Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва ВСЛ.
Мама не попередила мене про їхній прихід. Не хотіла, щоб я розхвилювалася, — пояснила згодом. Мене це здивувало — думала, що вона добре мене знає. Чужі люди вважали б, що я спокійна. Я і в дитинстві плаксивою не була. Тільки мама зауважила б, як напружилося моє підборіддя, а очі, що й без того великі, стали б іще більшими.
Я нарізала овочі на кухні, коли почула голоси за вхідними дверима: жіночий, яскравий, як начищена мідь, і чоловічий — низький та темний, мов дерево столу, за яким я працювала. Такі голоси рідко лунали в нашому домі. Мені в них вчувалися гарні килими, книжки, перли та хутро.
Я зраділа, що раніше так старанно вимила сходи перед вхідними дверима.
Голос моєї матері — каструля, графин — наближався з вітальні. Вони йшли на кухню. Я згребла цибулю, яку нарізала, поклала ніж на стіл, витерла руки об фартух, а потім стиснула губи так, щоб вони розгладилася.
Мама з'явилась у дверях, її очі застережно горіли. Жінці, яка увійшла за нею, довелося нахилити голову, бо вона була дуже висока, вища за чоловіка, що ступав позаду.
У нашій сім'ї всі, навіть мій батько та брат, були низького зросту.
Жінка мала такий вигляд, наче її зненацька застав буревій, хоча погода того дня була погідна. Очіпок сидів косо, тому маленькі біляві кучерики вибилися і висіли на лобі, надокучаючи їй, ніби бджоли, бо вона декілька разів намагалась їх змахнути. Комірця не завадило б розпрасувати, та й накрохмалити можна було б краще. Жінка відкинула з плечей сіру накидку, і я побачила, що під темно-синьою сукнею в її лоні росте дитина. Народиться наприкінці року або й раніше.
Обличчя гості нагадувало овальну тацю — в деяких місцях блискуче, а в деяких — матове. Її очі були подібні до двох світло-брунатних ґудзиків — такий колір очей у білявок я бачила нечасто. Жінка показово мене розглядала, але їй не вдавалося зупинити на мені погляд, який блукав по кімнаті.
— Значить, оце та дівчина, — промовила вона раптом.
— Це моя донька, Ґріт, — відповіла мама. Я схилила голову в бік гостей на знак поваги.
— Ну, вона не дуже міцна. Впорається з важкою роботою? — гостя озирнулася на чоловіка, скинувши при цьому складкою накидки зі столу ніж, яким я працювала, і аж той закрутився на підлозі.
Жінка верескнула.
— Катарино, — спокійно промовив чоловік. Він вимовив її ім'я так, ніби мав у роті корицю. Жінка змовкла, змушуючи себе заспокоїтися.
Я ступила вперед і підняла ніж, протерла лезо об фартух, перш ніж покласти його знову на стіл. Надаючи, ніж зачепив овочі. Я повернула на місце шматочок моркви.
Чоловік не зводив з мене очей, сірих, як море. Його худе видовжене обличчя було врівноважене, на відміну від дружининого, що спалахувало й згасало, мов свічка. Він не мав ні бороди, ні вусів, і мені це сподобалося, бо так він акуратно виглядав. На чоловікові була чорна накидка, що спадала з плечей, і біла сорочка з гарним мереживним комірцем. Капелюх притискав його волосся, руде, мов вимита під дощем цегла.
— Що це ти тут робила, Іріт? — запитав він.
Запитання мене здивувало, але я знала, що не можна було себе виказати.
— Нарізала овочі, пане. На суп.
Я завжди викладала нарізані овочі колом, наче розкраяний на кусні пиріг: кожен із них мав свою секцію. Секцій було п'ять: червона капуста, біла цибуля, цибуля-порей, морква та ріпа. Я їх згрупувала кінчиком ножа, а в центрі поклала кільце моркви.
Чоловік постукав пальцями по столу.
