Дівчат Ветербі я знаю практично від часу їхнього народження. Вони походять із доброчесної благородної родини і мають бездоганне шляхетне виховання. З цієї точки зору тобі нема чого боятись.
Сестер було троє – Доріс, Рут і Делла. Доріс побралася з чоловіком на ім'я Джон Кент, хоча родина цей шлюб не схвалювала. Кент походив з шанованої сім'ї, але сам був особою сумнівною і, безперечно, дуже ексцентричною. Мати з ним справу було не надто приємно. Своєю чергою, він був невдоволений ставленням до нього з боку жінчиної рідні, тож молоде подружжя майже не спілкувалося з ними, аж доки народилась перша дитина. Всі Ветербі боготворили малюка Джеймса, або Джемі, як вони його називали. Доріс, молода мати, померла, заледве хлопчикові виповнилось чотири роки. Ветербі докладали зусиль, щоб переконати батька, аби він віддав їм дитину. Але Кент раптом зник, забравши сина з собою. Відтоді він наче у воду впав, попри всі пошуки.
Ця втрата, можна сказати, доконала старих містера і місіс Ветербі. Обоє невдовзі по тому померли. Рут на той час була одружена і вже овдовіла. Її чоловік, Керю, був дуже заможний і набагато старший за неї. Він прожив з молодою жінкою щось близько року і відійшов, залишивши її з маленьким синочком, який за рік теж помер.
Відколи зник малюк Джемі, Рут і Делла, схоже, присвятили своє життя єдиній меті – знайти його. Вони витрачали гроші безоглядно, вони перекинули догори дном цілий світ; але все намарно. З часом Делла зайнялась медициною і стала медсестрою. Вона блискуче працює і стала енергійною життєрадісною здоровою жінкою, якою їй належить бути. Хоча свого зниклого племінника вона не забуває ні на мить і не знехтує жодною ниточкою, що могла б до нього привести.
Інакше склалося з місіс Керю. Втративши власну дитину, вона зосередила на племінникові всі свої нереалізовані материнські почуття. Можете уявити собі її відчай, коли той пропав. Сталось це вісім років тому, і для неї вони стали вісьмома роками страждань, туги й гіркоти. Вона може дозволити собі все, що можна купити за гроші; але нічого у світі її не тішить, нічого не цікавить. Делла відчуває, що сестрі час будь-що вирватися з полону самотності. І також Делла вірить, що світла, мов сонечко, племінниця твоєї дружини, Полліанна, володіє тим ключиком, що відімкнув би двері в нове життя для місіс Керю. Якщо це справді так, я сподіваюсь, ви зможете вдовольнити прохання Делли. Наважусь додати, що я особисто теж був би вдячний вам за це, оскільки Рут Керю та її сестра дуже давні і щирі друзі моєї дружини і мої; і що обходить їх, так само обходить нас.
Як завжди твій –
Чарлі".
Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що він зрештою запитав:
– Поллі, що скажеш?
Так само тиша. Придивившись до жінчиного обличчя, доктор помітив, що її губи і підборіддя тремтять. Відтак, він терпляче зачекав, доки дружина заговорить.
– Гадаєш, коли вони чекають на її приїзд? – запитала вона нарешті.
Несподівано для себе, доктор Чилтон відповів запитанням на запитання.
– То ти відпустиш її?
Дружина глянула на нього обурено.
– Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаєш, буцім після такого листа я посміла би не пустити її? Після того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Після всього, що ця людина зробила для Полліанни, невже я наважилась би йому у будь-чому відмовити… хоч би про що він просив?
– Моя ти голубонько! Сподіваюсь тільки, докторові Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя моє, – пожартував чоловік.
Але жінка не забажала оцінити гумор і відповіла суворо:
– Напиши, будь ласка, докторові Еймсу, що ми виряджаємо Полліанну: нехай перекаже міс Ветербі, щоб детальніше виклала нам свої побажання. Треба вирішити всі питання до десятого числа наступного місяця. Тобто до часу твого від'їзду. Зрозуміло, що я маю особисто переконатися, перш ніж поїду, наскільки добре дитина влаштована.
– А Полліанні коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти їй скажеш?
– Я ще не вирішила. Але, в будь-якому разі, тільки найнеобхідніше. За жодних обставин ми не маємо права зашкодити Полліанні. А дитина не може не вразитись, якщо візьме собі в голову, буцімто вона якась… так би мовити…
– …"пляшечка з наклейкою – в яких дозах приймати, від яких недуг"? – посміхаючись, закінчив за неї доктор.
– Атож, – зітхнула місіс Чилтон. – Усе тримається на її безпосередності. Ти сам знаєш, любий.
– Так, знаю, – ствердно кивнув чоловік.
– Звісно, вона знає, що ти і я, і пів містечка граємо у її гру, що ми щасливіші у житті саме тому, що граємо.
Голос місіс Чилтон затремтів, і вона зробила паузу. Тоді повела далі:
– Але якби, замість просто залишатися собою, вона свідомо визначила свої місію, то вже не була б тим радісним наївним дитям, яке батько навчив гри у "знай, радій". Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповідницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала їй сказати, я не говоритиму, що вона покликана підбадьорити місіс Керю, – підводячись і відкладаючи своє рукоділля, рішуче підсумувала місіс Чилтон.
– Я завжди знав, яка ти мудра, – схвалив її слова чоловік.
Полліанні сказали наступного дня. І ось як це було:
– Серденько, – почала тітка, залишившись того ранку вдвох із небогою, – хотіла б ти цю зиму згаяти у Бостоні?
– З вами?
