Я віддала достатньо грошей на благочинність. Може, навіть, надміру. Я не вірю в зубожіння населення.
– Люба, якби ти присвятила себе якій-небудь справі, – обережно наполягала Делла, – якби зацікавилася чим-небудь, це допомогло б тобі, змінило твоє життя, і тоді…
– Делло, серденько, припиняй! – перервала її уперта старша сестра. – Я люблю тебе і рада, що ти завітала, однак я терпіти не можу повчань. Тобі пішла на користь роль рятівного янгола – ти подаєш людям склянку води, перебинтовуєш розбиті голови. Можливо, тобі це допомагає забути Джемі; а мені б не допомогло. Я б тільки ще більше згадувала про нього, думала б, чи є кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову… До того ж, спілкування з людьми такого штибу було б мені неприємним як таке.
– А ти вже пробувала?
– Ще чого! Звісно, ні!
В голосі місіс Керю пролунали нотки презирливого обурення.
– То звідки така впевненість, коли навіть спроби не було? – підводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. – Мені час іти, люба. Маю ще зустрітися з дівчатами на Південному вокзалі. Наш потяг рушає о пів на першу.
– Пробач, якщо змусила тебе гніватись, – додала вона, цілуючи сестру на прощання.
– Делло, я не гніваюсь на тебе, – зітхнула місіс Керю. – Та якби ж ти могла зрозуміти мене!
За якусь мить Делла Ветербі, проминувши мовчазні похмурі коридори, вийшла на вулицю. Її вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ґанок сестриного будинку. Де й поділася бадьорість, жвавість, радість життя. Молода жінка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона різко підвела голову і глибоко зітхнула.
"Я в тому будинку не витримала б навіть одного тижня, – подумала вона здригнувшись. – Не думаю, що навіть Полліанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому. Єдине щастя вона б знайшла хіба що в тому, що не має потреби там мешкати".
Безпідставність такої зневіри у здібностях Полліанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторій, вона дізналась про щось таке, що змусило її вже наступного дня мчати за вісімдесят кілометрів назад, у Бостон.
Як і передбачала, вона знайшла місіс Керю у такому точнісінько стані, наче вона її взагалі не полишала.
– Рут, – радісно виголосила Делла, щойно відповівши на здивоване сестрине привітання, – я просто не могла не повернутись! І цього разу ти мусиш поступитись і зробити по-моєму. Слухай! Я думаю, та дівчинка, Полліанна, може замешкати у тебе, якщо тільки ти забажаєш.
– Я не бажаю, – холодно відрубала місіс Керю.
Та Делла Ветербі наче не чула. Вона збуджено гнула своє:
– Учора, коли я повернулася, то дізналась, що доктор Еймс отримав листа від доктора Чилтона… того, що одружився з Полліанниною тіткою. Він пише, що на зиму виїжджає у Німеччину на якісь лікарські курси. А дружину хоче взяти з собою, якщо зуміє переконати її, що Полліанні буде добре у приватній школі-інтернаті. Але місіс Чилтон не схильна залишати дівчинку саму. Тому він боїться, що дружина з ним не поїде. І отут наша нагода, Рут! Я хочу, щоб ти запросила Полліанну на цю зиму до себе, і вона ходитиме в тутешню школу.
– Делло, яка безглузда ідея! Навіщо мені клопоти з дитиною!
– Ти не матимеш з нею клопоту. Дівчинці має бути вже тринадцять чи близько того, і вона напрочуд здібна.
– Не люблю вундеркіндів, – неприязно заперечила місіс Керю і усміхнулася.
Саме це додало відваги молодшій сестрі, і вона взялась переконувати старшу з подвоєним запалом.
Можливо, відіграв роль фактор несподіванки або новизни. Чи то справді історія Полліанни торкнула серце Рут Керю. А може, вона просто втомилась відхиляти пристрасні умовляння сестри. Та хоч би що змінило положення шальок терезів, коли за годину Делла Ветербі залишала будинок Рут Керю, та обіцяла сестрі, що прийме у себе Полліанну.
– Але зважай, – застерегла місіс Керю сестру на прощання, – нехай тільки мала почне повчати мене і проповідувати милосердя, – вона тієї самої миті вилетить звідси, і можеш тоді робити з нею, що тобі заманеться. А я її терпіти не стану!
– Я візьму це до уваги, але я спокійна, – сказала Делла, киваючи на прощання.
Вже вийшовши з будинку, вона прошепотіла сама до себе:
"Половину справи зроблено. На черзі інша половина – переконати Полліанну, щоб вона сюди переїхала. Я напишу такого листа, що її ніхто не зможе від цього відмовити!"
Розділ 2. Давні друзі
Того квітневого вечора у Белдінґсвілі місіс Чилтон дочекалась, доки Полліанна вкладеться в ліжко, і аж тоді почала з чоловіком розмову з приводу листа, отриманого з вранішньою поштою. Жінка мусила чекати на сімейну раду до пізньої години, з огляду на ненормований робочий день лікаря і далекий шлях доктора на роботу і додому.О пів на десяту доктор увійшов до кімнати своєї дружини. Його втомлене обличчя осяяла радість при вигляді коханої, але тут-таки в очах промайнуло занепокоєння.
– Поллі, кохана, в чім річ? – стурбовано запитав чоловік.
Дружина сумно посміхнулась у відповідь.
– Річ у листі. Однак я не сподівалася, що ти одразу помітиш це з мого вигляду.
– То не треба було прибирати такого вигляду, – всміхнувся він у відповідь. – А що в листі?
