Можливо, причиною цьому був вираз обличчя, який робив його посмішку злою і похмурою.
Згодом, вибачившись, він покинув мене, попросивши зібрати документи. Не було його якусь хвилю, а я в цей час роздивлявся книжки. Однією з них був атлас, розгорнутий саме на Англії, і було помітно, що цю карту багато використовували. Глянувши на неї, я зауважив, що певні місця були відмічені маленькими кружечками. Уважно придивившись, я спостеріг, що один такий кружечок був біля Лондона на схід від нього, вірогідно там, де розташований новий маєток графа. Два інші були біля Ексетера і Вітбі на Йоркширському узбережжі.
Приблизно за півгодини граф повернувся.
— О! Ви досі роздивляєтеся книжки. Гаразд! Але вам не слід увесь час працювати. Ходімо! Мені сказали, що ваша вечеря вже готова.
Він узяв мене під руку, і ми увійшли до іншої кімнати, де на мене на столі чекала вишукана вечеря. Граф знову вибачився, що не складе мені компанії, бо вже пообідав, коли їздив у справах. Але він сидів, як і попередньої ночі, й балакав, поки я їв. Після вечері я закурив, так само, як і минулого вечора, а граф залишився зі мною, балакаючи і розпитуючи мене про всяку всячину, годину за годиною. Я відчував, що вже пізня година, але не міг нічого сказати, бо мав обов'язок перед своїм господарем і мусив йому догоджати. Спати мені не хотілося, бо вчорашній тривалий сон укріпив мене, але я не міг позбутися відчуття холоду, яке зазвичай охоплює з настанням світанку, коли приплив змінюється відпливом. Подейкують, люди, які стоять на порозі смерті, помирають або на світанку, або коли змінюються приплив і відплив. Той, хто на собі відчув це явище саме в ці періоди, вірить у це… Зненацька ми почули крик півня, який різко увігнався у чисте вранішнє повітря.
Граф Дракула скочив на ноги:
— Як? Уже ранок? Який же я неуважний, що так вас затримав! Наступного разу розповідайте мені про мою нову батьківщину Англію менш захопливо, бо в іншому разі я постійно забуватиму, як скоро минає час, — і витончено уклонившись, він швидко покинув мене.
Я повернувся до своєї кімнати і, відсунувши гардину, визирнув у вікно, але майже нічого не там не побачив. Мої вікна виходили у внутрішній двір, і все, що я розгледів, — це тепла сірість ранкового неба. Я посунув гардину на місце і заходився занотовувати події цього дня.
8 травня
Коли я почав вести свої записи, то боявся, що надто детально все описую. Але тепер я радий, що від самого початку деталізував свої нотатки, бо і в самому цьому місці, і в усьому взагалі є щось настільки дивне, що я постійно відчуваю неспокій. Я волів би якнайшвидше залишити це місце, а краще взагалі сюди не приїздити. Можливо, це на мене так вплинуло неспання тієї дивної ночі, але якби ж то цим усе і обмежилося! Якби тут був хоч хтось, з ким можна було б поговорити, я б значно легше все це витримав, але ж тут немає нікого. Тут я можу розмовляти лише з графом, і боюся, що тут він — єдина жива душа. Я буду прозаїчним, наскільки дозволять факти. І це допоможе мені пережити своє перебування тут і не розігратись уяві. Якщо це станеться — я пропав. Дозволю собі розказати, як усе було… чи як мені здавалося…
Я проспав лише кілька годин і, прокинувшись, відчув, що не можу більше спати. Я сів. Дістав своє туалетне приладдя, поставив на вікні дзеркальце для гоління і заходився голитися. Раптом я відчув руку на своєму плечі й почув голос графа, який бажав мені доброго ранку. Я завмер, бо мене вразило, що я не бачу його у дзеркалі, хоча кімната позаду мене відбивалася у ньому. Спантеличений, я трохи порізався, але не помітив цього відразу; відповівши на привітання графа, я знову обернувся до дзеркала переконатися, що я помилився. Але й цього разу помилки не могло бути, бо граф стояв біля мене і я міг бачити його через плече! Але у дзеркалі я бачив тільки кімнату позаду себе і себе самого, а графа — ні.
Це було щось неймовірне! Нічого дивнішого серед усіх тих загадкових речей, які я бачив, перш ніж приїхав сюди і згодом, іще не траплялося. Відчуття неспокою, що мене охоплювало щоразу, коли граф був поблизу, почало зростати. Але тут я помітив нарешті свій поріз на підборідді, з якого виступила краплина крові. Я відклав бритву і, розвернувшись упівоберта, вирішив пошукати пластир. Побачивши моє обличчя, граф блимнув очима з якоюсь демонічною люттю і раптом ухопив мене за горло. Я відхилився назад, і його рука торкнулася мотузки, на якій висіло розп'яття. Це спричинило раптову переміну в ньому, бо лють минулася так швидко, що я навіть засумнівався, чи було все це насправді.
— Будьте обережнішим, — сказав він. — Будьте обережнішим під час гоління, бо можете порізатися. У цій країні це набагато небезпечніше, ніж ви гадаєте.
Потім, схопивши дзеркало для гоління, він правив далі:
— Це ця паскудна річ винна в усьому. Ця мерзенна дрібничка — плід людського марнославства! Геть її звідси! — і відчинивши своєю жахливою рукою одним ривком вікно, він жбурнув дзеркало, яке розбилося на друзки, розлетівшись бруківкою внутрішнього двору. Потім він мовчки вийшов. Це було дуже неприємно, бо я не знаю, як тепер голитимусь, хіба що братиму скриньку для годинника або кришку від туалетного набору, — моє щастя, що вони металеві.