– Ні. Я вирішила їхати з твоїм дядьком у Німеччину. Але місіс Керю, добра знайома доктора Еймса, запросила тебе на цілу зиму. І я схильна відпустити тебе до неї.
Полліана засмутилась.
– Але ж, тітонько Поллі, у Бостоні не буде ні Джиммі, ні містера Пендлтона, ні місіс Сноу, нікого з моїх знайомих.
– Не буде, серденько. Але вони теж не були твоїми знайомими, аж доки ти не приїхала сюди й познайомилася з ними.
Обличчя Полліанни розпливлося в усмішці.
– А що, тьотю Поллі, це правда! Виходить, у Бостоні є свої Джиммі, і містери Пендлтони, і місіс Сноу, які лише чекають, щоб я з ними познайомилася. Правильно я кажу?
– Правильно, мила моя.
– Тоді, мені є з чого радіти. Я думаю, тітонько Поллі, ви тепер умієте грати ліпше за мене. Мені й на думку не спало, що там люди чекають на знайомство зі мною. Та ще скільки їх! Я декого бачила два роки тому, як ми були там з місіс Ґрей. Ми там стояли цілих дві години дорогою з Заходу.
На вокзалі там один чоловік, дуже славний, підказав мені, де можна напитись води. Гадаєте, він ще там буває? Я б охоче з ним заприязнилась. А ще була славна леді з маленькою дівчинкою. Вони мешкають у Бостоні. Вони самі так сказали. Дівчинку звати Сюзі Сміт. Можливо, я могла би з ними познайомитись. Як гадаєте, я б могла? І був там іще хлопчик, і ще одна пані з малям. Але ті мешкають у Гонолулу, тож їх я навряд чи там надибаю. Зрештою, там буде місіс Керю. Тьотю Поллі, а хто така місіс Керю? Вона родичка нам?
– Лишенько, Полліанно! – вигукнула місіс Чилтон напівжартома, напіврозпачливо. – Невже ти сподіваєшся, що хтось здатен встигнути за твоєю розповіддю, а тим паче – за твоєю думкою, коли ти у дві секунди перескакуєш з Бостона у Гонолулу і назад! Ні, місіс Керю нам не родичка. Вона сестра міс Ветербі з санаторію. Ти пам'ятаєш міс Деллу Ветербі з санаторію?
Полліанна сплеснула руками.
– То вона її сестра? Сестра міс Ветербі? Ох, тоді вона чудова! Бо міс Ветербі була чудова. Мені страх як подобалася міс Ветербі. У неї були зморщечки-смішинки в кутиках рота і очей, а ще вона розповідала пречудові історії. Я була з нею всього лише два місяці, бо вона прибула до санаторію незадовго до того, як я виписалась. Мені спершу було прикро, що вона не була там весь той час. Але згодом я була навіть задоволена; бо, бачте, якби вона була з нами весь той час, було б набагато важче з нею розлучатись, ніж коли ми з нею були знайомі тільки короткий час. А тепер я буду начебто знову з нею, бо я ж буду з її сестрою.
Місіс Чилтон зітхнула і закусила губу.
– Полліанно, серденько, ти не можеш бути впевнена, що вони аж так подібні одна до одної.
– Тітонько Поллі, вони ж таки сестри, – зауважила дівчина, широко розплющивши очі, – а сестри, я гадаю, мають бути схожими. У нас, у "Жіночій допомозі", було дві пари сестер. Двоє сестер були близнючками. То ті були такі схожі одна на одну, що ви б зроду не визначили, котра з них місіс Пек, а котра місіс Джонс; аж доки у місіс Джонс не вискочила бородавка на носі. Тоді вже ми легко їх стали розрізняти, бо відразу дивилися на бородавку. Я так і сказала місіс Джонс, коли вона якось стала нарікати, мовляв, люди її називають місіс Пек. А я їй кажу: вони б не помилялись, якби звертали увагу на бородавку, як от я роблю. А вона чогось на те страшенно розлю… тобто засмутилась. Хоча я не знаю, чого вона була така невдоволена. Я думаю, їй би радіти, що є спосіб так легко її відрізняти. Надто що вона була головою комітету "Жіночої допомоги" і не любила, коли їй не віддавали належної шани, представляючи людей або на урочистих вечерях. Але вона, чогось, не раділа з того. Я навіть чула згодом від місіс Вайт, що місіс Джонс робила все можливе, аби тільки здихатись тієї бородавки, і ладна була б їжака у пазусі носити заради того. Хоч я й не уявляю собі, яким чином таке може допомогти. Тьотю Поллі, а справді носити їжака у пазусі допомагає від бородавок на носі?
– Дитино! Звісно, ні. Полліанно, ти коли заводиш мову про "Жіночу допомогу", тобі просто упину немає!
– Тітонько Поллі, справді? – винувато перепитала дівчинка. – То вас це дратує? Слово честі, я не хотіла вам надокучати, тітонько. А якщо я навіть вам надокучаю своїми спогадами про "Жіночу допомогу", ви можете з того радіти; бо коли я згадую про неї, можете бути впевнені, я щаслива, що більше не маю з ними нічого спільного, бо маю свою власну рідну тітоньку. Тьотю Поллі, правда ж вам це приємно?
– Так-так, моя мила, звісна річ, приємно, – всміхнулася місіс Чилтон, підводячись і виходячи з кімнати.
Жінці раптом зробилося соромно за оті залишки свого давнього роздратування з приводу безмежних Полліанниних радощів.
Упродовж кількох наступних днів велося листування стосовно зимового перебування Полліанни у Бостоні, а сама дівчинка готувалася до від'їзду, на прощання відвідуючи своїх белдінґсвільських друзів.
У маленькому вермонтському містечку Полліанну знали нині геть усі.