— Овочі розкладено так, як їх зазвичай додають до супу? — припустив він, розглядаючи моє коло.
— Ні, пане, — я змовкла, бо не могла пояснити, чому розклала овочі саме так. Просто цей порядок мені видавався правильним, але сказати про це вельможі я боялася.
— Бачу, ти відокремила білі, — продовжував він, вказуючи на цибулю та ріпу. — Ага, а оранжева морква і червона капуста не лежать поруч. Чому так?
Він взяв шматки моркви та капусти та струснув їх у ку— лаці, як гральні кубики.
Я зиркнула на маму, та злегка кивнула.
— Ці кольори разять очі, коли поруч, пане.
Він звів брови, ніби не чекав на таку відповідь.
— А багато часу доводиться витрачати на те, щоб так розкласти овочі на суп?
— Зовсім ні, пане, — відповіла я збентежено. Не хотіла, щоб він думав, ніби я схильна байдикувати.
Краєм ока я зауважила рух. Моя сестра Агнес визирнула з-за дверей і похитала головою, почувши мою відповідь. Обманювала я нечасто. Я опустила очі додолу.
Чоловік трохи повернув голову, й Агнес зникла. Він поклав на місце шматочки моркви й капусти. Капуста трохи змістилась і заповзла на цибулю. Мені кортіло простягнути руку й усе впорядкувати, але я стрималася, хоч він і знав, що мені хотілось. Він мене випробовував.
— Досить балачок, — рішуче промовила жінка. Хоч сердилася вона на чоловіка за надмірну увагу до мене, та її розгніваний погляд дістався саме мені. — Отже, завтра?
Вона глянула на нього, перш ніж покинути кімнату. Мама пішла за нею. Гість ще раз зиркнув на овочі, що мали перетворитися на суп, кивнув мені, й пішов за жінкою.
Коли мама повернулась, я сиділа поруч з овочевим колесом. Чекала, доки вона заговорить першою. Мама зіщулилась так, ніби змерзла, хоч надворі було літо, а на кухні — гаряче.
— Завтра почнеш працювати їхньою служницею. Якщо справлятимешся, платитимуть вісім стюверів за день. Житимеш з ними.
Я стиснула губи.
— Не дивися на мене так, Гріт, — сказала мама. — Так треба, адже батько тепер нічого не заробляє.
— Де вони живуть?
— На Авде Лангендейк, на перехресті з Моленпорт.
— На куті папістів? Вони католики?
— Приходитимеш додому в неділю. Вони на це погодились.
Мама долонями згребла нарізану ріпу, захопивши трохи капусти та цибулі, і вкинула все це в каструлю, uto вже стояла на вогні. Коло, яке я так старанно викладала, зруйнувалося.
Я піднялася сходами, щоб провідати батька. Він сидів на горищі біля вікна, де сонце зігрівало йому обличчя. Тепер він розрізняв тільки сонячне світло.
Раніше батько розмальовував кахлі. На його пальцях ще досі синіли плями фарби від малювання купідонів, служниць, солдатів, кораблів, дітей, риб, квітів і тварин на білих кахлях, які, полаковані та обпалені, йшли на продаж. Одного дня піч вибухнула й забрала в нього зір та заробіток. Йому ще пощастило — двоє інших чоловіків загинули.
Я сіла поруч і взяла його за руку.
— Чув, — сказав він, доки я знайшла сили заговорити. — Я все чув.
Загострений слух заміняв йому зір.
Я не знаходила потрібних слів, в яких не вчувався би докір.
— Мені шкода, Гріт. Мені хотілося б дати тобі краще життя, — там, де раніше були його очі, які лікар зшив повіками, тепер проступала скорбота. — Але він добра людина. І чесна. Він добре до тебе ставитиметься.
Про жінку батько нічого не сказав.
— Як ви можете бути таким певним, тату? Ви з ним знайомі?
— Хіба ти не знаєш, хто він?
— Ні.