Увійшовши до їдальні, я побачив, що сніданок вже подано, але графа ніде немає. Отже я поснідав на самоті. Мені видалося дивним, що жодного разу я ще не бачив, як граф їсть чи п'є. Він, напевно, дуже ексцентрична людина! Поснідавши, я вирішив трохи пройтися замком. Я вийшов на сходи і побачив перед собою кімнату, що виходила вікнами на південь.
Який же дивовижний краєвид відкрився переді мною! З мого місця все було видно як на долоні. Замок здіймався на самій вершині над величезним крутим проваллям. Якщо викинути з вікна камінь, він пролетить тисячу футів і нічого не зачепить. Годі було оком охопити те море зелені, яке творили верхівки дерев і яке подекуди прорізали глибокі, мов бездонні, ущелини, і срібні нитки річок, що брали свій початок у вузьких прірвах.
Але мені бракує слів, аби описати всю ту красу, що я побачив. Насолодившись досхочу краєвидами з вікна, я рушив замком далі. Всюди були двері, двері, двері, і всі зачинені. Виходило, що єдиний можливий вихід із замку, — вікна. Значить, цей замок — справжня в'язниця, а я — в'язень!
Розділ 3
Щоденник Джонатана Гаркера. Продовження
Мене охопили якісь дикі почуття, коли я збагнув, що опинився у в'язниці. Я бігав сходами вгору-вниз, перевіряючи кожні двері, висовуючись із кожного вікна, яке тільки міг знайти, але незабаром, переконавшись у власній безпомічності, відкинув усі інші почуття. Згодом, озираючись назад, я подумав, що, мабуть, поводився тоді, як божевільний, як щур у мишоловці. Однак, коли я переконався у власній безпорадності, я заспокоївся, я був спокійний, як ніколи у житті. Я сів і почав міркувати, як його найкраще чинити у моєму становищі. Але я так і не ухвалив твердого рішення. Проте одне я знав напевно — граф не повинен дізнатися про те, що я відкрив своє становище. Він сам добре відає, що я ув'язнений, оскільки зробив це власноруч, і має на це свої підстави, і звісно ж, вводитиме мене в оману, якщо я зізнаюся, що мені все відомо. Отже, мій план зводився до того, що я триматиму свої знання і страхи при собі, а очі — розплющеними. Я певен, що мене обдурили, немов дитину, і причиною тому були чи то мої власні страхи, чи то відчайдушна ситуація, але хай там як, зараз мені необхідно зберегти ясність розуму, тоді я все витримаю.
Тільки-но я дійшов цього висновку, як почув, що зачиняються величезні вхідні двері. Я знав, що це повернувся граф. Він не одразу пішов у бібліотеку, тому я обережно рушив до своєї кімнати і побачив, що він прибирає моє ліжко. Це було дивно і підтвердило мої підозри. В домі немає жодної прислуги! А коли я згодом розгледів через шпарину прочинених дверей, як він накриває до столу в їдальні, то остаточно переконався, що маю рацію. Якщо він сам береться прислужувати, це свідчить про те, що в замку більше нікого немає. Отже, цілком можливо, що граф власною персоною і був тим візником, який доправив мене сюди. Це жахливе припущення, але якщо це так, то що означає його здатність контролювати вовків одним порухом руки? І чому всі ті люди в Бистриці та в екіпажі так страшенно боялися за мене? Що означали їхні подарунки: розп'яття, часник, шипшина і гірська горобина?
Нехай Господь благословить ту добру, добру жінку, яка повісила мені на шию хрестик! Він заспокоює мене і надає сили, коли я торкаюся його. Дивно, що річ, до якої я завжди ставився неприязно, вважаючи це ідолопоклонством, в часи самотності допомагає долати труднощі. Що це? Чи суть у самій речі, чи вона нагадує про добре ставлення до мене і підтримку, а це надає сили. Іншим часом, можливо, я ретельніше вивчу це питання. А зараз я мушу довідатися про графа Дракулу якнайбільше, бо це може прислужитися. Сьогодні ввечері він розкаже мені про себе, якщо тільки я зможу повернути розмову в це русло. Але треба бути дуже обережним, щоб не викликати в нього підозру.
Опівночі
Я мав тривалу розмову з графом. Я поставив йому кілька питань про історію Трансільванії, і він гаряче підтримав тему. Розповідаючи про різні події і людей, а надто про битви, він говорив так, ніби сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це, сказавши, що для шляхти гордість за своїх пращурів і своє ім'я тотожні гордості за самого себе. Тому їхні перемоги — це його перемоги, і їхня доля — його доля. Коли він розповідав про свій дім, він завжди говорив "ми", і взагалі майже завжди говорив у множині, як говорять королі. Хотілося записати все, що він розповів, настільки цікавою виявилася ця розповідь. Здавалося, вона охоплює всю історію країни. Він розповідав із величезним захопленням, проходжуючись кімнатою, погладжуючи свої довгі білі вуса і хапаючи все, що трапить під руку, ніби намагаючись стерти ту річ на порох своєю надзвичайною силою. Але все ж таки один уривок із розмови я запишу якнайдетальніше, бо тут ідеться про історію його роду:
— Ми, секлери, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох відважних народів, які билися як леви за владу над цією землею.