І автомобіль. У вас усе це є?
– Та начебто ж є, – блідо всміхнувшись, визнала місіс Керю.
– Тоді ви, безперечно, багата, – з виглядом знавця кивнула Полліанна. – У моєї тітки Поллі теж усе це є. Тільки, замість автомобіля у неї конячка.
Якби ви знали, як я люблю кататись в автомобілях! – вигукнула Полліанна в захваті, аж підстрибуючи на сидінні. – Я в жодному раніше не каталась, за винятком того, що мене переїхав. Мене, коли з-під нього витягли, одразу всадовили всередину. Але я була непритомна, тому, зрозуміло, не відчула задоволення від поїздки. А відтоді мені вже не випадало кататись в авто. Тьотя Поллі їх не любить. Дядько Том любить і хоче купити. Каже, у його роботі річ потрібна. Розумієте, він лікар, а решта всі лікарі в містечку мають автомобілі. Не знаю, чим усе це скінчиться. Тітонька Поллі страшенно з цього приводу переймається. Вона, бачте, хоче, щоб у дядька Тома було все, що йому треба, але вона хоче, щоб йому треба було те, що вона хоче, щоб йому треба було. Розумієте?
Місіс Керю мимоволі розсміялась.
– Так, голубонько, думаю, що розумію, – відповіла вона стримано, але в очах жінки зблиснули незвичні для неї смішинки.
– Атож, – вдоволено зітхнула Полліанна. – Думаю, таки розумієте. Хоча висловилась я доволі плутано. Ох! Тітонька Поллі каже, вона б не проти автомобіля, якби її автомобіль був єдиним у світі, і не було б імовірності зіткнутися з іншими. Але слухайте! Скільки будинків! – сама себе перервала Полліанна, роздивляючись навколо круглими від здивування очима. Невже вони отак тягнуться без кінця-краю? Утім, будинків таки має бути багато, щоб розмістити в них увесь той люд, що ми бачили на вокзалі. Не згадуючи вже про ці юрми, що на вулиці. А коли так багато людей навколо, то є багато з ким заприязнитись. Я люблю людей. А ви?
– Чи люблю я людей?!
– Так, я маю на увазі людей взагалі. Кожного і будь-кого.
– Ні, Полліанно, я не можу так сказати, – холодно відповіла місіс Керю, насуплюючи брови.
Смішинки щезли з очей місіс Керю. Погляд її зупинився на Полліанні з підозрою. Місіс Керю сказала собі: "Зараз, я почую проповідь номер один. Думаю, на тему: не цуратись ближнього – що-небудь у стилі моєї сестрички Делли!"
– Не любите? Ой, а я люблю! – зітхнула Полліанна. – Знаєте, вони всі такі славні і такі різні! А у вашому місті їх має бути дуже багато дуже славних і дуже різних. Ох, ви собі не уявляєте, яка я задоволена, що приїхала! Щоправда, я вже наперед знала, що буду задоволена, щойно дізналася, що ви сестра міс Ветербі. Я люблю міс Ветербі, тому знала, що вас теж полюблю. Тому що ви маєте бути схожі, коли ви сестри, нехай ви навіть не близнючки, на відміну від місіс Джонс і місіс Пек. Хоча ті теж не абсолютно однакові, завдяки бородавці. Закладаюсь, ви не знаєте, про що йдеться. Але я вам розповім.
Отак сталося, що замість проповіді на тему суспільної етики, якої вона так побоювалась, ошелешена місіс Кері вислухала повну історію бородавки на носі такої собі місіс Пек із "Жіночої допомоги".
На мить завершення розповіді лімузин повернув на Комонвелт-авеню, і Полліанна негайно почала висловлювати вигуками своє захоплення красою вулиці, на якій "просто посередині тягнеться із кінця в кінець, по всій довжині, такий чудовий садочок", і яка, на переконання дівчинки, була набагато приємніша від усіх "отих вузеньких куцих вуличок".
– Я думаю, кожен хотів би мешкати на такій вулиці, – піднесено підбила вона підсумок.
– Дуже імовірно, але навряд чи таке можливо, – відказала місіс Керю, підносячи брови.
Полліанна, помилково сприйнявши цю міну, як вираз прикрощів з приводу того, що сама місіс Керю не мешкає на мальовничому бульварі, поквапилась внести поправки у своє судження.
– Звісно ж, ні, – погодилась вона. – Але я не мала на увазі, буцімто вузькі вулички чимось гірші. Ба, навіть ліпші! Принаймні не треба так далеко ходити, аби позичити яєць у сусідів навпроти чи набрати води. А ще…
Ох! Але ви саме тут мешкаєте?! – перервала вона сама себе, коли машина зупинилась перед імпозантним ґанком будинку місіс Керю. – Ви в цьому будинку мешкаєте, місіс Керю?
– Звісно, тут, а де ж іще? – відказала жінка з нотками роздратування в голосі.
– Ой, ви мусите бути надзвичайно задоволені, що мешкаєте в такому пречудовому, досконалому місці! – вигукнула дівчинка, вискакуючи на тротуар і радісно роззираючись довкола. – Адже ви задоволені?
Місіс Керю нічого не відповіла. Вона вийшла з лімузину похмура і насуплена.
Вдруге за останні п'ять хвилин Полліанна поспішила виправити сказане слово.
