Тут, у вирі змішення європейських рас, виділилося плем'я угрів, які успадкували від ісландців бойовий дух, яким тих наділили Тор і Один і який берсерки виказали у битвах на морських узбережжях Європи, Азії, а також Африки, — люди навіть думали, що то були вовкулаки. Коли вони прийшли сюди, то змішалися з гунами, які у битві стирали все з лиця землі. Про гунів казали, що в їхніх жилах тече кров старих відьом, яких вигнали зі Скіфії і які спарувалися з дияволом у пустелі. Дурні! Дурні! Який диявол чи яка відьма могли бути рівними за величністю Аттилі, кров якого текла у жилах гунів?
Склавши руки, він правив далі:
— Хіба дивно, що ми — плем'я переможців і цим пишаємося? Адже коли мадяри, ломбардці, авари, болгари чи турки багатотисячною навалою рушили на нас, ми змушували їх тікати! Хіба це дивно, що Арпад, рухаючись угорською вотчиною разом зі своїми легіонами, наразився тут на нас, коли перетинав кордон, і що Гонфоглалас був розбитий тут? І коли нащадок угрів рушив на схід, переможці мадяри визнали секлерів спорідненим племенем, і нам довірили охороняти кордон із Туреччиною, що ми й робили століттями. А обов'язок цей — охорона кордонів — не з легких, бо як кажуть турки, вода спить, а ворог не дрімає. Кого, як не нас, по всій землі, зайнятій Чотирма народами, називали "кривавими мечами"? Або, в разі війни, кого першого вони звали під знамена свого короля? А коли прийшов час спокутувати ганьбу мого народу, ганьбу Кассова, коли валаські й мадярські стяги загинули під турецьким півмісяцем, хто як не воєвода з мого роду перетнув Дунай і розбив турків на їхній землі? То справді був Дракула! Але його підлий рідний брат, коли той загинув, продав свій народ туркам, затаврувавши його ганьбою рабства! Але ж то був не той Дракула, який надихнув свій народ, який знову і знову кидав свої війська проти ворога, переправляючись через Велику ріку в Турецьку землю, той, якого розбили, а він знову, і знову, і знову повертався, попри те, що повертався один з кривавого поля бою, на якому його війська були розгромлені, бо знав, що тільки сам зможе здобути остаточну перемогу. Про нього казали, що він дбав тільки про себе. Але чого варті селяни без свого вождя? Чим закінчиться війна, якщо він своїм розумом і серцем не буде з ними? Після битви під Мохачем ми знову скинули угорське ярмо. І знову ми, в чиїх жилах тече кров Дракул, стали вождями свого народу, бо наш вільний дух не витримував неволі. Так, мій юний друже, секлери, як і Дракули, можуть пишатися своєю кров'ю, своїм розумом, своїми мечами і своїми стрімкими досягненнями, про які Габсбурги і Романови навіть і не мріяли! Але часи війн уже минулися. Зараз, у часи ганебного миру, кров стала надто дорогоцінною річчю, а перемоги великих народів перетворилися на небилиці.
Наближався ранок, і ми розійшлися по своїх кімнатах. (Пам. Цей щоденник страшенно нагадує початок "Арабських ночей", бо все обривалося криком півня, або "Гамлета" у тому місці, де йдеться про привид Гамлетового батька).
12 травня
Дозвольте мені розпочати з фактів, голих фактів, які підтверджуються книжками і цифрами, у правдивості яких годі сумніватися. Я не повинен їх плутати ані зі своїми спостереженнями, ані з тим, що я запам'ятав. Минулого вечора, прийшовши зі своєї кімнати, граф почав ставити мені якісь юридичні питання щодо певних своїх справ. Я ж був виснажений, бо цілий день провів за книжками. Просто щоб дати розумові якусь роботу, я перечитував деякі теми, з яких мене екзаменували у юридичній колегії Лінкольна. Граф мав особливу манеру з'ясовувати інформацію. Спробую навести тут його запитання послідовно, бо колись це якимось чином може прислужитися.
Спершу граф запитав, чи можливо в Англії мати двох або більше повірених у справах. Я відповів, що він може мати хоч десятьох, якщо забажає, але мати понад одного повіреного задля однієї справи не надто розумно, бо ж один може виконувати нараз тільки одну справу, а зміна повіреного може зашкодити інтересам клієнта. Здалося, мій співрозмовник цілком зрозумів. Потім він запитав: якщо у клієнта виникнуть якісь практичні труднощі, наприклад, щодо банківських справ, а його повірений у цей час стежитиме за розвантаженням корабля, чи слід у цьому разі звертатися до місцевого повіреного у банківських справах, якщо це відбувається далеко від дому. Я попросив пояснити детальніше, що саме він хоче знати, аби помилково не ввести його в оману. Він мовив:
— Гаразд. Я поясню. Ваш друг, і мій також, містер Пітер Гоукінс, який мешкає поблизу прегарного собору в Ексетері, розташованого далеко від Лондона, купує мені за вашої допомоги нерухомість у Лондоні. Чудово! Але, відверто кажучи, це може здатися дивним, що я беру на допомогу у своїх справах не лондонських повірених, а тих, хто мешкає так далеко. Чи не спровокую я своїми діями конфлікт інтересів? Я хочу, щоб місцеві інтереси не перетиналися з моїми бажаннями, бо той, хто живе у Лондоні, можливо, переслідує свої цілі або хоче бути корисним своїм друзям, а мені йдеться про те, щоб знайти власного агента, який працюватиме лише на мене. Припустімо, я, маючи купу справ, волію доправити кораблем товар, скажімо, у Ньюкасл або в Доргем, або в Гарвіч, або в Дувр, то чи не легше це передоручити комусь, хто живе у тих портових містах?
