Переклад Андрія Шевчука
Розділ 1
Весь світ, здавалося, був охоплений полум'ям, коли я побачив уперше Мелдрам-Крік. З пагорба, де я поки що перебував у безпеці, було чути, як пожежа рухається з півночі у бік струмка. Коли полум'я досягло галявини біля підніжжя пагорба, воно з тріском і ревом накинулося на суху, мов трут, траву. Не минуло й двох хвилин, як вся галявина яскраво палала. Вогонь легко перестрибнув русло струмка і метнувся до сусідніх чагарників. Через якісь п'ять хвилин галявина перетворилася на чорне димляче попелище. І хоча на ялицях ще горіла хвоя, я знав, що дерева вмирають. Мимоволі майнула думка: "Вмирає струмок, вмирають дерева, помирає весь цей край".
І все ж таки саме в цьому краю мені довелося незабаром ділити свою долю з Ліліан. Тут, у безплідній, випаленій дикій глушині, яка згодом на тридцять років стала нашою домівкою, нам судилося виростити нашого сина Візі. Тут ми зазнали пекучої спеки літа та нещадності пронизливого холоду зими. Тут ми пізнали наших єдиних сусідів: лосів, ведмедів, вовків та інших диких мешканців лісів. Деякі з них, здавалося, завжди були готові заперечувати наше право на існування в їхньому краї. Тут ми навчилися миритися з комарами і сліпнями, які нерідко доводили майже до сказу своєю ненаситною спрагою і нас, і нашу робочу худобу, і наших верхових коней. Ми прийняли все це так само, як і радості життя серед дикої природи, що оточувала нас.
Тут ми ділили з Ліліан миті спокою, ночівлі в глибині зарослого мохом лісу або на березі якого-небудь блискучого ставка, спокій якого порушувався до цього лише зграйкою перелітних водяних птахів або розбишакуватим лосем. Все це було досить приємно влітку, але взимку була потрібна спартанська витримка, щоб жити в лісах або біля ставків, коли земля похована під сніговим саваном товщиною в три фути або більше того, коли повітря, що видихається, замерзало майже відразу ж після виходу з легенів, коли холод встромлявся у наше тіло з гостротою відточеного мисливського ножа. І саме тоді, коли зима тримала цей дикий край у своїх жорстких лещатах, Ліліан простоювала чимало часу в напруженому очікуванні біля входу в хатину. Вона стояла з непокритою головою, залита місячним світлом, не помічаючи зрадливих уколів мінусової температури, стояла дуже тихо, прислухаючись, чи не шарудять по льоду м'які канадські лижі-снігоступи, чи не чується важка хода верхового коня, що ламає мерзлий лід. Стояла з німим питанням на губах: "Чому їх немає досі? Що тримає їх у снігах цієї пори?"
Тут, у цьому краю, який зараз, на моїх очах, перетворювався на обвуглене, димляче попелище, нам належало пережити чимало хвилин похмурого розпачу, коли, здавалося, катастрофічно руйнувалися всі наші надії. І тут же ми мали насолодитися благодатними митями невимовного щастя і задоволення досягнутим, коли зусилля нарешті починали приносити плоди.
Це був Мелдрам-Крік — струмок, куди в ті часи, коли бабуся Ліліан — індіанка — була ще дитиною, приходили вгамувати спрагу стада оленів, де ляскали своїми хвостами бобри, а форель вискакувала з води в гонитві за мухами, де тисячі качок і гусей копошились серед прибережних чагарників. Але тепер вода застоялась, а подекуди зовсім зникла. Вогонь змітав ліс з лиця землі, дерева вже були мертві, і, спостерігаючи з безпечної точки на пагорбі за агонією всього навколишнього, я думав лише про те, що цей край вмирає, і що немає нікого, хто міг би його врятувати.
Цей струмок або, вірніше, його витоки я вперше побачив наприкінці весни 1922 року, і лише восени 1926 року я побував у тому місці, де він впадає в річку Фрейзер[1] за триста з гаком миль на північ від Ванкувера (Британська Колумбія) , якщо прямувати у напрямку польоту диких гусей.
Я їхав на шестирічному рябому мерині, дурному і смирному на вигляд, але підступному, як тонкий лід на річці. І хоча зараз мерин ліниво і незграбно трусив по стежці повільним кроком, відвівши назад вуха і напівзаплющивши очі, він міг перетворитися на ураган нестримної, лютої енергії, якби раптово біля його ніг спурхнув тетерук або необережно вискочив із заростей молодого сосняка олень. Траплялося, він ставав піді мною дибки, цей негідник, і двічі скидав мене з сідла. І я розумів, що якби тут, де майже на тридцять миль довкола немає жодної людини, йому вдалося втекти від мене, не скоро вдалося б мені побачити хоч кінчик його хвоста. Тому, міцно затиснувши в лівій руці поводи, я тримав праву руку над лукою сідла, щоб у крайньому випадку вчепитися в неї щосили.
Проживши тут, у Чілкотинському окрузі, в глибині Британської Колумбії, вже цілий рік, я чимало дізнався про цей дивний дикий край. І я з тривогою подумав, що причиною лісової пожежі, яка безперешкодно охопила таку більшу частину цього краю, був не промисел божий, а коробка сірників у руках людини. Тут усі звикли до того, що, якщо треба накосити для худоби свіжого болотного сіна на якійсь ще нескошеній галявині, слід передусім очистити її від торішньої трави. Треба виїхати на галявину сонячного дня наприкінці весни і кинути в траву запалений сірник, щоб пізніше, влітку, коли прийде пора косовиці, суха трава не чіплялася і не застрявала в рамі косарки. Можливо, сотні акрів лісу стали жертвою полум'я лише тому, що комусь знадобилося звільнити від старої трави якісь двадцять акрів землі, призначеної для косовиці.
