ПРИМІТКА АВТОРА
Усі твори мистецтва, надгробки, підземні ходи й архітектурні споруди в Римі, що згадані в цій книжці, насправді існують, їхнє місцеперебування теж відповідає дійсності. їх і сьогодні можна побачити у зазначених місцях.Братство ілюмінатів теж не вигадане.
ПРОЛОГ
Фізик Леонардо Ветра почув запах паленого м'яса і зрозумів, що це горить його власне тіло. Із жахом дивився він на темну постать, що нависла над ним.— Чого вам треба?
— La chiave! — відповів різкий голос. — Пароль!
— Але., я не…
Нападник сильніше притиснув білий розпечений предмет Ветрі до грудей. Зашкварчала, обвуглюючись, шкіра.
— Пароля немає! — скрикнув Ветра, корчачись від несамовитого болю. Він відчув, що впадає в забуття.
Незнайомець ледь помітно посміхнувся.
— Ne avevo раига. Цього я й боявся.
Ветра з усіх сил намагався не зомліти, але свідомість невблаганно огортала темрява. Втішало одне: нападник у жодному разі не дістане того, по що прийшов. Однак за мить той витягнув ножа й підніс його Ветрі до обличчя. Лезо блиснуло перед самими очима.
— На милість Бога! — закричав Ветра. Але було запізно.
Із вершечка великої піраміди в Ґізі до нього сміється й гукає якась молода жінка.
— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.
Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.
— Зачекай, — благає він. — Будь ласка…
Він видирається нагору, в очах темніє. У вухах дзвенить. Я мушу її наздогнати! Знову підводить голову, але жінки уже немає. На її місці стоїть і дивиться на нього, презирливо скрививши губи, якийсь дідуган із гнилими зубами. Не тямлячи себе з горя, він кричить страшним криком, що безліч разів відлунює в пустелі.
Здригнувшись, Роберт Ленґдон прокинувся. На тумбочці біля ліжка дзвонив телефон. Збентежений, він узяв слухавку.
— Алло?
— Мені потрібний Роберт Ленґдон, — сказав чоловічий голос.
Ленґдон сів на ліжку і спробував зібратися з думками.
— Я і є… Роберт Ленґдон. — Він глянув на цифровий годинник, що світився в темряві. 5:18.
— Мені треба негайно з вами зустрітись.
— А хто ви?
— Мене звати Максиміліан Колер. Я фізик, спеціалізуюся на елементарних частинках.
— Хто? — Ленґдон не міг нічого второпати. — Ви впевнені, що я саме той Ленґдон, який вам потрібний?
— Ви професор релігійної символіки в Гарвардському університеті. Ви написали три книжки на цю тему і…
— Вам відомо, яка зараз година?
— Пробачте. Я мушу щось вам показати. Це не телефонна розмова.
Ленґдон мимоволі застогнав. Таке вже траплялося не раз. Хочеш писати книжки про релігійну символіку — мусиш бути готовий до дзвінків від усяких фанатів, які вимагають, аби ти тлумачив знаки, що їх посилає їм Господь. Минулого місяця якась стриптизерка з Оклахоми пообіцяла Ленґдонові найкращий у світі секс, якщо він прилетить до неї й підтвердить автентичність хреста, який дивом проступив на її постелі. "Тапсівська плащаниця"1, хай їй грець, подумав було Ленґдон.
— Звідки ви взяли мій телефон? — Ленґдон намагався говорити ввічливо, попри невідповідну годину.
— З Інтернету. На сайті, де можна замовити вашу книжку.
Ленґдон наморщив чоло. Він був на сто відсотків упевнений, що на тому сайті немає номера його домашнього телефону. Незнайомець явно бреше.
— Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Я добре заплачу.
Ленґдон почав втрачати рівновагу.
— Перепрошую, алея справді…
— Якщо ви вилетите негайно, то будете в мене до…
— Нікуди я не полечу! П'ята година ранку! — Ленґдон жбурнув слухавку і впав назад у ліжко. Заплющив очі, намагаючись знову заснути. Марно. У пам'ять міцно вкарбувався щойно бачений сон. Неохоче він одягнув халат і спустився вниз.
Роберт Ленґдон бродив босоніж по своєму порожньому вік-торіанському будинку в Масачуссетсі, стискаючи в руках традиційний засіб від безсоння — горнятко гарячого "Несквіку". Світло квітневого місяця лилося у вікна в глибоких нішах й утворювало на східних килимах чудернацькі візерунки. Колеги Ленґ-дона часто жартували, що його помешкання більше нагадує антропологічний музей, аніж людське житло. Полиці були заставлені релігійними пам'ятками з усього світу:екуаба з Ґани, золотий хрест з Іспанії, ідол з островів Кіклади в Егейському морі і навіть рідкісний плетенийбокус молодого воїна з Борнео, символ вічної юності.
Ленґдон сів на мідну скриню східного гуру і, насолоджуючись теплом шоколадного напою, раптом побачив своє відображення у вікні. Обличчя витягнуте й бліде… наче в привида. Підстаркуватий привид,похмуро подумав, він, вкотре усвідомивши, що його юна душа живе в смертній оболонці.
Сорокап'ятирічний Ленґдон не був красенем у класичному розумінні, але мав те, що колеги-жінки називали "шармом науковця": срібні пасма в густому темному волоссі, проникливі сині очі, заворожливий низький голос і щиру безтурботну посмішку спортсмена-аматора. У школі.й коледжі Ленґдон захоплювався стрибками у воду і дотепер перебував у чудовій фізичній формі, яку старанно підтримував, долаючи щодня п'ятдесят разів довжину університетського басейну.