– Я, звісно ж, не мала на увазі таке гріховне задоволення, як гординя, – пояснювала вона, занепокоєно шукаючи поглядом обличчя місіс Керю. – Може, ви так мене зрозуміли; так само, як колись, бувало, розуміла тітонька Поллі. Але ж я не мала на увазі таке задоволення, коли вам приємно від того, що ви маєте те, чого не мають інші, а таке задоволення, коли вам хочеться верещати з радощів і грюкати дверима… хоч так поводитись негарно, – закінчила вона свою промову, розкачуючись на носках черевичків.
Шофер, ховаючи усмішку, заходився коло машини. Місіс Керю, губ якої усмішка так і не торкнулась, рушила кам'яними сходами до вхідних дверей.
– Полліанно, ходімо, – сухо сказала вона.
За п'ять днів по тому Делла Ветербі отримала лист від сестри і з радісним нетерпінням розпечатала його. То був перший лист від часу приїзду Полліанни у Бостон.
"Люба моя сестро! – писала місіс Керю. – Люба Делло, чому ти не застерегла мене, на що варто чекати від цієї дитини, коли умовляла взяти її? Я мало не скаженію від неї, а вирядити її додому теж не можу. Тричі намагалась, але щоразу, перше ніж я встигала що-небудь сказати, вона зупиняла мене, розповідаючи, як гарно їй у мене ведеться, і яка вона рада, що приїхала, і як мило з мого боку, що дозволила їй замешкати у себе, доки її тітка Поллі у Німеччині. Після таких слів як я змогла б заявити: "Повертайся додому, я тебе тут не хочу"? А найабсурднішим є те, що їй, схоже, навіть на думку не спало, що вона може бути тут небажаною. А я, схоже, теж не можу їй навіть натякнути.
Звісно, якщо вона почне читати мені проповіді або навчатиме шукати особисті благословення, я вмить виряджу її додому. Я одразу тобі казала, що такого не терпітиму. І не терпітиму. Двічі чи тричі мені вже здавалося, що вона лаштується почати (проповідування, я маю на увазі), але щоразу вона видавала яку-небудь безглузду оповідку про дам зі своєї "Жіночої допомоги". Таким чином, їй досі щастить уникнути вигнання додому.
Але насправді, Делло, вона нестерпна. По-перше, вона ганяє будинком, як несамовита. Вже першого дня вона вблагала мене відчинити для неї кожну кімнату. Вона не втихомирилась, аж доки не обстежила кожен закапелок, щоб побачити "всі пречудові і прегарні речі",навіть красивіші, як вона заявила, ніж у містера Джона Пендлтона, хоч би хто він був – гадаю, хтось із Белдінґсвіля. В усякому разі, він не з "Жіночої допомоги". Цього я дійшла самотужки.
Далі, наче не досить було біганини з кімнати в кімнату (так, наче я була персональним гідом на екскурсії), вона десь надибала мою атласну вечірню сукню, яку я роками не вдягала, і умовила мене наміряти її. Навіщо я на те пристала, я сама не знаю, але я виявила перед дівчиськом цілковиту безпорадність.
Та це ще був тільки початок. Вона стала умовляти мене, щоб я показала їй усе, що маю. І вона так кумедно розповідала, як вона в дитинстві одягалася з місіонерських контейнерів з благочинними пожертвами, що я не могла втриматись від сміху, а водночас мене душили сльози на думку про те, в яке лахміття мусила вдягатись бідолашна дитина. Ясна річ, від строїв ми перейшли до коштовностей. Вона так вихваляла мої дві чи три каблучки, що я, дурна, відімкнула сейф – єдино заради втіхи побачити її здивування. Знаєш, Делло, я боялась, дитина збожеволіє. Вона наділа на мене кожну каблучку, кожну брошку, браслет, кожен ланцюжок і кольє, наполягла, щоб я почепила на голову обидві свої діамантові тіари (коли з'ясувала, що то таке). Отак я сиділа, розцяцькована перлами, діамантами та смарагдами, почуваючись язичницьким ідолом в індуїстському храмі, надто що нестямне дівчисько почало витанцьовувати навколо мене, плещучи в долоні й виспівуючи: "Ох, як прегарно! Як прегарно й пречудово! Як би славно було підвісити вас у віконці, наче чарівну призму!"
Я саме хотіла її запитати, що вона має на увазі, коли вона впала на підлогу посеред кімнати й почала плакати. Нумо, чи вгадаєш, чого вона плакала? Від щастя, що має очі й може бачити! Що ти на таке скажеш?
Звісно, це ще не все. Це тільки початок. Полліанна тут заледве чотири дні, але кожен її день насичений до краю. Серед своїх друзів вона нині налічує смітникаря, чергового полісмена, хлопчика-рознощика газет, не згадуючи вже про кожну особу з моєї обслуги. Таке враження, що вона їх усіх причарувала. Але не включай мене у число зачарованих. Я б охоче відправила її додому, якби не моє зобов'язання приймати дитину у себе всю зиму. А змусити мене цим, щоб я забула Джеммі і свою нездоланну скорботу, просто нереально. Присутність цієї дівчинки не заміняє мені його, а тільки робить гострішим моє відчуття втрати. Але, як обіцяла, я терпітиму її, доки не почне проповідувати. Щойно почне – одразу одправлю до тебе. Втім, наразі, ще не почала.
З любов'ю і збентеженням –
твоя Рут"
– "Проповідувати вона ще не почала"! – всміхнулась сама до себе Делла Ветербі, згортаючи аркуш, списаний нервовим почерком сестри. – Рут, Рут! Ти сама визнала, що відчинила для дівчинки кожну кімнату, показала їй кожен закапелок, вбиралась для неї в атласну сукню і надівала на голову корони. А Полліанна ж іще й тижня там не пробула… Але проповіді вона тобі не читала і не повчала, ні.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