І практично всі грали у її гру. Поодинокі люди утримувались – можливо, тому, що не встигли переконатися у перевагах гри у "знай, радій". Тепер Полліанна ходила з дому в дім зі звісткою, що зиму вона згає у Бостоні. І дедалі виразніше всюди висловлювалося розчарування з цього приводу – всюди, від власної кухні тітоньки Поллі до будинку на пагорбі, де мешкав Джон Пендлтон.
Ненсі рішуче висловила всім, крім своєї господині, що особисто вона вважає поїздку до Бостона цілковитим безглуздям. Зі свого боку, вона б радше запросила міс Полліанну до своїх, на Закуття. І нехай би тоді місіс Поллі їхала в оту свою Ні-меччину чи навіть, Так-меччину.
Джон Пендлтон з пагорба сказав, по суті, те саме; але він не побоявся висловити це місіс Чилтон просто у вічі. Що ж до Джиммі, дванадцятилітнього хлопця, якого Джон Пендлтон прихистив у своєму домі, бо так хотіла Полліанна, і якого він тепер всиновив, бо так захотілося йому самому… щодо Джиммі, той був просто обурений і не забарився своє обурення висловити.
– Ти щойно тільки повернулася, – дорікав він Полліанні таким тоном, якого вживають хлопчики, намагаючись приховати свою дитячу чутливість.
– Отакої! Я тут уже від кінця березня. Зрештою, я виїжджаю не назавжди, а тільки на цю зиму.
– Що з того? Тебе не було майже рік. Якби я знав, що ти одразу поїдеш геть, я б зроду не допомагав влаштовувати тобі зустріч з транспарантами й оркестрами і рештою всього, коли ти була поверталася зі своєї санаторії.
– Джиммі Біне, отямся! – вигукнула Полліанна, заскочена цією тирадою, і продовжила з почуттям ображеної гідності. – По перше, я не просила зустрічати мене "з оркестрами і рештою". А по друге, ти допустився аж двох помилок в одному-єдиному реченні. Санаторій – це слово чоловічого роду. А "була поверталася", так теж не кажуть. Принаймні звучить якось неоковирно, мені здається.
– Кому яке діло до моїх помилок?
Полліанна глянула на хлопця з осудом.
– Тобі самому наче не було байдуже. Влітку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо містер Пендлтон хотів, щоб ти навчився висловлюватися поправно.
– Якби ти, Полліанно Вітьєр, виросла у притулку, без жодної рідної душі, де ніхто тебе знати не хоче, а не серед стареньких бабусь, яким більше робити нема чого, як тебе викохувати і навчати гарної мови, – ти б теж не знала, яке слово якого роду, а може, й гірших помилок допустилась би.
– Дарма, Джиммі Біне! – спалахнула Полліанна. – Наші дами з "Жіночої допомоги" не були старими бабусями!… Тобто не всі вони були аж такими старенькими, – поквапилась уточнити дівчинка (чиї правдивість і буквалізм узяли гору над гнівом), – а до того ж…
– Коли на те пішло, я не Джиммі Бін, – перервав її хлопчик, гордовито задираючи носа.
– Ти не… він? У якому розумінні? – запитала дівчинка.
– Мене всиновлено за всіма правилами. Він каже, давно хотів це зробити, але не мав часу на борю… бюро-кратичну тяганину. А тепер таки зробив. Відтак, мене правильно називати Джиммі Пендлтон. А його я маю називати дядьком Джоном, але я ще був не… тобто я ще не призвичаївся. Тому я ще не почав його завжди так називати.
Попри те, що хлопець говорив сердито і ображено, обличчя Полліанни засвітилося радістю. У захваті вона заплескала у долоні.
– Як це чудово! Відтак, ти маєш рідну душу, яка тебе хоче знати! І не треба нікому пояснювати, рідні ви чи не рідні, бо у вас одне прізвище. Я така рада! Я просто щаслива, щаслива!
Хлопець раптом зістрибнув з кам'яного муру, на якому вони сиділи, і пішов геть. Щоки йому пашіли, а в очах стояли сльози. Саме Полліанні він завдячував тим щастям, що звалилося на нього, і він це знав. А він Полліанні щойно таке сказав…
Він буцнув камінець, тоді інший, тоді ще один. Він боявся, щоб гарячі сльози мимоволі не бризнули йому з очей і не побігли по щоках. Хлопець знову буцнув камінець, тоді інший, а тоді підібрав з землі третій і щосили жбурнув його. За мить він повернувся до Полліанни, що досі сиділа на кам'яній огорожі.
– Закладаймось: я першим добіжу до отієї сосни! – з показним завзяттям запропонував він.
– Закладаймося, що ні! – вигукнула Полліанна, спускаючись з муру.
Щоправда, перегони так і не відбулися: Полліанна вчасно пригадала, що швидкий біг, наразі, ще залишається для неї однією із заборонених розваг. Але, як на Джиммі, це вже було не так істотно. Головне, що його щоки вже не пашіли, а сльози відступили від очей. Джиммі знову був самим собою.
Розділ 3. Доза Полліанни
Із наближенням восьмого вересня – запланованого дня приїзду Полліанни – місіс Рут Керю впадала у дедалі глибше роздратування. Вона картала себе за обіцянку взяти до себе дівчисько, в якій розкаювалась першої миті. Не минуло доби від часу їхньої з Деллою розмови, як вона написала сестрі, вимагаючи розірвати домовленість. Та Делла відповіла, що відступати запізно, оскільки вона сама і доктор Еймс уже відправили свої листи Чилтонам.Невдовзі по тому надійшов лист від Делли, в якому повідомлялося, що місіс Чилтон дає згоду і за кілька днів приїде у Бостон, щоб уладнати питання зі школою тощо. Відтак, залишалось тільки дозволити подіям розгортатися своїм шляхом. Усвідомивши це, місіс Керю схилилась перед неминучістю, хоча й надто неохоче. Коли до неї навідалися, як обіцяли, Делла і місіс Чилтон, вона не переступала правил елементарної гостинності, однак була задоволена, що нагальні справи і брак часу змусили місіс Чилтон обмежитись дуже коротким перебуванням.