Втім, це не мало значення. У краю, де хвойні ліси простягаються на багато миль і їм не видно кінця, деревина не становить економічної цінності. І йде вона тут хіба лише на те, щоб поставити паркан, нашвидкоруч скласти з колод хатину з покритим дерном дахом чи заготовити на зиму дрова.
Думаю, що вперше ця ідея спала мені на думку, коли я верхи на коні переправився через струмок біля його витоків, і поїхав уздовж нього вниз за течією. Так буває, коли людина, яка мріє про власний будинок, бачить вільну ділянку на якійсь вулиці чи проспекті і каже собі: "Ось де я хотів би збудувати будинок". У підсвідомості в мене тоді промайнула думка: "Колись я сюди приїду і оселюся біля цього струмка". Кілька років по тому, коли ця випадкова думка вже стала реальністю, я не раз у безсонні ночі, неспокійно повертаючись у ліжку, думав про одне й те саме: "Чи розумно я вчинив? Чи варто було це робити?" Але тоді зі мною була Ліліан. І Візі. Вони, як якір, тримали мене біля струмка і в відро, і в негоду.
На протилежному березі струмка був облямований тонкими вербами луг, що займав, мабуть, трохи більше половини акра. За вербами знову панували вічнозелені сосни Банкса[2]. Виїхавши на луг, я спустився з сідла, прив'язав ласо до кінця поводу, розстебнув і зняв вуздечку, щоб кінь міг вільно пастись у траві, що доходила мені до колін. На лузі нещодавно лежали олені. Ще під'їжджаючи до струмка, я кілька разів бачив їхні свіжі сліди. Я також злякав там великого чорного ведмедя, який з таким захопленням обдирав колоду, шукаючи личинок, що не побачив і не почув, як я під'їхав до нього. Коли ж ведмедик нарешті відчув мою присутність, я зупинив рябого і завмер у сідлі, спостерігаючи, як незграбний звір мчить щодуху, щоб сховатися в найближчих чагарниках молодого сосняка. Тоді ведмідь не викликав у мене особливого інтересу. Ще не настав день, коли убити товстого, облитого жиром чорного ведмедя було для мене справді питанням життєвої потреби. Набагато важливіші були помічені мною сліди оленів: вони говорили про те, що тут не бракує м'яса, якщо тільки вмієш полювати.
Коли рябий підкріпився травою, я проїхав півмилі вгору струмком. Він випливав із озерця, що простяглося вузькою смужкою в півмилі завширшки і близько трьох миль завдовжки. Струмок ледве сочився, ніби соромлячись того, що опинився на видному місці. Рівень озерця був такий низький, що вода не випливала з нього, а капала. Час наближався до полудня, і здавалося, що криваво-червона куля сонця тримається на щільному диму лісу. Я відчув цей дим на язиці і зрозумів, що треба повернути назад: вогонь був уже недалеко.
Цікавість потягла мене вниз за течією струмка. Вода сочилася через пісок і гальку, ніби втративши надію колись досягти мети свого руху. Приблизно за милю від броду струмок струмував по лузі, де колись жили бобри. Тут смердюча застояна вода ледве покривала чорний бруд на дні русла. Я виїхав на луг. Трава, що збилася, суха, як порох, шаруділа папером під копитами мого мерина.
Наприкінці луки маячили залишки греблі, збудованої бобрами. І далі русло струмка губилося в чащі міцних старих ялинок. Після того, як вода проходила через пробоїну в греблі, від струмка майже нічого не залишалося. Вода просто булькала в піску і повільно стікала в маленький ставок. Переді мною був хворий, гинучий струмок. І загибель його не викликала жодних сумнівів.
Саме тоді я й почув, як із півночі до струмка наближається пожежа. Інстинкт самозбереження підказав мені, що треба йти з луки і що краще виїхати на високий пагорб, звідки можна бачити наближення полум'я і в той же час швидко вислизнути, що мені й довелося зробити за кілька хвилин.
Там, нагорі, у сосновому бору, біля підніжжя дерев було мало горючого матеріалу, і полум'я не могло піднятися так високо, щоб охопити верхівки сосен. Руйнівна сила пожежі виявилася повною мірою, лише коли вогонь досяг луки з його сухою травою.
Тоді я не знав, скільки часу потрібно Природі, щоб виростити одну могутню ялину в шістдесят футів заввишки та діаметром у дванадцять дюймів; по той бік луки було багато таких ялинок, і з кожної, якби знадобилося, можна було напиляти півтори сотні футів гарних дощок. Смолисті гілки спускалися до самої землі, і дерева росли так густо, що олень чи лось, якому захотілося б сховатися в їхній прохолодній тіні, лише насилу пробрався б між стовбурами.
Коли вогонь дійшов до ялин, полум'я охопило їх верхівки. Іскри ракетами злітали в дим, що клубився вгорі, і, гнані вітром, падали на землю в сотні з гаком ярдів. І там, де падала іскра, невдовзі спалахувало полум'я. Я нахилився в сідлі, схопившись за луку обома руками і вдивляючись крізь дим у рештки греблі, збудованої бобрами. І дірка в греблі, через яку тік струмок, здалася мені отвором в огорожі, що колись зачинявся воротами.
Мить назад луг зеленів, а тепер переді мною було чорне згарище.