— Пам'ятаєш картину, яку ми бачили в Ратуші кілька років тому? Її купив ван Руйвен і виставляв на огляд. Пейзаж Делфта, вид із Роттердамських і Східамських воріт. На ній ще було багато неба, і сонце осяювало деякі будівлі.
— А у фарбу був доданий пісок, щоб цегла й дахи здавалися шорсткими, — додала я. — На воду падали довгі тіні, а на узбережжі, що найближче до нашого дому, виднілися крихітні люди.
— Ага, вона.
З батькового обличчя здавалося, ніби він все ще мав очі й знову дивився на цю картину.
Я добре її пам'ятала. Згадала навіть те, що було подумала: жодного разу, коли я оглядала те ж місце, яке змалював художник, не бачила місто таким, як на картині.
— То це приходив ван Руйвен?
— Меценат? — пирхнув батько. — Ні, ні, дитино, це не він. То був художник. Вермеєр. То був Йоганес Вермеєр із дружиною. Ти наводитимеш лад у нього в майстерні.
* * *
До небагатьох речей, що їх я збиралася взяти з собою, мама додала ще один очіпок, комірець і фартух, щоб я щодня могла одного прати, а вдягати іншого, і завжди мати охайний вигляд. Також вона дала мені візерунчастого черепахового гребеня у формі мушлі, що раніше належав моїй бабусі й був занадто вишуканий для служниці, та збірник молитов, щоб я могла захистити свою душу від католицизму, який панував у будинку господаря.
Збираючи мене, мама пояснила, як вдалося отримати роботу у Вермеєрів.
— Ти знаєш, що твій новий господар — цехмайстер гільдії імені святого Луки, і це він головував, коли з батьком торік стався нещасний випадок?
Я кивнула, все ще вражена тим, що мені доведеться працювати у такого видатного художника.
— Гільдія дбає про своїх членів, як може. Пам'ятаєш коробку, куди батько щотижня роками клав гроші? Ці гроші для тих, хто в скруті, як ми нині. Але на них не проживеш, розумієш, особливо тепер, коли Франс навчається ремесла, заробітків у нас немає. І немає вибору. Ми не братимемо милостиню від людей, особливо якщо можемо давати собі раду й без неї. Коли батько почув, що твій господар шукає служницю, яка наводила б лад у майстерні, нічого не зачіпаючи, то запропонував тебе, бо думав, що Вермеер як цехмайстер, знаючи наші обставини, скоріше за все, спробує допомогти.
Я обдумувала те, що почула.
— Як можна навести лад у кімнаті, нічого не зачіпаючи?
— Звісно, речі доведеться зрушувати з місця, але ти мусиш знайти спосіб повернути їх назад так, щоб ніхто не здогадався, що їх переміщували. Власне, так само, як робиш це для свого сліпого батька.
Після нещастя, що трапилося з батьком, ми навчилися ставити речі так, щоб він завжди міг їх знайти. Але одна справа — робити це для сліпого, і зовсім інша — для людини з очима художника.
* * *
Після візиту Вермеєрів Агнес не промовила до мене жодного слова. Коли я лягла в ліжко поруч з нею тієї ночі, вона мовчала, хоч і не відвернулася від мене. Лежала й дивилася у стелю. Щойно я задмухнула свічку, стало темно, як у печері. Я повернулася до неї.
— Ти ж знаєш, що мені не хочеться йти. Я мушу.
Тиша.
— Нам потрібні гроші. їх нізвідки взяти, бо батько не можуть працювати.
— Вісім стюверів за день — це не такі вже й гроші, — Агнес говорила хрипко, ніби їй у горлі стояв клубок.
— Ми матимемо хліб на столі. І трохи сиру. Не так і мало.
— Я буду зовсім сама. Ти залишаєш мене зовсім саму. Спочатку Франс, тепер ти.
З усіх нас Агнес засмутилася найбільше, коли Франс торік покинув дім.