Друзі завжди вважали Ленґдона трохи загадковим чоловіком, що загубився десь між століттями. У вихідні його можна було застати зі студентами в університетському дворі у джинсах, він розмовляв із ними чи то про комп'ютерну графіку, чи про історію релігії. Його також можна було побачити на фотографіях в поважних мистецьких часописах у твідовому піджаку й жилеті з малюнком пейслі на відкритті якоїсь музейної виставки, куди його запросили виступити з лекцією.
Ленґдон був строгим викладачем і неухильно вимагав дисципліни, однак завжди першим підтримував те, що сам називав "забутим мистецтвом доброї невинної забави". Із фанатичним завзяттям він пропагував активний відпочинок, чим завоював собі глибоку довіру серед студентів. Прізвисько Дельфін йому дали водночас і за добродушність, і за легендарну здатність під час гри у водне поло пірнути глибоко, до самого дна, й обійти цілу команду суперника.
Ленґдон самотньо сидів у порожньому будинку і розсіяно дивився в темряву, аж раптом тишу знову порушив дзвінок — тепер факсу. Сердитися він не мав сили, тож тільки втомлено хмикнув.
Божі люди, подумав. Дві тисячі років чекають на свого месію і ні на мить не втрачають надії.
Відніс до кухні порожнє горня і неквапно пішов до кабінету, обшитого дубовими панелями. Зітхнувши, відірвав отриманий факс і подивився на нього.
Раптом йому стало млосно.
На папері був зображений труп. Із жертви зірвали весь одяг і скрутили шию так, що було видно тільки потилицю. На грудях чорніло тавро. Одне-єдине слово… Це слово Ленґдон знав дуже добре. Надто добре. У німому заціпенінні дивився він на химерний напис.
— Ілюмінати, — вимовив, запинаючись. Серце шалено калатало. Не може бути…
Дуже повільно, наче не наважуючись побачити те, що на нього чекає, Ленґдон повернув факс на сто вісімдесят градусів. Подивився на слово знову.
Йому перехопило подих. Він не міг отямитись. Насилу вірячи власним очам, він обернув факс іще раз, знову прочитав витав-руване слово, тоді ще раз…
— Ілюмінати, — прошепотів.
Приголомшений, Ленґдон упав на стілець. Якусь мить він сидів, геть ошелешений. Тоді погляд його випадково натрапив на червоний індикатор, що блимав на факсовому апараті. Той, хто надіслав цей факс, був і досі на лінії…. хотів з ним розмовляти. Ленґдон довго дивився на червону лампочку.
Тоді тремтячою рукою взяв слухавку.
— Ну що, тепер ви готові мене вислухати? — запитав той самий чоловічий голос.
— Готовий, чорт забирай. Ви можете пояснити, що це все означає?
— Я намагався це зробити. — Голос звучав жорстко й незворушно. — Я фізик. Керівник науково-дослідного центру. У нас сталося вбивство. Труп ви бачили.
— Як ви мене знайшли? — Ленґдон силився зосередитись. З голови не йшло зображення на факсі.
— Я ж уже вам сказав. Через Інтернет. Через сайт вашої книжки "Мистецтво ілюмінатів".
Ленґдон намагався зібратись із думками. У широких літературних колах ця книжка була майже невідома, зате її досить жваво обговорювали в Інтернеті. І все одно щось тут не клеїлось.
— На цьому сайті немає контактної інформації, — знайшовся нарешті Ленґдон. — Я в цьому впевнений.
— У мене в лабораторії працюють люди, які досконало вміють витягати з всесвітньої павутини потрібну інформацію.
— Схоже, ваша лабораторія знає про мережу дуже багато, — скептично зауважив Ленґдон.
— Аякже, адже це ми її винайшли. — Щось у голосі співрозмовника переконало Ленґдона, що він не жартує. — Мені треба з вами зустрітися, — наполягав той. — Це не телефонна розмова. Від Бостона до нашої лабораторії лише година льоту.
Ленґдон стояв у напівтемряві кабінету й розглядав факс, який досі тримав у руці. Це зображення мало для нього величезне значення. Можливо, воно стане епіграфічною знахідкою століття, яка підтвердить результати десяти років його наукової праці.
— Це терміново, — не відступався співрозмовник.
Ленґдон не відводив очей від тавра на грудях убитого. Ілюмінати, перечитував він знову і знову. Його наукові пошуки завжди ґрунтувалися на символічних відповідниках викопних останків — старовинних документах і давніх віруваннях — але це фото було сьогоденням. Сучасністю. Ленґдон почувався палеонтологом, що сам на сам зіткнувся з живим динозавром.
— Я наважився вислати по вас літак, — сказав голос. — Він буде в Бостоні за двадцять хвилин.
У Ленґдона пересохло в горлі. Година льоту…
— Пробачте мою самовпевненість, — вів далі співрозмовник, — але ви мені потрібні тут.
Ленґдон знову подивився на факс — живе підтвердження-давнього міфу. Про наслідки страшно було й подумати. Він розсіяно. глянув у вікно. Крізь гілля беріз на подвір'ї просочувалися перші промені світанку, але знайома картина за вікном тепер виглядала якось інакше. Ленґдона охопило дивне змішане відчуття страху й радісного збудження, і він зрозумів, що вибору в нього немає.
— Ваша взяла, — здався він. — Кажіть, де шукати ваш літак.