Я відказав, що, звісно ж, легше, але саме тому повірені у справах мають цілу мережу агентів на місцях, отже місцева робота буде виконана місцевою людиною за інструкцією будь-якого повіреного. Таким чином, клієнт замовляє послуги в однієї людини, а та, своєю чергою, може передоручити їхнє виконання іншій, і жодних турбот із боку клієнта.
— Але ж, — сказав граф, — я і сам міг би вільно керувати власними справами. Чи не так?
— Звісно, — відповів я, — так, власне, й чинять ділові люди, які не бажають утаємничувати у свої справи сторонніх людей.
— Гаразд! — мовив він і заходився далі розпитувати про значення документів на перевезення вантажу і їхнє оформлення, а також про всілякі труднощі, які можуть виникнути і яких він прагне уникнути заздалегідь. Я, наскільки міг, розтовмачив йому все. Після спілкування з ним у мене склалося чітке враження, що він і сам чудово міг би працювати повіреним у справах, адже не було жодного питання, відповіді на яке він би не знав. Як на людину, яка зроду не була в Англії і яку, а це було очевидно, годі було назвати підприємцем, графові знання і ділова хватка вражали. Коли він отримав відповіді на свої запитання, а я звірив усе, наскільки це було можливо, із правознавчими книжками, він раптом підвівся і сказав:
— Ви вже написали другого листа нашому другу містеру Пітеру Гоукінсу, відтоді як відправили першого, або комусь іншому?
Я з гіркотою відповів, що ні, адже у мене не було жодної можливості відправляти листи.
— Тоді напишіть зараз, мій юний друже, — мовив він, поклавши важку руку мені на плече, — напишіть вашому другу і кому треба, і повідомте їм, будь ласка, що залишитеся тут іще на місяць.
— Ви хочете мене тут затримати на такий тривалий час?
Тільки-но я уявив це, у мене все аж у грудях обірвалося.
— Авжеж, я дуже цього хочу і відмови не прийму. Коли ваш патрон, або, якщо хочете, працедавець, повідомив, що пришле свою довірену особу замість себе, само собою було зрозуміло, що мої потреби задовольнятимуться повною мірою, а мене не обмежуватимуть. Чи не так?
Що мені залишалося робити, як не вклонитися на знак згоди? Йшлося про інтереси містера Гоукінса, а не мої. Я мусив думати про нього, не про себе. До того ж, поки граф Дракула говорив, у його очах і в поведінці було щось, що змусило мене пригадати: я в'язень і вибору в мене немає. Граф зарахував уклін як свою перемогу, а мій стурбований вираз обличчя — як свою владу наді мною. Він одразу ж скористався цим, але у притаманній йому люб'язній манері, що виключала будь-який опір із мого боку.
— Але дуже прошу вас, мій славний юний друже, не обговорювати у ваших листах нічого, крім справ. Понад усякий сумнів, вашим друзям буде приємно довідатися про те, що з вами все гаразд і ви із задоволенням очікуєте на повернення додому. Чи не так?
Говорячи це, він передав мені три аркуші паперу і три конверти. Всі вони були з найтоншого іноземного паперу. Глянувши на них, я перевів погляд на графа, помітив ледь помітну посмішку на його губах, яка оголила гострі білі ікла з червоними яснами, і зрозумів його без зайвих слів — мені слід писати дуже обережно, бо він може прочитати листи. Отже, я вирішив написати зараз лише формальні листи, а пізніше таємно викласти містеру Гоукінсу всі подробиці мого перебування тут, а також Міні, якій я можу написати стенограмою — нехай граф спробує розшифрувати її, якщо зможе. Написавши два перші листи, я трохи заспокоївся і взявся до читання, поки граф робив нотатки, звіряючи їх із книжкою, що лежала у нього на столі. Потім він взяв мої два листи і поклав їх до своїх біля письмового приладдя, після чого вийшов. Коли двері по ньому зачинилися, я перехилився через стіл і подивився на листи, що лежали на столі адресами вниз. Я не відчув жодних докорів сумління, вчинивши так, бо в моєму становищі я мусив захищати себе в будь-який спосіб.
Один із листів призначався Семюелу Ф. Біллінґтону з Вітбі Кресент, буд. 7, другий — панові Лейтнеру з Варни, третій — "Коутт і Ко" з Лондона, і четвертий — панам Клопстокові й Білроту, банкірам із Будапешта. Другий і четвертий листи були незапечатані. Тільки-но я зібрався був їх прочитати, як побачив, що дверна ручка смикнулась. Я кинувся на своє місце і ледь устиг схопити книжку, яку читав, перш ніж граф зайшов у кімнату, тримаючи ще одного листа. Він забрав зі столу решту листів, ретельно їх запечатав, а потім, обернувшись до мене, сказав:
— Сподіваюсь, ви пробачите мені. У мене багато приватних справ цього вечора. Ви, сподіваюся, знайдете все необхідне самостійно.
У дверях він обернувся і після секундної паузи докинув:
— Дозвольте дати вам пораду, мій юний друже. Хочу вас попередити з усією серйозністю, що вам не варто залишати ці кімнати і шукати собі притулку деінде в замку, бо він дуже старий і зберігає у пам'яті чимало таємниць, і тому, хто необережно засне де заманеться, можуть наснитися погані сни.