Самоцвіт семи зірок (уривок)

Переклад Олесі Білик

Присвячується Елеонорі та Констанції Гойт

Автор

Розділ I

Нічна зустріч

І знову легкий човен перестав стрімголов линути сонною водою і, зблиснувши краплями на веслах, заплив у прохолодну тінь під плакучими вербами. І я стояв у хисткому човні, а вона сиділа, розгортаючи пальцями в'юнке вербове галуззя, що хльоскало її по обличчі. І знову вода під прозорим плетивом зелені здавалася золотаво-брунатною, а трав'янистий берег набув смарагдової барви. І знову сиділи ми в затінку, а мрійні звуки природи переносили нас у той чарівний і облудний світ, де так легко забути про цей паділ сліз із усіма його бентежними клопотами та ще більш бентежними втіхами.

І в тому блаженному усамітненні, відкинувши всі умовності педантичного і строгого виховання, дівчина знову розповіла мені про те, яка самотність спіткала її в новому житті, як пригнічує всіх у домі велич її батька. Не було ні співчуття, ні довіри, навіть обличчя її батька було таке далеке, як ото здавалося тепер їх давнє сільське життя. І поклав я їй до ніг мою чоловічу мудрість і досвід — моє власне "я" у цьому разі не мало слова, воно лиш підкорилося владному велінню моєї душі. Отак тривало й тривало те сновидіння, в якому ожили і зіллялися минулі дні, що міняються і все ж таки залишаються такими самими, — як ото душа музиканта, вкладена у фугу. І в сні пам'ять раз у раз завмирала.

Здається, справжнього спочинку не буде ніколи. Навіть у раю змій здіймає голову поміж важкого гілля дерева пізнання. Тиша ночі без сновидінь порушується гуркотом снігового обвалу, або шипінням наглої повені, або дзвоном паровоза, який мчить сонним американським містечком, або далеким виляском лопатей на морі… Що б це не було, воно порушує гармонію раю. Зелене шатро над нами, помережане алмазними цятками світла, здається, здригається від ненастанного ляскоту лопатей, а невтомний паровоз, схоже, ніколи не зупиниться…

Аж раптом Брама Сну відчинилася, мій слух прокинувся і насторожився, дошукуючись джерела тривожних звуків. Причина була буденна — до когось грюкали у двері й безнастанно дзвонили.

Я доволі непогано пристосувався до сторонніх звуків у своєму помешканні на Джермін-стріт: мене зазвичай не турбував галас моїх сусідів. Але цей шум був надто вже наполегливим і владним, щоб його ігнорувати, за ним стояло якесь напруження, а може, й потреба. Я поглянув на годинник: була тільки третя ночі, навколо зеленкуватих жалюзі, які затемняли мою кімнату, з'явився блідо-сірий контур. Стало зрозуміло, що стукали і дзвонили в двері нашого будинку.

Я накинув халат і спустився вниз.

Відчинивши двері, я побачив ошатно вбраного грума: одною рукою він завзято тиснув на електричний дзвінок, а другою безперервно гримав кільцем, що висіло на дверях. Навпроти дверей стояла вишукана карета, коні дихали тяжко, як після швидкої їзди. Неподалік зупинився поліцейський із запаленим ліхтарем на поясі, його увагу привернув шум.

— Вибачте, сер, що турбую, — сказав слуга, дістаючи з кишені листа, — проте я отримав терміновий наказ стукати і дзвонити, аж поки хтось не з'явиться. Дозвольте запитати, чи тут живе містер Малкольм Росс?

— Я — Малкольм Росс.

— Тоді для вас і цей лист, і карета, сер!

З дивною цікавістю я взяв листа, якого він мені простягнув. Звісно, як адвокату мені час від часу траплялись дивні ситуації, в тому числі й несподівані виклики, але такого ще не було. Я відступив у вестибюль, причинив двері й увімкнув світло. Лист був написаний незнайомим жіночим почерком.

Ви обіцяли допомогти мені, якщо буде потрібно, і я певна, казали ви це серйозно. Цей час настав скоріше, ніж я сподівалася. Зі мною сталося лихо, і я не знаю куди й до кого звернутися. Мого батька намагалися вбити, та, дякувати Богу, він іще живий.

Але він не приходив до тями. Ми викликали лікарів та поліцію, але тут немає нікого, кому я могла б довіритися. Приїжджайте відразу, якщо зможете, і… пробачте. Напевне, аж потім я зрозумію, що накоїла своїм проханням, але зараз не можу думати. Приїжджайте! Приїжджайте одразу!

Маргарет Трелоні.

Біль і захват боролися в мені, коли я читав, але найголовнішою була єдина думка: вона в біді — й покликала мене… мене! Мій сон про неї все-таки мав якусь причину.

— Чекайте! — гукнув я візникові.— Буду за хвилину!

І кинувся нагору.

За кілька хвилин ми вже щодуху мчали вулицею. Був базарний ранок, і коли ми дістались Пікадиллі, нас затримали сільські вози, проте решта дороги була вільною, і ми проїхали її швидко. Я попросив грума сісти до мене в карету і розказати, що сталося. Він умостився поруч зі мною і незграбно поклав капелюха на коліна.

— Міс Трелоні, сер, звеліла запрягти карету, і коли ми вже були готові, дала мені листа і сказала Моргану — кучеру, сер, — летіти. Вона сказала, щоб я не гаяв ні секунди і стукав, аж поки хтось вийде.

— Та знаю, знаю… ви мені казали! Але я хочу знати, чому вона послала по мене. Що сталося в домі?