Місіс Чилтон якусь мить вагалася, тоді взяла лист, що лежав поруч з нею.
– Я тобі його прочитаю, – запропонувала вона. – Лист від Делли Ветербі з санаторію доктора Еймса.
– Згода. Починай! – простягнувся чоловік на диванчику, поруч з жінчиним кріслом.
Жінка почала не одразу. Спершу вона підвелась і накрила чоловіка сірою шаллю з домотканої вовни. Минуло близько року від дня шлюбу місіс Чилтон. Їй самій виповнилося сорок два. І, здається, за короткий час їхнього шлюбного життя вона намагалась вилити на чоловіка весь невитрачений запас жіночої турботливості й ніжності, що накопичувався впродовж двадцяти років її самотини. Зі свого боку, доктор, який одружився у сорок п'ять і у якого за плечима теж були тільки самотність і брак любові, аж ніяк не заперечував проти "концентрованої" ніжності. Інша річ – він намагався приймати її вдячно, але без надмірного піднесення. Доктор відкрив для себе, що Поллі ще не цілковито звикла до свого заміжнього становища і одразу впадала в паніку і намагалася стримати "недоречну" турботливість і "безглузду" ніжність, якщо вияви її почуттів ставали надміру очевидними. Тож чоловік обмежився тим, що злегка поплескав її долоню, яка розгладжувала на ньому вовняну шаль.
Жінка влаштувалась поруч і почала вголос читати листа.
"Моя люба місіс Чилтон! – писала Делла Ветербі. –Шість разів я починала писати вам листа і шість разів подерла його. Тож вирішила не починати більше, а одразу викласти вам, що мені треба. Мені потрібна Полліанна. Це можливо?
Ми познайомилися з Вами і Вашим чоловіком у березні, коли ви приїхали по Полліанну, щоб забрати її додому, але я думаю, що Ви мене навряд чи пам'ятаєте. Я попрошу доктора Еймса (який мене знає дуже добре) написати Вашому чоловікові, щоб Ви змогли без жодних побоювань довірити нам (я сподіваюсь на це) свою славну племінницю.
Наскільки я розумію, Ви поїхали б із чоловіком у Німеччину, якби мали на кого залишити Полліанну. Тому я наважуюсь запропонувати Вам залишити її у нас. Більше того, люба місіс Чилтон, я благаю Вас про це. І, з Вашого дозволу, я поясню, чому.
Моя сестра, місіс Керю, нещасна жінка – обставини життя геть зламали її. Вона створила навколо себе безрадісне гнітюче середовище, куди не проникає навіть промінчик сонця. Я думаю, ваша племінниця Полліанна єдина у цілому світі здатна принести в її життя крихточку сонця. Чи не дозволите Ви їй зробити таку спробу? Якби тільки я могла розповісти Вам, що Полліанні вдалося зробити у нас у санаторії! Але переказати це неможливо. Це можна тільки побачити. Я давно вже усвідомила, що про Полліанну немає сенсу розповідати. Бо у розповідях вона постає схильною до повчань самовдоволеною проповідницею. А ми з Вами знаємо, наскільки вона далеко стоїть від цього. З Полліанною треба познайомитись, і вона сама себе покаже. Отак я хочу познайомити з нею свою сестру, і нехай би Полліанна себе показала… Полліанна, звісна річ, відвідувала б школу; але водночас вона б зцілила зранене серце моєї сестри.
Не знаю, як закінчити цього листа. Це навіть складніше, ніж було почати його. Насправді, я б його не закінчувала взагалі. Мені хочеться писати далі й далі, через побоювання, що, перервавшись, я даю Вам шанс відмовити мені. Отож, коли Ви справді схильні сказати "ні", прошу вас, вважайте, що я знову й знову переконую вас, як мені потрібна Ваша Полліанна.
Сповнена надії
Ваша Делла Ветербі".
– Отаке! – вигукнула місіс Чилтон, відкладаючи листа. – Траплялось тобі читати таку маячню або чути безглуздіше прохання?
– Я не впевнений, – усміхнувся доктор. – Зрештою, бажання наблизити до себе Полліанну не видається мені абсурдним.
– Але вона в такий спосіб це подає… "Щоб вона зцілила зранене серце сестри"… Можна подумати, йдеться не про дитину, а про якісь ліки!
Доктор розреготався від щирого серця.
– У певному розумінні, Поллі, так воно і є. Я сам неодноразово нарікав, що не можу призначати її, як призначаю піґулки чи процедури. А Чарлі Еймс каже, відколи Полліанна прибула в санаторій і аж до миті, коли вона виписалась додому, вони завжди дбали, щоб кожен пацієнт отримав свою "дозу Полліанни".
– "Дозу"! – пирхнула місіс Клінтон. – Таке скажеш!
– То ти її не відпустиш?
– Отакої! Звісно, ні! Невже ти гадаєш, я здатна відпустити дитину з геть чужою людиною? Та ще з такою неврівноваженою… Знаєш, Томасе, я думаю, на мить мого повернення з Німеччини я б отримала дитину із розлитою в пляшечки наклейкою: як приймати, у яких дозах, від яких недуг…
Доктор знов зареготав, відкинувши назад голову. Але за мить вираз його обличчя змінився, і він сягнув у кишеню по лист.
– Я сьогодні вранці теж отримав листа від доктора Еймса, – пояснив він з дивною ноткою в голосі, яка змусила насупитись його дружину. – Дозволь я прочитаю тобі цього листа.
"Друже Томе! – почав він. – Міс Делла Ветербі попросила мене "дати характеристику" їй та її сестрі, що я дуже охоче роблю.