Те, що прибуття Полліанни передбачалось не пізніше, ніж на восьме вересня, було тільки на ліпше, оскільки, замість примиритися з думкою про появу нової людини в домі, місіс Керю тільки дедалі більше дратувалася з приводу того, що вона називала "хвилинною слабкістю", через яку вона "пристала на безглузду вигадку Делли".
Делла, як на те, усвідомлювала, в якому душевному стані перебуває її сестра. І якщо зовні вона трималась бадьоро, то в глибині душі неабияк побоювалась щодо можливих наслідків. Але вона вірила у Полліанну і, раз поклавшись на дівчинку, вирішила дозволити тій одразу розпочати свою роботу самій, без стороннього втручання. Для цього вона примудрилась влаштувати так, щоб місіс Керю зустріла їх з дівчинкою на вокзалі; а там, одразу по перших привітаннях, представила одна одній гостю і сестру і, пославшись на попередню домовленість, просто зникла. Таким чином, місіс Керю не встигла отямитись, як залишилася з дитиною віч-на-віч.
– Делло, ох… Делло, ти не можеш… Я ж не… – розпачливо гукнула вона, намагаючись затримати сестру.
Але та була вже далеко і, якщо чула, то не показала виду. Сприкрена Місіс Керю обернулася до малої, що стояла поруч.
– Яка прикрість! Вона вас не почула… – сказала Полліанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надії. – А я так хотіла, щоб вона ще трішечки побула зі мною… Але тепер у мене є ви. І я з цього щаслива.
– Атож, у тебе є я, а у мене є ти, – дещо похмуро підтвердила жінка. – Ходімо, нам у цей бік, – додала вона, показуючи праворуч.
Полліанна слухняно повернула і почимчикувала поруч з місіс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двічі вона занепокоєно глянула у насуплене обличчя жінки. І, нарешті, наважилась висловити свої побоювання.
– Мабуть, ви сподівалися, що я буду гарненькою… – промовила вона схвильовано.
– Гарненькою? – перепитала місіс Керю.
– Так, кучерявенькою, знаєте, і таке інше. Зрозуміло, вам цікаво було, яка я на вигляд. Так само, як мені було цікаво про вас. Але я одразу знала, що ви мила і славна, як ваша сестра. Я могла це уявити, дивлячись на неї, а вам, звісно, не було на кого подивитись. А я насправді не гарненька, бо веснянкувата. І це не дуже приємно, коли чекаєш на гарненьку дівчинку, а приїжджає така, як оце я. Натомість…
– Що ти верзеш, дитино! – різкувато перервала її місіс Керю. – Ходімо по твою валізу, а тоді поїдемо додому. Я сподівалася, моя сестра побуде з нами; але, схоже, вона не здатна присвятити мені навіть один вечір.
Полліанна усміхнулась і кивнула.
– Я вас розумію. Але, мабуть, на неї хтось чекав, я так думаю. У санаторії вона щомиті була комусь потрібна. Це, либонь, обтяжливо, коли людям повсякчас щось від тебе треба. Виходить, ти часто собі не належиш. З іншого боку, треба, мабуть, радіти, що ти завжди комусь потрібна?
Відповіді не було: вперше у житті місіс Керю замислилася: чи є у світі хтось, кому вона справді потрібна? Втім, не дуже й хотілось би їй бути комусь потрібною, сердито сказала вона собі і насуплено зиркнула на дівчинку.
Полліанна того погляду не зауважили – очі їй розбігалися на вигляд навколишньої метушні.
– Лишенько, скільки люду! – в захваті вигукнула вона. – Навіть більше, ніж того разу. Але я, хоч як видивляюсь, нікого з тих не бачу, хто мені трапився тоді. Зрозуміло, пані з дитинкою годі шукати, бо вони самі з Гонолулу. Але ж була ще дівчинка, Сюзі Сміт, вона тутешня, з Бостона. Може, ви її навіть знаєте. Ви не знайомі з Сюзі Сміт?
– Ні, з Сюзі Сміт я не знайома, – сухо відказала місіс Керю.
– Справді? Вона дуже славна і дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками… знаєте, у мене такі будуть, коли я піду в рай. Та ви не хвилюйтесь: я її постараюся знайти і вас познайомлю з нею. Ой, який неймовірно гарний автомобіль! А ми що, на ньому поїдемо? – вигукнула Полліанна, коли вони раптом зупинилися перед розкішним лімузином, дверцята якого відчинив перед ними одягнений у ліврею шофер.
Шофер не спромігся приховати усмішку. Місіс Керю, натомість, відповіла тоном людини, для якої поїздка в авто – лише втомливе пересування з одного пункту в інший.
– Так, ми поїдемо машиною. Перкінсе, додому, – додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.
– Ох! То це ваш автомобіль? – запитала Полліанна, упізнавши в манері жінки типові риси власниці. – Який же він пречудовий! То ви маєте бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнішою за людей, у яких килими у кожній кімнаті і морозиво по неділях, як у Вайтів із моєї "Жіночої допомоги". Тобто це його жінка була в "Жіночій допомозі". Тоді я вважала їх багатими. А нині я знаю, що багаті – це у кого каблучки з діамантами, покоївки і котикові шуби, а ще шовкові й оксамитові сукні на щодень.