким, наче мурашка на тремтливому листку, що пливе водами Нілу… Зненацька на високі вікна опустилися рожеві завіси… фараона в просторій залі огорнули рожеві сутінки, пронизані сяйвом місяця, що линув над Єгиптом. Мемфіс зник… І фараон зостався сам з своїми чорними думами… Ніч німувала… А фараон походжав у рожевій півтемряві залу в своїй чорно-лискучій мантії… потім вийняв з-за пазухи ампулу з суцільного аметисту, взяв велику чашу, наповнив її священною водою з Нілу… Відкрив ампулу й вилив три краплі рідини, мов чорнило, в чапіу, і вода в ній помалу-малу стала спершу жовтою, наче щире золото, потім рожевою, як небо на світанку, опісля синьою й глибокою, мов небесна блакить.
— Через п'ять тисяч років, — прошепотів фараон, усміхаючись. — 0 Родоне, Родоне!
Він відчинив високі двері й зайшов до іншої зали. Підлога в ній була — суцільне дзеркало… зала без покрівлі… Угорі побачив небо, океан зірок… унизу, в дзеркалі — те саме зоряне небесне склепіння… Фараонові здалося, ніби він нещасний цвіркун, що висить у безмежжі…
— Ісіс! — гукнув фараон до дзеркала. — Покажися, Ісіс!
Підлога почорніла, і на ній показалися білі листки… зображення людей і тварин… Весь палац злегка здригнувся…
— Настала моя смертна година… — мовив фараон, ніби розмовляв сам із собою… — Хочу, щоб ти сказала мені правду… Не показуй минущих образів… які спонукали б мене думати, що на цьому світі ми тільки порох…
У залі пролунав регіт.
— Чого смієшся? — похмуро спитав фараон. — Мені не до сміху, демоне… Хочу почути правду, а не насмішку…
— Порох? — перепитав у нього хтось із холодною й лютою іронією в голосі,— Порох?.. Помиляєшся… Що ти таке, фараоне Тла? Ти — ім'я… тінь! Що називаєш ти порохом? Порох — це те, що завжди існує… а ти — лише одна із форм, яких він прибирає… Те, що два роки тому звалося фараоном Тла, колись було чимось іншим, зовсім не тим, що сьогодні носить ту саму назву…
— Твій образ, Ісіс…
На чорній підлозі з'явилося велике червоне коло… на ньому гронами висіли живі істоти й речі… Внизу мінерали, до яких тяглися корінням рослини… Тварини були прив'язані до рослин, люди — до тварин, мінерали — до людей, рослини — до мінералів, тварини — до рослин, люди — до тварин, і ці різноманітні форми, нанизані на мотузки й причеплені до червоного кола, оберталися й погойдувалися…
— Я все зрозумів…
Підлога знову стала золотим дзеркалом… Небо також заглибилось у свою безконечність.
Фараон побачив себе в дзеркалі, як зупинену мить…
— О Родоне, Родоне! — промимрив скрушно, — Кого я називав Родоне?.. Якусь тінь.
Вій вийшов і з гуркотом зачинив за собою двері…
Дзеркало збрижилося, мов плесо озера… Десь у його глибині, під хвилями, сварилися якісь голоси… Лунали сміх і плач… свист, зойки, зітхання… Серед хаосу несміливих голосів почувся чийсь гучний регіт…
— О лютий мій вороже… — доносився із залу голос. — Піраміди і храми, міста й висячі сади виставляєш ти перед моїм зором… А я сміюся з вас, земні царі, кепкую з вас… Чому намагаєтесь затримати вічність у кам'яних спорудах, які для мене лише шкаралупа лісового горішка… В мені, в загибелі й відродженні, вічність… Ви ж… просто тіні, які мені подобалося малювати в повітрі… ви хочете впіймати мене… Божевільні!
По цьому дзеркало-підлога стало чистим, і вічне небо, глянувши на себе в ньому, замилувалося своєю вродою…
Сіра піраміда, чолом сягаючи хмар, височіла серед безлюдної пустелі… Місяць заливав її своїм світлом, так що освітлені місця здавалися вкритими снігом, а затінені були чорні, мов вугілля. Позаду піраміди, на піску, простяглася її видовжена, гостра, велетенська тінь… Фараон, наче чорна рухлива цятка, попростував краєм тіні, аж поки опинився коло підніжжя піраміди… Золотим ключем відімкнув двері, зайшов і замкнув їх ізсередини… зачинив за собою браму світу, опинившись сам-самісінький у величезній гробниці… Тоді запалив смолоскип… Там стояли колони, статуї богів, яких ледь торкалося червоняве світло смолоскипа. Його проміння блискавично вихоплювало з пітьми, із затінку холодних стовпів чорні зображення велетенських богів, так що здавалося, ніби з-за кожного каменя в кожної примари світяться темні злі очі. З-під ніг статуй витікали тонкі струмки і зникали в землі… Час від часу червоне полум'я смолоскипа, спалахуючи дедалі сильніше, кидало— жмути світла попід похмурі сірі аркади, попри холодні колони в порожні зали… і нікого, нікого не було в цій оселі смерті…
Раптом з'явився Тла… Він з гуркотом зачинив двері гробниці, які відділили його від навколишнього світу… Велике бліде обличчя, глибокі й блискучі очі, горда хода.
Чорна мантія, накинута на плечі, розкішними складками спадала додолу… Суворий, він стояв у червонястому світлі смолоскипа. Страшним було лице цього єдиного смертного у просторій і порожній оселі смерті… Та чи ще був він живим? Трохи згодом покладе він свою обважнілу голову від думок про царство на подушку вічного спокою… Вічного? Ох, він і думати про це не зважувався.
Він жив наче вві сні… жив серед цілого покоління людей… бідолашний мрійник, вимучений болями, який прагне смерті… Швидко відчинивши двері, він ступив па сходи, що вели в підземелля, присвітив смолоскипом і побачив далеко внизу, під гробницею, як полискує чорна площина… Ніби мовчазний океан хвилювався під пірамідою…
— О озеро! Незабаром ти співатимеш молитви біля мого узголів'я…
Він пішов сходами все нижче й нижче, немов спускався на дно глибокої шахти… І згодом опинився далеко внизу, аж біля озера. Світло смолоскипа не сягало далеко, тому лише частина плеса почервоніла, і на середині озера окреслилися чорні фантастичні обриси порослого дібровою острова…
Фараон піднявся сходами до високої, мов палац, кам'яної урни і кинув у неї смолоскип… І раптом ніби храм засяяв серед глибокої темної ночі — так запалала рідина в урні й освітила всю залу під пірамідою, мов під високим небесним зводом, освітила блискуче озеро, зелену діброву на острові, бліді високі квіти, стежки, посипані сріблястим піском, прекрасний сад… А клуби густого диму здіймалися над вогнем, що палахкотів в урні, й розпливалися вгорі, під склепінням підземелля…
Фараон знову спустився на берег озера… До острова вів насип з дрібної ріні, залитий водою… Фараон пішов насипом… вода сягала йому до колін… від його ходи на поверхні озера в усі боки розбігалися кола й зникали вдалині, поли широкої мантії торкалися води. Він ступив на острів і при червонястому світлі смолоскипа пішов під темним віттям дерев повз довгі клумби до середини острова…
Там на невисокому п'єдесталі стояло дві домовини… В одній з них лежала жінка з восковим обличчям… Вінок з червоних троянд довкруг чола контрастував з її блідим мертвим лицем… Великі запалі очі були прикриті повіками, обличчя виснажене й худе.