— Та я й сам точно не знаю, сер, здається, господаря знайшли непритомним у його кімнаті, серед закривавлених простирадл і з раною в голові. Його неможливо було розбудити. Знайшла його міс Трелоні.

— Як вийшло, що вона побачила його о такій порі? Адже це сталося пізно вночі?

— Я не знаю, сер, я нічогісінько не знаю про деталі.

Побачивши, що він більше нічого не може розказати, я зупинив карету і випустив його, а потім знову все обдумав наодинці. Можна було ще багато про що розпитати його, та я відчував, що краще дізнатися про все від міс Трелоні, а не від її слуг.

Ми промчали мостом Лицарів, звернули на Кенсингтон-Пеліс-роуд і незабаром зупинились навпроти великого будинку, розташованого ближче до Ноттинг-Холу, ніж до Кенсингтонського кінця проспекту. Це був гарний дім, причому не лише завдяки його розмірам, а й архітектурі. Навіть у тьмяному ранковому світлі, яке начебто применшує речі, він здавався великим.

Міс Трелоні зустріла мене в холі. В її поведінці не відчувалося й тіні несміливості чи сорому — вона поводилася шляхетно й упевнено, що було ще більш незвичним, зважаючи на її схвильованість і надзвичайну блідість. У великій залі було кілька слуг, чоловіки зібрались біля вхідних дверей, а жінки тулилися по віддалених кутках і проходах. Із міс Трелоні розмовляв старший офіцер поліції, двоє чоловіків ув одностроях і один у цивільному стояли поруч. Вона імпульсивно схопила мою руку, в її очах засвітилось полегшення. Її привітання було простим:

— Я знала, що ви прийдете!

Потиск руки може сказати багато, навіть якщо в нього не вклали особливого значення. Якось воно так вийшло, що рука міс Трелоні розчинилась у моїй. І навіть не тому, що рука була маленькою — вона була зграбною і гнучкою, з довгими ніжними пальцями, незвичайна і прекрасна рука, — то було підсвідоме підкорення. Проте тієї миті я не міг збагнути причини трепету, який охопив мене, відповідь прийшла пізніше.

Вона обернулася.

— Це містер Малкольм Росс, — мовила вона до старшого офіцера.

Офіцер віддав честь і відповів:

— Я знаю містера Малкольма Росса, міс. Можливо, він пригадає, я мав честь працювати з ним над справою фальшивомонетників у Брикстоні.

Спершу я не впізнав його — міс Трелоні поглинула всю мою увагу.

— Звичайно, старший офіцере Долан, я добре все пам'ятаю! — промовив я, потискаючи йому руку.

Я не міг не помітити, що наше знайомство, здається, заспокоїло міс Трелоні. Мою увагу привернула якась тривожність у її поведінці, я відчув, що їй хочеться поговорити зі мною без свідків. Тому я сказав офіцеру:

— Мабуть, буде краще, якщо ми з міс Трелоні побудемо якийсь час наодинці. Ви, певно ж, уже почули все, що вона знає, а я краще зрозумію ситуацію, якщо зможу поставити кілька запитань. І якщо не заперечуєте, потім ми обговоримо з вами цю справу.

— Я радо усіма силами допоможу вам, сер, — відповів він щиро.

Ми увійшли до гарно вмебльованої кімнати з краєвидом на сад, що ріс за домом. Я зачинив двері, й вона сказала:

— Я пізніше подякую вам за доброту і підтримку в біді. Але зараз ви зможете допомогти мені лише тоді, коли ознайомитеся з фактами.

— Продовжуйте, — мовив я. — Розкажіть усе, що знаєте, не оминаючи жодної деталі, якою б дрібною вона вам зараз не здавалась.

— Мене розбудив якийсь звук, не знаю, що це було, — почала вона. — Знаю лише, що він проник у мій сон, бо я одразу ж прокинулася, тривожно прислухаючись до звуків у батьковій кімнаті. Наші спальні розташовані поруч, і перш ніж заснути, я часто чую, як він ходить. Він працює до пізньої ночі, тож прокидаючись уночі або і вдосвіта, я чую, що він не спить. Якось я спробувала переконати його не засиджуватися допізна — це не на користь його здоров'ю, — проте більше ніколи не ризикнула по-вторити це. Ви ж знаєте, яким суворим і холодним він може бути, — принаймні пам'ятаєте, що я про нього розповідала. Мені значно легше з ним, коли він розлючений, та коли зовні він спокійний, а насправді вишкіряється і видно його зуби, то я почуваюся… ну, я й сама не знаю як! Минулої ночі я тихенько встала і прокралася до дверей, бо й справді боялася його потурбувати. Не було чутно жодних рухів чи криків, тільки якесь дивне човгання і повільне тяжке дихання. Ох! Це було жахливо, чекати в темряві й тиші, боятися — боятися невідомо чого!

Врешті я зібрала свою сміливість, тихесенько обернула клямку і прочинила двері. Всередині було темно: я бачила лише контури вікон. Але в пітьмі звук дихання ставав іще чіткішим і страшнішим. Я прислухалася, а воно тривало, проте не було чутно інших звуків. Я різко відчинила двері: мені було страшно відхиляти їх повільно, ніби я відчувала, що за ними могло зачаїтися щось жахливе, готове ви-скочити і кинутися на мене! Тоді я ввімкнула світло й увійшла до кімнати. Спершу я подивилась на ліжко. Простирадла були зім'яті, посеред ліжка була величезна червона пляма, яка розповзлась аж до країв, — від цього моє серце завмерло.